Олесь Гончар, Детальна інформація
Олесь Гончар
Особливо цікавим набутком рідної літератури є есеїстика видатного майстра. «Письменницькі роздуми» — так зветься остання за часом книжка його неперехідних творів цього своєрідного жанру. Пам'ятними для багатьох з нас були і є, наприклад, дослідження на тему «Гоголь і Україна» чи сповідальне розкриття таємниць своєї творчості у відповіді на анкету журналу «Вопросьі литературн». Вступне слово до репродукцій картин геніальної чарівниці з Богда-нівки Катерини Білокур чи освідчення в любові до Івана Семеновича Козловського — великого народного артиста, голосом якого обзивається до світу вся наша душа, полемічна пристрасть в поцінуванні роману «Повія» Панаса Мирного — твору «світового виміру» — чи полум'яні розмисли ораторського штибу з приводу єдності поезій і життя Тараса Шевченка — все це вигідно відрізняється від інших творів наших сучасників особливою дивовижно теплою проясненістю, осонценістю зсередини, впертим чаром слова, де лагідність акварельна з нездоланною тугістю переплелись в органічному живому сплетиві. Справді віриш авторові, бо це найбільше, здається, стосується його самого: «Хтось (здається, Потебня) зауважив, що слово в художньому творі, окрім предметного значення, має ще свій стилістичний ореол. Думаю, що не тільки окреме слово, а й увесь художній твір-може променитись таким ореолом... Можна було б назвати цілий ряд таких істинно натхненних, що світяться зсередини, творів, і серед них для мене — романи Льва Толстого, «Земля» Довженка, твори Антуана де Сент-Екзюпері...» Пізньої серпневої днини, теплої і погідної, ми проходили надве-
20
ірніми подніпровськими лугами. Дивне явище відкрили. На узвишші ояла довга скирта запахущого сіна, повівав легенький вечірній вітерець, і тому ласкавому леготу вдалося витворити диво дивне — він завіяв запах скирти, аромат скирти з того узвишшя у видолинок поруч. І стояло наче дві скирти поруч, одна жива, реальна, ше-лестюча і маревна у вечірніх сутінках, а поруч, у видолинку,— стояла скирта запаху, скирта аромату; чимось мені дуже нагадував той запах щойно розламаний теплий пиріг з вишнями, коли червоні вишні наскрізь пропалюють вогнем добре пропечене тісто. Запах стояв окремо від скирти, яка витворила його. А вітерець був такий легкий, погідний, теплий, що звіяв той аромат, не порушуючи його, не розшматовуючи його. Коли б я не боявся красивостей, то сказав би, що той легкий вітерець наче німб запаху зняв зі скирти і легенько переніс його трохи поруч,— і він у видолинку затримався, і дочекався нас, щоб ми його так реально відчули, подихали ним, аж наче побачили його — цей запах, такий реальний і такий наче видимий. Німб запаху зі скирти. Коли тобі випадок подарує отаке диво дивне, довго він в тобі житиме, довго тобі пахнутиме. В тому запаху, що нагадував запах теплої черіні літа, і вдаряв у ніздрі (ні, занадто різко сказано!), і тихо всотувався у душу запахом пшеничного тіста і запечених у тісто лугових вишень, в тому запаху була поліфонія літа, повносила трав, повнява" суверенних складників запаху, які, згуртувавшись, так пахли літом-повнолітом.
Мова Олеся Гончара нагадує мені ту поліфонію літа, ту щедрість теплого серпня, його дозрілість і силу. Просто (може, як ніхто з інших сучасних видатних письменників) він весь належить мові, її красі і непоступливості, її ранковій чистоті і джерельній дзвінкості. І коли в запаху серпневого сіна чутливий нюх вловить і осоку, і татарське зілля, і материнку, і люцерну, і прив'яленість Петрових батогів, і смак перших чебреців, і тривожну різкість кану-перу, і дихання буркуну, переполоскане вітром з постійністю полину прив'яленого,— так і в мові письменника все поєднується в дивному суголоссі, все грає і бринить, і все вібрує і тривожить. Найголовніший герой, найкарколомніший сюжет, найдовершеніший контрапункт, зіграність найпідібранішого оркестру симфонічного романного мислення — все поступається тоді перед силою сил, перед мірою міРі перед звабою манливою і магічною — перед його таємничістю Словом. Саме так — магія Гончарової привабливості, може, передовсім в широкоплинності і автохтони ості його могутнього мовного пли-нУг умінні наповнити безмір своєї сюжетної, композиційної, логічної забудови саме дивною органікою слова. Як суверенно мислячий океан з сучасних науково-фантастичних романів — живе і дише, дихає ніжністю і рокотить дев'ятим валом п'янливий
обшир незбагненного мовного світу...
21
Серед записничків мовних в мене чи не найбільше Гончарових. Він сам зізнається, що для письменника все має вагу: рядок давньої народної пісні чи сторінка літопису, твір художньої чи наукової літератури, мова преси і радіо, та все ж, мабуть, найцікавіше припадати йому до мови сучасного робітничого селища та мови хліборобського поля, вслухатися, як гомонить студентський або вчительський колектив, адже саме тут і живе воно, слово народне,— дотепне, образне, поетичне, часом гірке, часом веселе й дошкульне, сповнене то гумору, то сарказму, а найчастіше — душевної доброти, щирого привіту й ласкавості
Ось вони — його слова, то невідомі, то призабутні й утерті, то поєднані в точні звороти, то просвічені саме його світлом — в іншому читанні не зауважені, а тут напрочуд точні і гарні. «Клопотів невпрогорт», «заникувати», «наївнячка», «пужонути», «неремстиво», «обличкування», «розламища», «нахльоскані вітром вуха», «приво-рожливе», «дір'я хмар», «нарбзвидні небо світліє», «держава в руках», «осадкувата доладна постать», «наввипинки став», «сльозини в вічу», «нічна гіньба коней розгарячілих», «простопаш кінь гуляв» і т. д.
Вдихаєш мову Олеся Гончара як цілюще лугове ранкове повітря. Читаєш його — і тебе заполонює небуденна стихія, така органічна, така цільна, така запашна. Де шмагаюча і гнівлива, де виразно чиста, аж паморочлива,— з яких товщ землі вона виринула, з якої піщаної пазухи живу воду брала?!
І, може, насамкінець згадати слова видатного американського письменника вірменського походження Уільяма Сарояна, які так пасують добротворчій і сонценосній натурі Олеся Терентійовича: «Жити варто так, щоб на цьому чудесному шляху не побільшувати страждання і печалі світу, а усмішкою вітати його безмежну радість і таїну...»
Слухняна павітру і непокірна вітру. Ви квити з квітнем — він Вам квіти, А Ви йому — усмішку з уст в уста...
Сміється сонце. Сміх пече вуста. Сміється пташка в пташки на долоні. Сміється слава — очі поверта, Свої очища в карому полоні. Сміється сміх. Горить на рукаві, Сміється так дитинно, стопричинно, Сміється українно — ми живі, І карим сміхом двері в світ розчинено. Сміється розум. Аж пашить крилом. Сміється дотеп, смутком перешитий. Добро сміється над горбатим злом. А доки ми сміємось — будем жити...
ІВАН ДРАЧ
Ваша усмішка — Ваша загадка, Олесю,
Вашу лагідну усмішку — ватру вуст —
Як Ви змогли пронести крізь фронти,
Крізь морози фашистського мору,
Як вберегли її світло дитинне,
Коли слава стріляла в її пелюстки
Зі ста золотих гармат?!
Так, я кажу тут лише про людину
І знамено людини — про усмішку,
Взяту від мами Тетяни в полтавському полі,
Стома турботами скупану,
Стома журботами сушену,
Стома скорботами замиловану.
Та усмішка, та дивна дивина
Живе як пташка, сонцеві підвладна,
В гніздов'ї вуст запечених.
Та усмішка хіба Дніпром рождена.
20
ірніми подніпровськими лугами. Дивне явище відкрили. На узвишші ояла довга скирта запахущого сіна, повівав легенький вечірній вітерець, і тому ласкавому леготу вдалося витворити диво дивне — він завіяв запах скирти, аромат скирти з того узвишшя у видолинок поруч. І стояло наче дві скирти поруч, одна жива, реальна, ше-лестюча і маревна у вечірніх сутінках, а поруч, у видолинку,— стояла скирта запаху, скирта аромату; чимось мені дуже нагадував той запах щойно розламаний теплий пиріг з вишнями, коли червоні вишні наскрізь пропалюють вогнем добре пропечене тісто. Запах стояв окремо від скирти, яка витворила його. А вітерець був такий легкий, погідний, теплий, що звіяв той аромат, не порушуючи його, не розшматовуючи його. Коли б я не боявся красивостей, то сказав би, що той легкий вітерець наче німб запаху зняв зі скирти і легенько переніс його трохи поруч,— і він у видолинку затримався, і дочекався нас, щоб ми його так реально відчули, подихали ним, аж наче побачили його — цей запах, такий реальний і такий наче видимий. Німб запаху зі скирти. Коли тобі випадок подарує отаке диво дивне, довго він в тобі житиме, довго тобі пахнутиме. В тому запаху, що нагадував запах теплої черіні літа, і вдаряв у ніздрі (ні, занадто різко сказано!), і тихо всотувався у душу запахом пшеничного тіста і запечених у тісто лугових вишень, в тому запаху була поліфонія літа, повносила трав, повнява" суверенних складників запаху, які, згуртувавшись, так пахли літом-повнолітом.
Мова Олеся Гончара нагадує мені ту поліфонію літа, ту щедрість теплого серпня, його дозрілість і силу. Просто (може, як ніхто з інших сучасних видатних письменників) він весь належить мові, її красі і непоступливості, її ранковій чистоті і джерельній дзвінкості. І коли в запаху серпневого сіна чутливий нюх вловить і осоку, і татарське зілля, і материнку, і люцерну, і прив'яленість Петрових батогів, і смак перших чебреців, і тривожну різкість кану-перу, і дихання буркуну, переполоскане вітром з постійністю полину прив'яленого,— так і в мові письменника все поєднується в дивному суголоссі, все грає і бринить, і все вібрує і тривожить. Найголовніший герой, найкарколомніший сюжет, найдовершеніший контрапункт, зіграність найпідібранішого оркестру симфонічного романного мислення — все поступається тоді перед силою сил, перед мірою міРі перед звабою манливою і магічною — перед його таємничістю Словом. Саме так — магія Гончарової привабливості, може, передовсім в широкоплинності і автохтони ості його могутнього мовного пли-нУг умінні наповнити безмір своєї сюжетної, композиційної, логічної забудови саме дивною органікою слова. Як суверенно мислячий океан з сучасних науково-фантастичних романів — живе і дише, дихає ніжністю і рокотить дев'ятим валом п'янливий
обшир незбагненного мовного світу...
21
Серед записничків мовних в мене чи не найбільше Гончарових. Він сам зізнається, що для письменника все має вагу: рядок давньої народної пісні чи сторінка літопису, твір художньої чи наукової літератури, мова преси і радіо, та все ж, мабуть, найцікавіше припадати йому до мови сучасного робітничого селища та мови хліборобського поля, вслухатися, як гомонить студентський або вчительський колектив, адже саме тут і живе воно, слово народне,— дотепне, образне, поетичне, часом гірке, часом веселе й дошкульне, сповнене то гумору, то сарказму, а найчастіше — душевної доброти, щирого привіту й ласкавості
Ось вони — його слова, то невідомі, то призабутні й утерті, то поєднані в точні звороти, то просвічені саме його світлом — в іншому читанні не зауважені, а тут напрочуд точні і гарні. «Клопотів невпрогорт», «заникувати», «наївнячка», «пужонути», «неремстиво», «обличкування», «розламища», «нахльоскані вітром вуха», «приво-рожливе», «дір'я хмар», «нарбзвидні небо світліє», «держава в руках», «осадкувата доладна постать», «наввипинки став», «сльозини в вічу», «нічна гіньба коней розгарячілих», «простопаш кінь гуляв» і т. д.
Вдихаєш мову Олеся Гончара як цілюще лугове ранкове повітря. Читаєш його — і тебе заполонює небуденна стихія, така органічна, така цільна, така запашна. Де шмагаюча і гнівлива, де виразно чиста, аж паморочлива,— з яких товщ землі вона виринула, з якої піщаної пазухи живу воду брала?!
І, може, насамкінець згадати слова видатного американського письменника вірменського походження Уільяма Сарояна, які так пасують добротворчій і сонценосній натурі Олеся Терентійовича: «Жити варто так, щоб на цьому чудесному шляху не побільшувати страждання і печалі світу, а усмішкою вітати його безмежну радість і таїну...»
Слухняна павітру і непокірна вітру. Ви квити з квітнем — він Вам квіти, А Ви йому — усмішку з уст в уста...
Сміється сонце. Сміх пече вуста. Сміється пташка в пташки на долоні. Сміється слава — очі поверта, Свої очища в карому полоні. Сміється сміх. Горить на рукаві, Сміється так дитинно, стопричинно, Сміється українно — ми живі, І карим сміхом двері в світ розчинено. Сміється розум. Аж пашить крилом. Сміється дотеп, смутком перешитий. Добро сміється над горбатим злом. А доки ми сміємось — будем жити...
ІВАН ДРАЧ
Ваша усмішка — Ваша загадка, Олесю,
Вашу лагідну усмішку — ватру вуст —
Як Ви змогли пронести крізь фронти,
Крізь морози фашистського мору,
Як вберегли її світло дитинне,
Коли слава стріляла в її пелюстки
Зі ста золотих гармат?!
Так, я кажу тут лише про людину
І знамено людини — про усмішку,
Взяту від мами Тетяни в полтавському полі,
Стома турботами скупану,
Стома журботами сушену,
Стома скорботами замиловану.
Та усмішка, та дивна дивина
Живе як пташка, сонцеві підвладна,
В гніздов'ї вуст запечених.
Та усмішка хіба Дніпром рождена.
The online video editor trusted by teams to make professional video in
minutes
© Referats, Inc · All rights reserved 2021