ТРОХИМ ЗІНЬКІВСЬКИЙ Життя і творчість, Детальна інформація

ТРОХИМ ЗІНЬКІВСЬКИЙ Життя і творчість
Тип документу: Реферат
Сторінок: 9
Предмет: Література
Автор: Святослав
Розмір: 65.7
Скачувань: 1377
Зіньківський вважав (і це був найголовніший аргумент), що будьї яку державу може знищити війна і «попелом пустити на всі чотири вітри», але «національність живе й по втраті державно-політичних] форм», а тому «права національності мусять бути признані не тільки! за індивідом, але за усією народністю, як за індивідом колективним».] І це право має бути забезпечене правом «національної автономії» ! а тому в Росії, де проживають різні національності, реалізація його! можлива у федеративному устрої.

На жаль, наголошував Зіньківський, вузький розум російських радикалів нехтував національним питанням, виставляючи на першеї місце проблеми економічного (господарського) життя, не усвідомлю-і ючи, що серед пекучих питань, а тим більше в Росії, «перше місце! займає національне, бо се питання про волю, справедливість длЯ мільйонових колективних одиниць та ще таких міцних і природних!».| Без його вирішення неможливий економічний, політичний, культур-] ний розвиток певної держави.

Зіньківський був переконаний у тому, що поки існувало, рабство, ^ кріпацтво, то слово про індивідуальну волю звучало іронічно, а то-; му аналогічно цьому, «доки існуватиме рабство національне — доти голосний гомін про політично-громадську волю буде поглум з гро-1 мадського розуму. Мало того, тільки тоді, коли національностей рабів І не буде — тільки тоді люди можуть спокійно усі свої сили і снагу І покласти на розв'язання чисто соціально-економічних справ», а на-] ціональне питання може бути розв'язане остаточно лише тоді, коли з не буде «національності — раба», бо де «чути голос і гомін націо-1 нальної кривди — там, значить, є неволя» [2, 115].

У Росії названих вище свобод фактично не було, а тому ці мірку-вання Зіньківського були, власне, до певної міри відповіддю на питан-1 ня, поставлене ним же: чи може бути Росія федеративною державою, коли в ній панують дикий національний гніт, національні протиріччя і й боротьба, що в кінцевому результаті негативно впливало на за-1 гальний «просвітний та економічний поступ». Тому дивними й абсурд- І ними були поради російських радикалів-централістів, що рекоменду- ] вали «покривдженим рабам національним задля спокійної соціальної праці терпіти національну кривду, навіть забути себе (від себе не > втечеш \x25A0— каже приказка) як націю і помосковщитись. Сліпі й нещасні люди! Вони хотіли б природу людську, світовий лад і порядок перемінити задля витребеньків московської темноти, вони ж розуміють, що кривда прав мільйонів людей спиняє поступ людський» [2, 116].

Зіньківський звертав увагу на те, що навіть за умови, якщо бу- і де прийнято в Росії конституцію, вона не зможе механічно змінити нам «основи громадського життя», адже на це «треба віки: (французи сто літ по революції зосталися централістами і досі, а в їх же



централізм далеко менше часу панував, ніж на Москві, і в формі європейського абсолютизму, а не азіатського деспотизму; та й культура у французької нації, як здорові знаєте, зовсім не те, що московська)» [2, 117].

У результаті такого аналізу Зіньківський доходить висновку, що «федералістів між москалями у всеросійському парламенті буде обмаль, одна жменька: се буде невеличка фракція», а далі небезпідставно іронізує: «Дай Боже, щоб я помилився, нічого я так би не бажав, як гірко помилитися, ніщо б так не сприяло нам, як панування автономістично-федералістичних ідей в московській інтелігенції, але, пожалься Боже, на се нема жодної підстави, щоб сподіватися» [там сажо].

Таким чином, надії на федеративний устрій у Росії в самого Зіньківського були непевні, і він немовби повертає читача до думки, висловленої перед тим, що «самостійність державна — найкраща і най-певніша запорука національного життя». Факти історії, особливості російського менталітету давали підстави Зіньківському стверджувати, що ідея про федерацію «матиме проти себе загал російської громади, великої числом і єдністю, а надто тією перевагою та матеріальною силою, котру їй дає стан пануючої в державі нації» [там само].

Такий федеративний устрій мали би підтримувати і всіляко за нього боротися поляки, фінни, білоруси, кавказькі та інші народи, адже їм слід єднатись і порозумітись у цьому питанні, бо «усякий культурний і політичний здобуток чи втрата одної з народностей Росії мусить зачіпати всіх — се спільний інтерес, бо здобуток одної збільшує силу до боротьби з ворожою їм усім централізацією і асиміляцією. Тому-то нам, українцям, не зовсім байдуже, що роблять навіжені асимілятори і в Фінляндії, і в Остзейщині, і в Польщі, і скрізь» [там само].

Зіньківський був переконаний у тому, що треба всіляко сприяти культурному поступові навіть малочисельних народів Росії, адже асиміляція одного з них «не тільки втрата і шкода для культури світової, бо затирає, зменшує квітник народів нашої планети, але ще й збільшує числом ворожу нам силу» [2, 118]. Тому він виступав за порозуміння з іншими народами саме на основі розв'язання національного питання, тобто у боротьбі за «витвір російської федерації», в процесі якої українцям «належатиме поважна роль», оскільки вони за природою своїх громадських змагань «федералісти й автономісти чистої води», а тому й підтримують такі ідеї, бо за останні 40—50 літ наш народ терпів «несвіцький гніт і нівечення культурних наших змагань», заплативши життям та муками кращих синів України.

Беручи до уваги історичне минуле України, менталітет українського народу, Зіньківський плекав надію, що саме українці «виконають роль, призвичаївши москалів до автономістично-федералістичних ідей». Ставлячи на перше місце «автономістичні» ідеї, Зіньківський мав на увазі одну з головних рис духовного устрою нашого народу. Початком такої просвітницької роботи він вважав праці М. Костомарова, у яких

411

ґрунтовно було висвітлено «федералістичну удачу вічової Руси», яка занепала при Петрі І та навіженій Катерині II, яких Зіньківський справедливо називає «гасителями української волі», бо за їх царювання «сумішки візантійсько-татарських ідей... взяли перевагу під тиском нещасливих обставин політичних над автономістично-федералістич-1 ним ладом» [2, 119].

Аналіз публіцистики Зіньківського свідчить, що він порушив чимало важливих проблем, окремі з яких і тепер остаточно не розв'язано і навколо яких точилися гострі дискусії на зламі століть, активну участь у них брали М. Драгоманов, І. Франко, Леся Українка, М. Пав-лик, В. Винниченко та ін.

Його безкомпромісність, глибока ерудиція викликають подив, адже Зіньківський умів не лише знайти важливу тему і винести її на суд читача, а й глибоко розкрити її суть, показати її злободенність. У публіцистиці Зіньківський виявив себе знаючим істориком, мудрим філософом, тонким політиком, неабияким майстром художнього слова, талановитим пропагандистом.

Порушуючи такі проблеми, Зіньківський тлумачить їх з позицій національно свідомого покоління, яке було добре обізнане з культурою, філософією Європи, показуючи все негативне, застаріле, водночас робить висновки та узагальнення, які вирізняються новизною, сміливістю, самобутністю та оригінальністю думки. Його висновки, оперті на логіку доказів, позитивно впливали на читача, змушували замислитись над тим чи іншим питанням, тобто сприяли формуванню нового світогляду, заснованого на історичних та національних традиціях українського народу.

Як відомо, першоосновою публіцистики є факт. Особливістю публіцистики Зіньківського є те, що він не тільки використовує цікаві факти з історичного минулого і сучасного йому життя, а й виявляє до них своє ставлення, трактуючи їх у дусі свідомого патріотизму. Саме тому публіцистика Зіньківського вирізняється логікою та силою аргументації, що й дало підставу С. Єфремову зарахувати його до найобдарованіших українських публіцистів останньої чверті XIX сто- ; ліття.

Список рекомендованої літератури

Писання Трохима Зіньківського/Зредагував та життєпис написав В. Чайченко. \x25A0

Л., 1893. — Т. 1—2.

Зіньківський Т. Листи // Неопалима купина. — 1995. — № 5—6. — С. 52—78. Кіраль С. Трохим Зіньківський — публіцист: Навч. посіб. — К., 1997. Скрипка В. Змагався він з життям самим // Україна: Наука і культура. — К, 1990. -

С. 267—270.

Джерело матеріалу:

Історія Української Літератури 19 століття (70-90рр)

За редакцією професора O. Д. Гнідан

Київ “Вища школа” 2002

The online video editor trusted by teams to make professional video in minutes