ТРОХИМ ЗІНЬКІВСЬКИЙ Життя і творчість, Детальна інформація

Т. ЗІНЬКІВСЬКОГО

У невеликому гроні національно свідомих українських інтелігентів Трохим Зіньківський зайняв помітне місце. Разом з Б. Грінченком та іншими однодумцями він безкомпромісно «ставив перед українським громадянством нові завдання свідомого українства»1. Одною з найбільш животрепетних була проблема піднесення національної свідомості, честі і самоповаги українців, що пронизувала художню, публіцистичну та наукову діяльність Зіньківського, його листи. Найглибше ця проблема трактується в гостро-полемічній публіцистичній статті «Молода Україна, її становище і шлях» (1890).

Проблема української інтелігенції розглядалася Зіньківським на широкому історичному тлі, в контексті становища та розвитку національної мови, літератури, перспективи національно-культурної автономії України.

Усвідомлюючи велику «вагу в історії народу» інтелігенції, від діяльності, інтелектуального рівня, національної свідомості якої залежатиме, яким шляхом піде народ, Зіньківський з болем відзначає відсутність «в своїм народі кореня» і наявність величезної прірви між народом та спанілою інтелігенцією.

Найбільшим лихом для української інтелігенції Зіньківський вважав намагання її, «починаючи з московської доби України», «окульбачити власний народ», «перекинутись чим хоч і ким хоч», аби «стати поверх народу, загнуздати його і панувати через його криваву працю» [2, 84-85].

Після Люблінської унії 1569 р. українська інтелігенція «дуже швидко польщиться навіть вірою», не дбає про волю України, і саме ця



відділ рукописів ІЛ НАН України. — Ф. 77, № 124, арк. 24.

396

^Єфремое С. Історія українського письменства. — К., 1995. — С. 511.

397

«будяк-інтелігенція» спричинила протест козацтва проти польського гніту. Коли ж Україна, іронічно зауважує Зіньківський, «здобулась на ласкаву московську протекцію», то українські інтелігенти дуже швидко забули за свою народність і стали себе розуміти не інакше як «росами», починали «московщитись». Воістину можна подивляти тому легкодухому перебіганню «межи часи і ляхи», лиганню з ворогами українського народу і його волі.

Народившись вже із «зерном своєї отруйної хвороби» (запроданства, яничарства, пристосуванства), починаючи від Володимира Великого і аж до XIX ст., інтелігенція «шкандибала на всі чотири, не розуміла своєї культурної задачі і не те, що принесла народові якусь користь, але наробила страшенної шкоди, бо одно знала, що гальмувала поступ культури в рідному краї, занапастила політичну, а з тим і громадську волю свого народу і довела до того, що після 1000 літ культурного життя український народ — синонім мужицтва, що йде навмання, без освічених поводирів, покинутий на поталу усякому хижому звірові-птиці» [2, 85].

Аналізуючи історичний розвій української інтелігенції, Зіньківський намагався зрозуміти причини такої катастрофи, а заодно застерегти молоде її покоління, представником якого був сам і яке свідомо стало на шлях служіння своєму народові.

Зіньківський з'ясовує запізнілу появу української літератури, шукає відповіді на питання, «чому ж се так сталося, що ми, виробивши в громадськім житті чисті республіканські та автономічні форми вже тисячу літ, проживши не без слави і не без ймення, давши Вкраїні, Литві, Польщі та Москві славних діячів у політиці, війні, у письменстві, тисячу літ уже знавши, що таке граматика і як держати перо в руках — самі починаємо з письменством (рідним) виступати на світ Божий трохи не укупі з якими зирянами та ороченами». Крім цього, наш народ володіє багатою народною поезією, яка за своїм змістом, формою є однією з найбагатших у світі, зачаровує Європу і, що головне, «відповідає уповні потребам естетичним та ідейним високо інтелігентної людини». Отже, беручи до уваги історичні традиції українського народу, високий, європейського штибу, рівень культури, багатющий фольклор, наш народ мав би на такому ґрунті «викохати величну світову літературу» [2, 87]. На жаль, так не сталося.

Першопричину цього Зіньківський бачив у тому, що християнство прийшло в Україну не прямо, а опосередковано, через староболгарську мову. Не заперечуючи те позитивне, що принесло візантійське християнство, Зіньківський, однак, вказує на окремі його «отруйні впливи» на українську культуру, оскільки розглядав їх під кутом зору традицій нашого народу.

Він писав, що українському народові були чужими «деспотично-державні ідеї», які суперечили «лагідним, людяним юридичним звичаям нашим», які до прийняття християнства мали сильні традиції в

398

громадському житті нашого народу, а тому ті «візантійські деспотичні ідеї геть зовсім засняділи, замерли і вже швидко по Володимирі зникли з України, перейшовши на родючий для себе ґрунт в Суз-дальсько-Московській Русі і де за підмогою незабаром татарщини викохали могутнє дебеле дерево автократії» [2, #7].

Та головною перешкодою, через яку українська інтелігенція зійшла на манівці, а тому не стала справжнім «проводирем і вчителем народу» і не творила власну національну літературу, як не парадоксально, «був принесений укупі з християнством буквар кирило-мефодіївський чи краще — не буквар, а старослов'янське письменство» [2, 88].

Трагічна парадоксальність ситуації полягала в тому, що мертва старослов'янська мова була близька до української, а освічені українці вважали її за літературно оброблену форму рідної мови. На мову ж простого народу дивились як на «мужицький жаргон, зіпсування літературних форм» [там само]. Старослов'янська була панівною у церковних книгах, а коли перед українцями поставала потреба писати про «речі вищого порядку, хоч би й богословські», то вони мусили братися за польську або латинську мови, полишаючи в забутті українську. Письменні українці «не могли зрозуміти, що живе письменство можна збудувати тільки на ґрунті живої і до того своєї мови» [там само]. Якби до нас християнство, вважав Зіньківський, прийшло з Риму, то ми «могли б лічити вік свого письменства не з Квітки і Шевченка, а трішки раніш, наприклад, з XII віку, з «Слова о полку Ігоревім», і, напевне, мали б тепер не менш величну і стару літературу від польської» [там само].

Полякам католицтво принесло разом з латинською вірою і латинську граматику та письменство. Латинська мова у поляків була мовою науки, вищої освіти і панувала там досить довго. Та в цьому була й певна перевага, певне «добро» для польської інтелігенції, адже латиною користувались здебільшого високоосвічені люди; їх було не так багато, а «задля простих малоосвічених людей зараз постала потреба писати польською мовою». Це і змушувало представників національно свідомої польської інтелігенції чітко усвідомити і збагнути потребу розвитку національної літератури, тоді як українці не могли «відрізнити церковного язичія» від рідної мови, язичія, з допомогою якого нічого «навіть не можна було висловити». А тому поляки, зазначає Зіньківський, повинні дякувати долі, що «пронесло повз їх чашу з старослов'янською гнилизною — вони через те мають тепер найпишнішу і найбагатшу літературу між слов'янами» [2, 89].

Подібні погляди на літературу київської доби, які були в основі народницького (позитивістського) літературознавства 70—90-х років XIX ст., з'явились ще у працях М. Максимовича, П. Куліша. Однак так відверто про це було сказано саме Зіньківським.

Другим важливим чинником такого запізнілого розвитку національної літератури Зіньківський вважав втрату політичної волі, бо

399

«коли Україна впала в московські пазури, вчені українці по-старому тягли нитку церковного малоязичія, їм самим хіба зрозумілого. Москалі були з тієї ж купелі візантійської, тільки у їх і тієї церковщини було, як кіт наплакав. І от від половини XVII до половини XVIII віку українці щиро заходились коло просвіти москалів на ґрунті спільної їм церковної нісенітниці і звуть цю свою спільну незрозумілу мішанину русскою, російською» [2, 89]. Зіньківський не випадково порівнює українську літературу із польською, а не, скажімо, з французькою, яка вже в XIII ст. мала віршовані фабльо, чи італійською, яка у XIV ст. дала світові «Декамерона» Бокаччо, чи англійською з її «Кен-терберійськими оповіданнями» Чосера. Адже до татарських нападів на Україну культура і література Польщі за своїм рівнем значно відставала від української, але вже у XVI ст. була однією з найбільш розвинених і багатих слов'янських літератур, творених рідною мовою, тоді як українська література й надалі перебувала під сильним впливом староболгарської. Тобто Зіньківський ситуює перейняття християнства із Риму Польщею до України, вказуючи на «позитивну» його роль там, і негативну — в Україні через призму активного патріотизму, через той біль за підневільне становище народу, за той рівень літератури, мови, за те, що Україна на шляхах історії загубила велику свою культуру через наше «малоросійство».

Втрата політичної волі у XVII ст. особливо відчутно дала про себе знати тільки в XIX ст., коли почалося дике цькування й переслідування української мови. Зіньківському були відомі також і такі факти, коли окремі народи, втративши на певний час державність, не занепали культурно.

На жаль, в силу історичних обставин представники української інтелігенції «ніякої й думки про потребу окремої для себе літератури» не плекали, оскільки глибоко не усвідомлювали, щоб «народна мова могла бути виразом письменства та культури», а тому продовжували писати «щонайпаскуднішою та незрозумілою мішаниною з усяких панських мов», бо «що поганіша і дальша від живої мови була ся мікстура, то вважалась вченішою, поважнішою, «шляхетнішою», бо навіть рядові семінаристи «марили вже про шляхту та дворянство». Саме тоді активно розвивалась російська літературна мова, формувалась московська, тобто російська національна література. Щодо українців, то вони зостались «наче без мови і без письменства», а московську мову вже вимушені були визнавати за «природжений і для себе орган письменського й культурного життя» [2, 90].

Відродження й появу національної літератури Зіньківський цілком справедливо пов'язував із Т. Шевченком та Г. Квіткою-Основ'яненком, П. Кулішем: «Тільки як батько Тарас вирік нашу правду й наші думи рідним нашим словом, — писав він, — оплакав наше безталання й муку, як Квітка змалював життя наше словом, що й тепер витискає сльози з очей в українця, тільки тоді українці згадалися про те, що

400