Олесь Гончар, Детальна інформація

«— В журналі «Космополітен» було ваше чудове оповідання «На той бік».

Так. Гарне вийшло оповідання.

Найкраще з усіх, які я взагалі читав.— Ледве я це промовив,

як відчув, як недолуго воно прозвучало.

Важке було оповідання.

Здорово написано місце, де він думає, чи не отруйний укус

Китайця, а згодом вирішує, що Китаєць, можливо, надраює зуби

тричі на день.

Я провів у морі дев'яносто днів, аніж почав його писати, і пи

сав його шість тижнів...»

Зараз у нас протягом такого терміну продукують товстелезний роман, поети беруть путівку-дві в Ірпінь чи Піцунду, аби єдиним подихом видмухнути горе-книжку, яка заляже на полицях книготоргу,— багато чого можна зробити за дев'яносто днів та ще плюс шість тижнів. А тут одним-однісіньке невеличке оповідання. Яка ж низька продуктивність у класиків!

17

Григір Тютюнник часом яких півроку, а здебільшого то й роками виходжував, вимучував, виповідав, вироджував з жіночою мукою пологів одну новелу, а часом не новелу, а новелятко як немовлятко. Але найвищого гатунку. А ловке ж яке, як кажуть на Полтавщині! Скільки інформативної комп'ютерної січки розкидано по тисячах улюблених і обчитаних книжок, а мені з голови не виходить, як кінорежисер Микола Мащенко, до речі, сам цікавий новеліст, вже цілі десятиліття «пробиває в кіно» один з Гончарових шедеврів — «За мить щастя». От затявся чоловік і з місця ані руш! Вже ця уславлена новела тисячами кадрів розкадрована, віртуозністю мізансцен обумовлена, а вийти до людей в кіноваріанті — зась! Кіно — найма-совіше із мистецтв, як же буде воно популяризувати вічну з вічних тем — тему кохання, та ще й на такому високому рівні?!

У відомому зараз для широкого загалу щоденнику улюбленої доньки Льва Толстого Тетяни Сухотіної-Толстої є промовисте розмірковування, яке стосується не лише письменницької братії, а й загалом кожної мислячої істоти:

«Прочитала книжечку Гусєва. В одному листі папа до Гусєва він пише: «Вм лучше меня». Це спонукало мене ось про що замислитись: єдина причина, чому книжки, погляди і життя батькове настільки вище загального рівня і прикували до нього увагу всього світу, це та, що він все життя щиро усвідомлював і з усіх сил боровся зі своїми пристрастями, вадами і слабкостями. Його величезний талант, геній створили йому заслужену літературну славу серед так званого «освіченого товариства», але що будь-який селянин з усякого глухого закутка знав, що міг звернутись до нього за співчуттям у справах віри, самовдосконалення, сумнівів тощо,— цьому він зобов'язаний тим, що жодного гріха, жодного недоліку в собі він не пропустив, не засудивши його і не намагаючись його подолати. Натура його була не ліпша інших, ймовірно навіть гірша інших. Але він ніколи в житті не дозволив собі сказати, що чорне — біле, а біле — чорне чи бодай би сіре.

Дотепне порівняння чисельника дробу з наявними якостями людини і знаменника з його думкою про себе набагато глибше, аніж воно видається.

В папа був величезний чисельник і маленький знаменник, і тому величина була неабияка...»

Ми, люди з маленькими чисельниками і великими знаменниками, віртуозно вміємо боротися з вадами своїх сучасників і не вміємо вийти на герць проти свого найближчого ворога — безумовно ж, проти самих себе. Видатні особистості, наші сучасники в літературі Чингіз Айтматов чи Юрій Бондарєв, Валентин Распутін чи Сергій За-лигін, Віктор Астаф'єв чи Олесь Гончар якраз тим і відрізняються від необ численної кількості претендентів на вакантні місця володарів

18

юдських умів, що затято і вміло можуть давати собі раду в оцій вічній війні чисельника і знаменника.

у першій повісті Гончара «Стокозове поле», надрукованій за півтора місяця перед початком війни в журналі «Молодий більшовик», теж була видима нуртуюча сила двадцятилітнього таланту, який брався не за ідилічну тему,— в повісті йшлося про голодні весну і літо 1933 року: «Село лежало німе. Ніде ні вогника, ні собак, ні пісень. Тільки на тому березі зненацька заграла гармонь щось безладно веселе, аж моторошне серед нічної тиші».

І, повертаючись до цієї теми через гони всього життя, митець у «Твоїй зорі» образами Романа і Надьки-Винниківни, неповторною особистістю самого Заболотного, сяйвом отих яблук на стовпчиках чи бунтом заокеанських бджіл на світлофорах дає можливість нам вірити у невичерпні сили рідного народу і його невмирущість.

Ось як палить паспорти студбатівців комісар Лещенко, в одному цьому епізоді розламується навпіл молоде життя харківських мрійників у «Людині і зброї»:

«Взялася вогнем уся купа, полум'я освітило вагон. Комісар Лещенко, одхилившись від вогню, сидів на ящику, студбатівці тісним колом стояли біля нього і заніміло дивились на яскраве вогнище своїх роз-требушених паспортів, жарко палаючих матрикулів. Он скручуються в полум'ї чиїсь прізвища, роки, національності, маленькі фотографії, круглі, не відомо ким вдарені печатки... Скручуються у вогні їхні права цивільні, їхня студентська безповоротна молодість. Там, куди вони їдуть, не треба буде ніяких паспортів. Паспорти ваші віднині — це оті чорні пластмасові закрутки — медальйони в кишенях, по яких санітари та похоронні команди узнаватимуть ваші імена...»

Нещодавно довелося нам проїздити шляхом понад Россю — трасою Біла Церква — Узин. Постать молодого воїна, чи не студба-тівця, звелася понад дорогою, знайдено було там воїна по отій закрутці-медальйону — і встав він втіленням самого безсмертя через яких сорок п'ять літ...

Коли читаєш романи і повісті, новели і нариси Олеся Гончара, дух забиває од рясного людського розмаїття, повнокровності і повноси-лості яскравих відкриттів.

Письменник створив колоритні постаті: то наче вибраного з гущі народу незабутнього Хоми Хаєцького («Прапороносці»), то щедрого на вдачу Микити Братуся з однойменної повісті, то Мурашка з «Таврії», степових трудівників Лукії Рясної і старого Горпищенка — наче втілення живого духу наших степів («Тронка»), Андрона Ягнича — непосидючого і доброго вузлов'яза з «Берега любові», зворушливих і чистих в своїх подружніх стосунках і в любові до всієї планети Кирила і Софії Заболотних («Твоя зоря»), впертого хлопчака, який виростає в гідного сина народу Данила Яреська

19

(«Таврія», «Перекоп») і нездоланної Лялі Убийвовк («Земля гуде»)... Захисники Вітчизни, непоказні і такі промовисті внутрішньою сон-ценосною суттю трудівники села, митці і дипломати, студенти (особлива любов авторська до молоді, до її запалу і чистоти помислів!), а ще славна когорта робітнича з «Собору» чи педагогічне гроно характерів з «Бригантини»...

...Врівноважені мудрістю і сповнені молодечої енергії, окрилені великою мрією і любов'ю до Батьківщини. Борці за революцію і ровесники космічної ери. їхнє коріння — глибоко в рідній землі і їхні діяння — на цій же землі і сягають Японії та Індії, Америки і Африки, їхнім потом і кров'ю вмита Європа від фашистської чуми. А всі разом вони дають повнокровний образ українського народу з його працелюбством і благородством, з його історичними коренями і турботою про майбутнє, в найщиріших взаєминах з братніми народами і з активним устремлінням до миру. Отож маємо підстави говорити про Олеся Гончара як літописця соціалістичної доби і співця рідного народу, виразника його мудрості і совісті. І в цьому письменницький і громадянський подвиг митця, його істинна заслуга перед Вітчизною.