Олесь Гончар, Детальна інформація

Людина рідкісного дару, письменник світового регістру киргиз Чингіз Айтматов щедро і аргументовано свідчить про свого «брата» з літератури української: «Для мене беззаперечно — постать Олеся Гончара може служити віхою загального розвитку всієї багатонаціональної літератури. Для мене, в даному випадку, важливе те, що Олесь Гончар дійсно письменник народний і походить від народного коріння. Така, на мій погляд, його художницька природа. В ньому, як мені здається, добре поєднується український національний дух з широтою поглядів сучасного художника, з вселюдськістю мислення...

...Уже тоді, в «Прапороносцях», Гончар вийшов до проблем загальнолюдського характеру. Проблеми життя і смерті, честі і безчестя, любові і вірності були розглянуті ним крізь призму важких випробувань особистості в жорстокій атмосфері війни. І в цьому була ознака великого гуманістичного таланту, якому належало розкриватись, набирати нові висоти пізнання і творення, відважуватись на великі художні відкриття.

...І ще я хотів би відзначити як немаловажне значення, як немаловажну цінність «Прапороносців» — чистоту, щирість, первоздан-

пість і навіть наївність тексту. «Прапороносці» були багатообі-цяючим початком для Гончара, і вони повністю виправдали свою появу на світ. Звичайно, після «Прапороносців» Олесь Гончар незмірно виріс як художник і мислитель. Я б сказав, перш за все як мислитель, і це потверджується всією його наступною творчістю...»

Віктор Астаф'єв, один з найвидатніших і найгостріших сучасних прозаїків, силі голосу якого і відвертості оцінок не позичати, на запитання: «Кого з українських письменників ви любите і шануєте?» — відповідає:

«Насамперед творчість Олеся Гончара. Його антивоєнні романи ставлю врівень кращих світових досягнень в художньо глибокому розкритті цієї теми. Це художник високої совісті й громадянської пристрасті, чесний в усьому і дуже вимогливий до себе. У мене є всі його книги. Олесь Терентійович ніколи не писав прохідних творів. Кожна думка, кожне слово — зважені й вивірені. А тому вихід кожної його книги — подія...»

І ще одне свідчення — великого романтика з Вільнюса Едуардаса Межелайтіса:

«Коли я перекладав «Злату Прагу» Олеся Гончара, мені здавалося, що я сам пишу цю книгу і розповідаю своїм молодим співбесідникам про війну. Все це я пережив — і не перекладав, я ніби сам писав цю книжку. А книга прекрасна.

Війна, ви розумієте, важка справа. І багато про неї пишуть досить жорстоко, суворо, зле. У Гончара війна показана з героїчного боку: солдати у ній воюють, як ті молоді революціонери на барикадах (мені є про що згадати — тридцяті-сорокові роки!). Ось цей революційний пафос, цей героїчний романтизм, ця готовність пожертвувати собою в ім'я Революції і привабили мене в цій книзі...»

Польський дослідник творчості письменника Флоріан Неуважний прицільно визначає домінанту мистецького обдаровання видатного майстра, вбачаючи її насамперед у сонячності, у світлоносності: «Про Олеся Гончара не можна писати без емоційного забарвлення, бо його добрий, людяний хист, притаманний, мабуть, і його особистій вдачі, так сильно вибивається на поверхню його творів, що слід було б казати про специфічну «оптику» бачення ним світу: він скоріше зверне увагу на добрі, приязні, сонячні аспекти життя своїх героїв, ніж на темні, брутальні, жорстокі його прояви, хоч вони, звичайно, не зникають з поля його бачення. Вони, одначе, є завжди ворожою для людини і суспільства стихією, з якою воюють добрі, сильні, сердечні герої його творів».

Про оту специфічну «оптику» бачення світу, про Гончарове слово, напоєне світлом, цікаво написав у передмові до недавнього двотомника Микола Бажан:

«Гончар — художник світла, його дослідник, зображувач і поет.



10

11

Закохано й уважно простежує він промені, що првнизують людські істоти, що оживлюють природу, що ринуть крізь космос. Безліч нюансів, відтінків, обертонів бачить він в описуваних ним пейзажах — від перших переливів світання до торжествуючих акордів ранку, до величавої нерухомості степових полуднів. Перечитую тужливі сцени, змальовані в «Людині і зброї» та в «Циклоні»,— ядучий морок німецького концтабору, відчайдушне блукання уцілілих воїнів по ворожих тилах, коли знеможених тілом, але незборених духом радянських людей зі всіх боків оточувала дика, ворожа тьма звірячого фашизму. Обидві ці книги, продовжуючи й розвиваючи тему світла й тьми, побудовано на непримиренній боротьбі з темрявою,— чи будуть то тупі, темні солдафони гітлерівського вермахту, чи підступна сутінь підлих зрадницьких душ,— Гончар протиставляє їм тих своїх героїв, світлоносців, тих голодних, обдертих, поранених і мордованих, але все ж нескорених неймовірними стражданнями і бідами радянських людей, до яких він звертається: «Було ж таки щось,— назвемо його Світлом ідеалу,— що підтримувало вас у тому пеклі, де точився, здавалось би, зовсім нерівний бій між людським і тваринним, де оголений дух людини змагався з кривавим багном, з власною розпукою, долав сліпу силу інстинктів...»

Приблизно водночас писали це абсолютно різні люди — польський учений, завідуючий кафедрою україністики Варшавського університету, і видатний сучасний поет, які до мого грішного втручання навіть знайомі не були між собою, але коли зустрілись на квартирі Миколи Платоновича, то розмова великою мірою точилася і навколо особи Олеся Гончара, особливо навколо важкості донесення отої притаманної Гончаровим словесним структурам сердечної теплоти в іншомовних варіантах — йшлося про переклади російські, польські, німецькі.

«Його перекладати так само важко, як і Шевченка,— казав Ба-жан.— Втрачається тепло, відчуття абсолютно живого тіла. А може, це така вже вдача українського слова, може, це так йому на роду написано, так йому «пороблено»...»

А мені цікаво було спостерігати. Пам'ятаю, як Микола Бажан готувався писати передмову до творів Олеся Гончара. Микола Платонович з притаманною йому сумлшністю ще раз і ще раз перечитував роман за романом, неодноразово обговорював той чи інший твір з автором цих рядків, дивувався композиційній вигадливості і неубутній світлоносності нашого видатного сучасника, свого сусіда по Кончі Озерній, до якого ставився завжди з глибокою повагою, а часом і з непогамо-ваним захопленням:

«От керували ми, кожен у свій час, Спілкою письменників України. Гончар змінив мене, обрали його на цю високу посаду ще доволі молодим — десь відразу після сорока років. І, скажу Вам відверто, він поводив себе на моєму ж місці набагато мудріше і при-

12

цільніше, аніж умів це робити я. Я вникав у дрібниці і часом загру-

ав у них, і мене, бувало, не вистачало на вирішальні Справи, на

ардинальні проблеми. Він же при керівництві вмів не в'язнути у

дрібницях, може, часом на них і не зважав, зате, коли йшлося про

вирішення найсуттєвіших речей,— він був тут як тут, він завжди мав

сміливість вдачі і мудрість такту розв'язувати ту чи іншу нагальну і

суперечливу проблему точно і владно, як і належить справжньому

керівникові...»

Я розумію, що Микола Платонович тут не обійшовся без того, щоб зайвий раз ушпетити самого себе і тим самим вивищити свого молодшого колегу в складній ситуації, але подібну тезу він повторював мені з впертою настійливістю: так він робив завжди, коли хотів, щоб мовлене ним сприймалося не як примха моменту, але як да-ність, перевірена певною тривкістю часу. Важко було йому не повірити. Принаймні вислухати уважно і повідати людям. Це була виважена ним теза, яка стосувалася вдачі Олеся Гончара як людини і керівника, але отой вихід на вирішення найсуттєвіших речей, найкар-динальніших проблем такою ж, а може, ще переконливішою мірою стосувався і Гончара-митця. Хіба не бачимо ми зараз, як майже двадцятилітній час по «Соборі» переконав нас у тому, що мав рацію автор, а не його горе-критики, хіба ми не відчуваємо зараз, наскільки точно вписується в клекотливий публіцистичний ритм часу, особливо вивержений видатною російською сучасною прозою, Гончарова новела, надрукована у «Правде», «Чорний яр»?! А щодо «Собору», то ось як він оцінюється Борисом Олійником в четвертому номері «Литературного обозрения» 1986 року: