Аграрні відносини та їх особливості, Детальна інформація

11321



-

9859

9028



-

3021

2293



Вищенаведене свідчить, що питання піднесення вітчизняного виробництва набуло надзвичайної актуальності. Постало питання : що робити? Щоб на нього знайти відповідь потрібно з’ясувати причини. Безумовно, що до появи передумов зростання аграрної економіки потрібно вирішити ряд принципових питань. Правда, дещо в цьому плані намічалося, щось у стані обговорення, але більшість з них не включені до порядку денного, якщо аналізувати програми дій уряду на найближчу стратегічну перспективу. До цього часу немає ні Концепції аграрної політик, ні самої програми.

Найголовніше нині – умови господарювання, насамперед податкова система, плата за кредити, ціни на енергоносії, матеріально – технічні ресурси і послуги, рівень платоспроможності населення, ступінь захисту внутрішнього ринку, загальна фінансова політика,

тощо. За даними 1996р. підприємства суспільного сектора одержали з 1 гривні реалізації 11коп. збитків, у 1997р. – 24,7 і в 1998р. – 47 коп. збитків. Тобто існуючі умови спонукають виробників виробляти собі у збиток, все більше і більше втягуватись у борги. У 1998р. останні становили близько 6 млрд. грн.. Борги роблять невигідними виробництво незалежно від того, яка форма власності, вітчизняне воно чи спільне.[3,14]

У 1992р. Держава активно включилась до формування ринкових відносин, але не подбала про механізм державного регулювання АПК. Ре ший удар, який було нанесено товаровиробникам, пов’язаний з реалізацією цін. Можливо цей захід і дав би щось позитивне, якби в країні домінувала стала економічна ситуація, урегульованості процесів переходу до ринкових засад. Ситуація ускладнювалась хаотичною приватизацією, в результаті якої переробними відгородились від першооснови – виробників сировин. Водночас розірвавши економічні зв’язки з Росією, що призвело до розвалу традиційних ринків збуту. В умовах монополізму виробників засобів виробництва розвинувся ціновий диспаритет, правова незахищеність товаровиробників. У 1993р. послідували нові удари по товаровиробниках. Знову ж таки цінові, податкові, кредитні та інші. Ціни на енергоносії зросли за рік більше як у 20 разів. Якщо в 1990р. 1т азотних добрив дорівнювала в обміні 0,4т пшениці, то в 1995р.- 3 тонам; бензин – відповідно 0,5 і 6 т; трактор МТЗ – 80/82 – 27,1 і 87,3т, або в 3 рази більше. Були введені нові необґрунтовані податки, що не передбачали можливих наслідків.

До цього часу механізм кредитування оборотних засобів підприємств не відпрацьований. Не менш небезпечним для сільських виробників виявилося відкриття кордонів для безмитного введення іноземних товарів, відмова від захисту внутрішнього ринку, що підірвало збут аграрної продукції, який і так зменшувався через низьку платоспроможність населення і переробників сільськогосподарської продукції.

Вищеназваний комплекс факторів позбавив сільськогосподарських виробників стійкості. Починаючи з 1994р. вони катастрофічно почали втрачати оборотні засоби і нині їх забезпеченість не перевищує 30%. Доступ до кредитів перекритий високими процентними ставками, суттєво подорожчали витрати при зменшені витрат на оплату праці. Все складніше стало збувати продукцію, господарства втягнуті в бартерні операції за енергоносії, техніку, добрива, запасні частини, в тому числі і державою. Майбутні валові збори закладені і перезакладені, що обертається подальшим падінням виробництва і, як наслідок, втратою цінової конкурентоспроможності.

Як свідчать дослідження, у багатьох реформованих господарствах, де запровадженні прогресивні технології вирощування озимою пшениці, продуктивність гектара досягає 45 – 50 ц , на рівні показників господарств Угорщини, Польщі, Чехії, Німеччини. Тобто технологічні показники збігаються, причому наша робоча сила набагато дешевша. Проте одиниця продукції – дорожча. І в основному через гірші суспільно економічні умови. Господарства, з одного боку, не в змозі здешевіти виробництво продукції при мінімальних витратах на оплату праці, а з другого – продавати по вигідній ціні. За таких умов неможливо нагромадити масу прибутку, достатньо для нормального поповнення оборотних засобів та формування інвестицій.

На стан сільськогосподарського виробництва, його спад впливає не один якийсь ізольований фактор. Виробники це добре розуміють, не можна відірвати одне від одного: податки або тільки ціни на енергоносії, монополістів засобів виробництва або односторонньо відкритий ринок. Тому виробники, а науковці із самого початку, наполягали на комплексному, а не частковому вирішенні питань.

Державі, визначивши стратегічні цілі, слід подбати про створення науково обґрунтованої комплексної програми поетапного проведення економічних реформ та її важливих складових – аграрної та земельної реформ. Вони потребують третього етапу – завершення.

Держава, з одного боку в своїй політиці прагнула якомога швидше, навіть формально, провести роздержавлення своїх підприємців, щоб показати світові, що реформи йдуть. В основному копіювався російський досвід. З другого боку, держава намагалася позбутися важкого тягаря дотування аграрного сектора. Крім того держава намагалася зберегти за собою адміністративне втручання в управління агропромисловим комплексом, його виробничими структурами. І досі вона не готова до великомасштабної реконструкції сільськогосподарських підприємств, запровадження нових внутрішньогосподарських відносин, створення самостійних організаційних форм як всередині підприємств, так і окремо, шляхом поділу на нормативні структури ринкового типу. При цьому проводиться політика стримування заробітної плати і цін на сільськогосподарські продукти, не говорячи про міжгалузевий і внутрішній диспаритет цін.

На сьогоднішній момент український селянин одержав право на землю, має свободу вибору, за своїм бажанням може визначити форми господарської діяльності.

Тепер відкривши шлях до вільного підприємництва, у процес реалізації заходів розвитку втягуються не державні управлінці – чиновники, а мільйони людей, які діють на підставі свого власного інтересу. Урядові нарешті потрібно визначитись у питаннях аграрної політики, мати концепцію її розвитку і вирішення. Він повинен бути причетний до процесу управління економікою, але не як монополіст, а як регулятор інтересів товаровиробників та споживачів.

У подальшому процес розвитку форм господарювання, особливо на районному рівні, зосередити на індивідуальній власності на засоби виробництва і земельні паї. Для посилення цієї організаційної роботи деякі вчені пропонують:

створення тимчасової міжвідомчої комісії з питань аграрної політики та реформ;

приймання державної програми підтримки поряд з великомасштабними суспільними секторами приватного сектора і на цій основі формувати умови для розвитку всієї аграрної економіки.

Економічний розвиток приватного сектора, розширення його масштабів повинні стати основою для збільшення державних доходів. Державі слід посприяти, щоб у приватний сектор почав надходити інвестиційний капітал, у тому числі і іноземний. Таким чином, приватний сектор сприяння підвищенню ефективності функціонування держави і дозволить їй скоригувати увагу на вирішенні корінних питань державної політики, а приватним виробникам – зосередитись на виробництві сільськогосподарської продукції.

Ліквідація монополії державної власності на земельні ресурси, встановлення правової рівності форм земельної власності і включення землі в систему господарського обороту суттєво змінять характер і зміст земельних відносин. Потрібно також подбати, щоб більшість власників земельних паїв мали не формальне, а реальне право на землю. Власник умовної земельної ділянки не може нею розпоряджатись або мати відповідну економічну вигоду.

Економічний механізм регулювання відносин володіння, розпорядження і користування земельними паями, стимулюючи їх ефективне використання так і не створений.

Новий етап земельної реформи належить зосередити на відображенні регулюючої ролі держави в процесах, що відбуваються у сфері земельних відносин відповідно до існуючих нормативно – правових актів. Земельні ділянки повинні концентруватися у справжніх господарств – власників. За цих умов без ринку землі не обійтись, як і без механізмів реалізації права на земельну власність. Відомо, що в даних питаннях важливе значення має іпотека. За цим повинні слідкувати економічні та адміністративні методи регулювання земельних відносин у поєднанні з ринковими умовами. До основного елементу такого механізму слід віднести платність землекористування.

Повернутись до реформ, до селян – означає чітке визначення етапності та змісту реформованих дій. Не можна сподіватися, що за рік – два вдасться досягнути відчутних зрушень, хоча при наполегливій організаційній роботі на місцях за такий період їх можна мати. Для цього потрібно створити необхідні умови нормального функціонування підприємств, посилити регулюючу роль держави.