Олесь Гончар, Детальна інформація

«Нині багатьом, особливо молодим, видається, що доля завжди була прихильною до уславленого майстра слова Олеся Гончара: трилогія «Прапороносці», котра обійшла всі материки, відзначений Ленінською премією, Зірка Героя Праці, звання академіка...

Але давайте повернемося до кінця шістдесятих років. Всесоюзний читач ледве чи відає, що тоді вийшов роман Олеся Гончара «Собор», котрий був сприйнятий, м'яко кажучи, неоднозначно. І це природно: в творі заторкуваЛись ті больові точки, які нині все успішніше «знімаються» на партійному і державному рівнях. В романі були гостро поставлені питання збереження навколишнього середовища, збереження пам'ятників^ минулого, збереження цільності людської душі. В ньому без манівців, на високому художньому рівні ставились проблеми взаємної підзвітності керівників і керованих, розвінчувався кар'єризм як одне з найнебезпечніших для суспільства явищ. На жаль, дехто з ретроградів намагався хитрою демагогією затуманити чітку і ясну стратегію роману, приписавши йому знову ж таки різнокаліберні «ізми». Дійшло до того, що від автора вимагали ледве чи не зміни концепції роману.

13

Мужньо, як і пасує комуністові, він вистояв, виконавши священний обов'язок справжнього письменника: обігнати добу, в числі перших нанести на суспільній карті найгарячіші точки проблем. До речі, багато з вищезгаданих знаків поваги Олесь Гончар дістав саме опісля виходу роману «Собор». Це ще раз потверджує, які саме якості цінять народ і партія у своєму письменникові...»

Оцінка переконлива і незаперечна.

Багато років трудівники Херсонщини його обирають депутатом Верховної Ради Союзу РСР. І справді, є щось загадкове і привабливо незрушне у єднанні письменника зі степовим Півднем, з його долею і його правічним духом — духом хліба і сонця. Свого часу він написав збірку новел «Південь».

Коли перечитуєш ще раз і ще раз оповідання «Соняшники», коли входиш, як в ріку, у переживання скульптора, який не може відразу знайти повноту привабливості обраної ним «натури» — колгоспниці Меланії Чобітько (ординарна зовнішність, зв'язаність перед відомим гостем із столиці, яка не відшкодовується ні балакучістю, ні дотепністю, ані жодним несподіваним живчиком характеру), то мучишся наче сам разом з автором. Адже скільки разів і перед тобою виникали аналогічні ситуації, адже як непросто знайти золотий ключик до людської душі, яка зовні пригнічує тебе буденністю і непоказністю, тихістю і сумирністю! І очима скульптора вже вбираєш її, ту щасливу мить прозріння, коли серед моря квітучих соняшників постає у життям народженій композиції Меланія Чобітько: «Так от яка вона справжня! Щось майже величне було в її поставі, в погляді, в рухах! Не йшла, а ніби напливала із золотого духмяного моря, гордо випроставшись, легко й ритмічно подзвонюючи в свої золоті литаври. Захоплена роботою, вона, видно, зовсім не помічала скульптора, їй було не до нього, в неї була своя творчість. Соняшниковий золотистий пилок осідав їй на бровах, на віях. Обличчя натхненно розшарілося і, освітившись якимись новими думками, стало мов тоншим, інтелектуальнішим, багатшим, в ньому з'явилася сила нових несподіваних відтінків. Де взялися і врода, і характер, і чиста ідеальна чарівність ліній!..»

Читаєш цю чисту гончарівську річ, і мимоволі наче бачиш усміхнене обличчя Олександра Петровича Довженка, і чуєш фразу ну достеменно ж не його: «Є ще порох в наших порохівницях!», і згадуєш ту відому фотографію з Ірпеня, де сидять два митці — молодший і старший, і де поривний кінорежисер наче розкадровує своїми жестами Гончарову розповідь полум'яну про степову трудівницю.

Історико-революційна дилогія «Таврія» та «Перекоп» народились теж як своєрідний виквіт степового духу. Трохи згодом він напише у нарисі, створеному на прохання журналу «Вокруг света», що українські степи для нас — це не просто географічне поняття: «Вони

були протягом століть ареною нашої національної історії, тут гартувалась мужність нашого народу, зросла його слава, вирішувалось його майбутнє. Степи першими виставляли бойові заслони проти татар, захищаючи трудовий люд від їхніх розбійницьких нашесть. Запорозька Січ підтримувала в народі дух свободи, патріотичної лицарської доблесті, звідси, за висловом Маркса, козацтво розлилось по всій Україні, і звідси ж — уже в нові часи — червоні загони революції йшли на штурм Сиваша й Перекопського валу, «останньої барикади» старого світу» '.

Наче з глибинної народної пісні випливло на степові простори романів дво єднання сестри і брата — Вусті й Данька, таке зворушливе і рідне, таке щедре і чисте. З групою заробітчан з села Кринички на Полтавщині вони потрапляють, долю шукаючи, в капіталістичну економію Нову Асканію. Скільки цікавих доль нам довелося зустріти — від тітки Варвари, що отаманує над стрижіями, до Нестора Цимбала, доброго годувальника дивовижних асканійських тварин і птахів, від старшого асканійського садовода Мурашка з його мужицькими проектами до копача колодязів Оленчука. Зоряні розсипи різноманітних людських доль поляризуються в двобої за правду, за соціальну і національну справедливість. Історичний перехід через Сиваш зумовлений всім ходом людських пристрастей і характерів, яскравістю всіх провідних внутрішніх тем романів.

Степовим духом і «Тронка» народжена, уславлений роман, відзначений Ленінською премією. Своєрідно закроєний, вибудуваний як степове мозаїчне панно з різних новел, він органічно з'єднав у своїй суті невситиму пристрасть публіциста і глибокий дар поета сьогодення. Якби тільки з дванадцяти його розділів-новел існували дві: «Залізний острів» і «Полігон» (Історія однієї любові), і то можна було б допасовувати до імені автора слова найвдячніші, епітети найгучніші. Недарма ж відразу після опублікування роману, як свідчать дослідники, було написано близько сотні статей і рецензійному присвячених, а не так давно було звернуто нашу увагу на те, як відгукнувся свого часу на «Тронку» Павло Тичина: «Яким світлим, яким багатонадійним і радісним душа моя бриніла, коли я «Тронку» перечитував...»

Добірний врожай прози поетом сприймається як плин музичної ріки. Яка уважність до кожної фрази і діалогу! І лише йому притаманні спостереження, де вихоплюються подив і ніжність до автора, захоплення силою і красою письменницької влучності. «Психологічна блискавка»,— зауважує він на берегах «Тронки», яка з його помітками лежить на робочому столі поета в музеї. А згодом лише йому притаманні «музичні» детонації на сторінках роману: «Двій-

Гончар О. Письменницькі роздуми.— К., 1980.— С. 251.



14

15

ний контрапункт: мелодія, що вгорі була, переміщається в нижній голос», «А тут навпаки: спочатку мелодія внизу і, скажімо, в альта, а потім переходить в баритона вгору»...

Читаючи «Тронку», Максим Рильський написав Олесеві Гончаро-ві: «На мене війнуло справжньою поезією. Читаю і радію». А представник покоління, молодшого за автора, перегукуючись зі своїми видатними попередниками, поет Дмитро Павличко написав у статті «Книга доби»: «Так широко, правдиво і поетично, як Олесь Гончар, у нас ще мало хто наважувався осмислити другу половину двадцятого століття».

Роман підняв рівень української прози, наситив її найсучаснішими проблемами, дав можливість волі і польоту всім наступним поколінням в рідній літературі — освоюйте, дерзайте, беріться за найсміливіші завдання: саме так сприймалася тоді і сприймається зараз його вільна сягниста хода, його горда зневага до олжі і дурості Яцуб, до моральної глухоти і душевного браконьєрства, його вічний орієнтир на порядність і благородство.

В наступних романах і повістях — «Циклон», «Бригантина», «Берег любові» — авторові вдалося зберегти висоту польоту своєї художницької мислі, свіжість погляду на світ, заглибитись у нові проблеми і бути вірним отому невпокійливому голосу совісті, що шепотом шепотить і громом гримить, що переслідує ненастанно і проходу не дає: «Чи так живеш на світі, Людино?..»

Відомий ленінградський шевченкознавець Петро Жур свідчить, як стурбований кирилівський родич, троюрідний брат поетів Варфоломій, до якого дійшли поголоски про бунтарські твори кревняка, обачно застерігав Тараса: «Іноді на світі буває, що правду не люблять, що за правду примусять за дев'ятими воротами гавкнути... Якщо в смислі правди Ваша робота гостренька, то кінчиками по землі потріть, вона одразу притупиться...»

Скільки такого гатунку порад доводиться вислуховувати за життя?! Вся дорога до пекла, як відомо, мощена з добрих намірів, і вся ж вона потерта кінчиками отої гостренької правди. А притуплена правда раковою пухлиною роз'їдає саму душу мистецтва — як не тепер, то в четвер.

Згадаймо афористичне твердження одного з корифеїв нової латиноамериканської прози Маріо Варгаса Льоси: «Роман — це свідчення стану культури». І небезпідставно додає: найбільш об'єктивне і достовірне свідчення.

Отож — в контексті нашої розмови ствердимо істину незаперечну: романістика Олеся Гончара — найбільш об'єктивне і достовірне свідчення стану нашої сучасної культури.

Видатні майстри прози за останні десятиріччя полишили нас — А. Головко і І. Сенченко, Петро Панч і Ірина Вільде, М. Стельмах

16

\x25A0 в. Земляк, Л. Первомайський, Ю. Смолич, В. Бабляк, Григір Тютк>нник' В. Близнець, активно працюють ще в літературі старші за Олеоя Гончара майстри найпопулярнішого цеху О. Ільченко і д. Шиян, Ю. Збанацький і С. Журахович. Свідомі своєї сили, набувають дедалі ширшого розголосу не лише на Україні такі відомі прозаїки, як Павло Загребельний і Юрій Мушкетик, Іван Чендей і Олександр Сизоненко, Дмитро Міщенко і Віталій Логвиненко, Роман Іваничук і Роман Федорів, Юрій Щербак і Валерій Шевчук, Євген Гуцало і Володимир Дрозд, Володимир Яворівський та багато інших, чиїми творами визначається обличчя сучасної української првзи.

Список, безперечно, далеко не вичерпаний, адже зараз в наявності сотенні реєстри. Хоча і, безсумнівно, задовгий список. А потрібний він мені бодай для того, щоб пересвідчитися разом з вами, що з цього розмаїтого розгалуження наша душа в журналі чи на книжковій полиці відразу вибере новелу чи роман Олеся Гончара і то справді для читання, а не для почитання. Може, мудрість нашого вибору не в тому, що в звучанні цього імені чути шелестіння крил всесвітньої слави і громадського розголосу, справа не в тому, що і над нами тяжіє стереотип моди як результат повсякденного втовкмачування засобів масової інформації. Суть нашого вибору полягає насамперед у тому, що душа наша лине на поклик мистецтва, на поклик істини. І вибирає Гончара.

Як написати досконале оповідання? Свого часу початкуючий репортер Арнольд Семюелсон звернувся з цим питанням до тридцятилітнього Хемінгуея. Питання було спонукано конкретною публікацією. Амбітний молодик доскіпувався в уславленого: