ТРОХИМ ЗІНЬКІВСЬКИЙ Життя і творчість, Детальна інформація

і в їх душа не з лопуцька, а така, як людська, що і в їх є мова, що, як каже Куліш, не на те саме здатна, щоб дошкульніш вилаяти мужика та слугу, що і в їх, опріч «казенної» московської мови, є і повинна бути своя, рідна; тільки з того часу зародились думки зробити її органом просвіти і культури української, органом українського громадського життя» [2, 91].

Не менш трагічним фактом для української мови та літератури було те, що «українське письменство мало велике нещастя народитися на очах у московської цензури, — а се вже лиходійство, революція і тому підлягає, — глузує Зіньківський, — поліційному «пре-дупреждению и пресечению».

Зіньківський досить влучно і точно викриває сутність великодержавної політики російського уряду, який прекрасно усвідомлював, що «централістична робота «обрусения» чи пак обмосковщення доти матиме добрі жнива на Вкраїні, доки українського письменства не буде в народнім розумінню сього слова», тобто, «москаль, лихий його взяв, не по чому і б'є, як не по голові» [2, 92—93].

Оглядаючись на героїчне минуле українського народу, Зіньківський з гордістю заявляє, що, незважаючи на всі заборони, ненависть до всього українського, на оскаженілість наших ворогів, ніяка і ніколи поліція у світі «ідеї згасити не здолала», «українське письменство є, єсть і українська інтелігенція, що виросла й вигодувалась на сім письменстві, і вона згинути не може» [2, 94].

Українська інтелігенція була в «неприродних стосунках» зі своїм народом, «йшла різними шляхами», «розбивалась на ворожі табори». У громадсько-політичному житті народу, був переконаний Зіньківський, убезпеченого належним рівнем соціально-економічного, політичного та культурного життя, можуть існувати «різні течії, що пливуть різно, держаться різних думок в громадському житті». Такий ідейний плюралізм є загалом нормальним явищем, бо чим «більш сих течій, то більш поля вони оживляють своєю водою і, спливаючись докупи, в одне море, себто маючи своєю метою і кінцем своїм добро свого народу — витворюють багатий на воду потік духовного життя» [2, 83].

На Україні ситуація зовсім протилежна: «потоки інтелігенції течуть в різні моря, доповнюючи здебільшого чужі води, лишаючи Україну без усякого духовного напою і лежить Україна, як пустиня, що Бог її кинув, що її палить сонце, її сушать вітри, здіймаючи вгору самий порох та нагортаючи бурти з піску неродючого. І тепер, як колись, і ще надовго Україні зостається тільки нарікати:

Сини мої на чужині, На чужій роботі!» [2, 84].

Маючи на увазі те, що Україна, у порівнянні з іншими європейськими державами, ще не сягнула того рівня економічного і по-

401

літичного життя, тому одне із першочергових завдань української інтелігенції — це щира й віддана праця над «речами реальними —. 1 економічними та просвітними справами свого народу». Разом з тим вирішувати економічні проблеми й працювати над конкретними справами в Україні фактично нереально: по-перше, для цього слід повністю розв'язати національне питання, позитивне вирішення якого гарантувало б навчання у школах рідною мовою, існування української преси, книги, автономію України і т. д. Якщо у Франції, Німеччині національно свідома еліта скеровує свою силу й енергію на працю для народу, то в Україні вона вимушена «боронити справи більш абстрактної вдачі, що мають ідейну, а не практичну вагу, навіть просто, щоб завоювати собі краще місце для роботи» [2, 100].

По-друге, в Україні надзвичайно мізерна кількість національно свідомої інтелігенції, яка при нормальних обставинах мала би бути: кількісно більшою і повинна б «завоювати собі пануючий стан» ! у суспільстві. Зіньківський був твердо переконаний у тому, що «нена-ціональна інтелігенція не може працювати для народу на справжній йому пожиток та користь, зневажаючи та нехтуючи його ідеали та І погляди на громадські справи, бувши культурою й духом чужою народові» [там само].

Як приклад Зіньківський аналізує ситуацію в Австро^-Угорській імперії, де українці з прийняттям конституції здобули певну самостійність і могли «на лояльнім грунті боронити національні свої справи». На жаль, незначна кількість національно свідомої інтелігенції, а до того ж її розбрат, не могла кардинально впливати на* ситуацію в Галичині, особливо на призупинення ополячення українців. Існування в середовищі галицької інтелігенції трьох таборів — «народовців», «москвофілів» і «табору спольщених та спанілих, яко спадок історії» було, на думку Зіньківського, великою бідою і лихом. Замість вирішення пекучих реальних справ на народній ниві, вони займалися другорядними справами, як наприклад, відома «азбучна війна».

Відсутність єдності, згуртованості інтелігенції негативно позначилося як на культурному житті галичан, так і на економічному їх становищі, адже вони не змогли скористатися навіть тими незначними поступками в конституції Австро-Угорщини щодо національного питання, яке фактично залишилося невирішеним. Проектуючи ситуацію на Росію, сподіваючись, що колись і вона стане державою конституційною, українська інтелігенція може опинитися в такому ж стані, як і галицька, якщо заздалегідь не сконсолідується в «міцну та поважну купу, бо тільки силу поважають і вважають за потрібне з нею рахуватися» [2, 103].

Саме це спонукало Зіньківського дати характеристику тогочасної української інтелігенції в царській Росії. Він вирізняє серед неї чотири групи: перша — «квазі-інтелігенція», тобто псевдоінтелігенція, яка «бачить в усьому московському (як до того в польському) символ культури і освіти, в московській мові — мову інтелігенції і єдиний

402

орган культурного життя, бо ся мова ґвалтом та гнівом і гнобительством над українською узурпувала її місце на Вкраїні, узурпувала собі виключний стан, привілеї бути органом просвіти і науки. Звідси усе московське — ознака культури, усе українське — мужицтва, темряви і тепер, як і за часи Гоголя, більшість українського культурного шару дає нам тих «низьких малоросіян», як каже він, що, видершись з дьохтярів та з шмаровозів, гордо додає до свого прізвища на О ще Вт> і т. ін. » [2, 92—93]. Така інтелігенція своїм духом чужа народові, який відповідно «ненавидить і зневажає свою спанілу та почужену інтелігенцію», яка була завжди байдужа до його інтересів.

Друга група — це «нова народолюбна категорія інтелігенції української на московський кшталт», тобто вихована в московському дусі, яка «начитавшись про народ, про працю для нього, повна добрих бажань та доброї волі». Проте любов до простого народу так і залишається на рівні «добрих бажань», це любов на словах, а не на ділі. За своєю суттю, пише Зіньківський, «в літературі вони москалі, думками москалі, в житті теж». А тому їх голослівні заяви про любов до народу — це фарисейство і фальш, а тому їх праця «шеляга не варта в конечнім результаті», «се сміття, бур'ян, курай колючий на нашій не своїй землі» — посіяний і викоханий московською рукою». Підставою до такої гострої критики було те, що й ця група свідомо чи несвідомо цуралася української мови, не розуміючи, що це «перша й найживо-творча моральна нитка між нею та народом», адже «мова бо, не значить тільки спосіб розмовляти людям, мова — органічний витвір всього життя народу, в їй відбивається, як у дзеркалі, його душа, його думки і погляди» [2, 94]. Однак оця «нова народолюбна категорія інтелігенції української на московський кшталт далека від того, щоб розуміти вагу народної мови яко виразу народного світогляду», бо зневажаючи українську мову, вони «гордують тим, що виражає його душу й думу». Як приклад Зіньківський наводить такий факт: в українській мові «чоловік і жінка звуть одне одного «дружиною», а в російській «супрут». «Оженитися» має синонім «одружитися», «побратися». «Хто скаже — запитує Зіньківський, — що мова не відбиває тут в собі юридичні погляди народу, де чоловік і жінка рівні два «друзі»? Навіть говориться: «одружитися з ким», «оженитися з ким», а не «на кому», як по-московськи. Ся маленька одміна з ким— натомість на ком теж свідчить про те, що шлюб у нас на рівності лежить» [там само].

Зіньківський розвінчує таке «народолюбство» українських інтелігентів, назвавши їх «перевертнями» та «запроданцями», які, за влучно використаними словами з народної думи, «потурчились, побусурменились для розкоші турецької, для ласощів нещасної», а свою любов до простого народу виявляють тим, що своїм дітям «виписують няньок та «мамок» з Московщини або німкень беруть, щоб «оборонити своїх дітей від української мови», аби не брати української жінки — бо це мужицтво.

403

Третя група, яку Зіньківський називає «гармонійні інтелігенти», теж далеко не відбігла від згаданих вище «нікчемних будяків». Вони 1 намагаються поєднати в собі «заразом і москаля, і українця». До них, до речі, Зіньківський зараховує й М. Гоголя, який вважав, що в його особі однаково співіснують ці два поняття і гармонійно доповнюють одне одного. Оперуючи історичними фактами, він розвінчує цю «гармонійність» Гоголя: «Небіжчик Гоголь помилявся: як в історії з тії гармонії (а справді — мезаліянсу), яка мусила бути між Україною та Москвою по Богдановій думці, вилупилось «обрусение» (лад респуб-| ліканський, індивідуалістичний не міг ще ніде вижити, з деспотичним та рабським — одно повинно було «задавити» друге і таким «задав-| леним» стався український демократичний лад) — так і в Гоголевій особі брат-москаль задавив українця, і ми бачимо, як ся чудернаць-і ка «гармонія» швиденько перевелася на московську дисгармонію —З з її ладаном, рабством і всією тією цвіллю, що від неї нудить свіжу] людину. Досить згадати «Переписку с друзьями» — нею закінчив Го-І голь — москаль те, що почав ще «гармонійний» [2, 96].

І нарешті, четверта «химерна категорія української інтелігенції, що признається до свого українського коша, але в практичному! житті зостається одним з тих ремінчиків з московського батога, що! ним тяжко катує москаль заковану в кайдани Україну». Це ті, хто! зве себе «українофілами», «щирими українцями», «немножко мало-] россами», але всі вони, наголошує Зіньківський, «одним миром маза-| ні», однаково зміцнюють своєю запроданою працею ті культурні] й антикультурні пута, що під ними задихається Україна» [там сажо].] їх лицемірство очевидне. Деякі з них лукаво заявляли, що Україні! за таких обставин можна служити, будучи російським письменником,! видаючи російською мовою журнали, де йшлося б про українські справи. Зіньківський на такі заяви відповідав: «Правда, та не вся:! хоч би по-московськи, чи хоч по-якому — робота мусить бути на] користь України, діти її повинні їй заплатити за її хліб — се правої її домагатися сього».

Як приклад він наводить праці П. Куліша, В. Антоновича, Д. Явор-] ницького, написані російською мовою, але ці праці створені людьми,] якими «диктувала любов до України, вони мають на увазі добро,] а не шкоду їй». Інші ж так звані «немножко малороси» славлять «доброчинні» діла Петра І та навіженної Катерини II, які вони зробили, І мовляв, для України. А тому не дарма кажуть у народі: «Узяв мос-І ковську сумку — взяв і московську думку». Отже, головне — це] ідеї, які проповідуються, і вони можуть бути висловлені, за певних! обставин доби, й іншою мовою, але на користь рідному народові.

Підводячи підсумок аналізу стану української інтелігенції, Зінь-| ківський резюмує: «Отакий то квітник, чи краще — смітник з інтелі-; генції пишається на вкраїнській ниві. Добрих має поводирів україн-] ський народ — бодай не діждати! Бідна Україно, стоптана, поніве- |

404

чена, опльована і осміяна від ворогів, а найгірше від своїх нелюдків, гадюк, що ти їх вигріваєш на своєму лоні! І подібна єсть Україна сліпцеві, що його зрадливий поводир веде в яму, в пащу голодному, лютому звірові...» [2, 97].

Аналізуючи ситуацію в Галичині, міркуючи про «групи» української інтелігенції в Росії, Зіньківський застерігав від тих помилок, яких припускалися «народовці». Він закликав представників національно свідомої інтелігенції консолідуватись, мати чітку програму дій, бо «щонайтяжча помилка, якою можна дорікати галичанам в минулих часах та почасти і теперечки, се те, що їм бракує виразної програми, бракує простування до визначеної мети без ніяких манівців та компромісу з усякими темними та зрадницькими силами, зокрема з «москволюбцями» (найбридкіше і найпоганіше над що нема в Галичині)». Від таких компромісів, «лигаючись з такими елементами», «народовці», мріючи навернути їх на свій бік, насправді поступались тільки своїми демократичними думками на користь своїм «спільникам». Він різко негативно критикував і реакційну частину галицького попівства, яке тоді складало значну частину інтелігенції.

Наступну помилку «народовців» Зіньківський вбачав і в тому, що вони не розуміли подекуди того, що серед галицьких поляків були демократично настроєні інтелігенти, з якими їх об'єднували спільні інтереси — національна самосвідомість. З такими представниками інтелігенції Зіньківський схвалював компроміси, але категорично відкидав їх з «москвофілами» та реакційним попівством. Такі «компроміси» лише шкодили «народовцям», ніяким чином не впливали позитивно на їх авторитет та компрометували їх діяльність, загалом прогресивну.

Враховуючи цей гіркий досвід, Зіньківський ставив перед новою генерацією української інтелігенції, тобто молодою Україною, завдання «вияснити демократичну програму», яка не давала б підстав для «злобних та єхидних коментарів од наших ворогів» та «нетямущого базікання», «інсинуацій від квазікосмополітів». Особливо виразною, виваженою мала бути програма щодо розв'язання національного питання, аби там не було уразливих місць для критики прихованих та відвертих ворогів, аби не звучали «гадючі сичання усяких об'єди-нителів», які звинувачували українців в сепаратизмі. Бо ці «квазі-космополіти» вважали будь-який національний рух за сепаратизм.

Зіньківський закликав не звертати на це увагу, але з гіркотою констатував те, що «не раз довелось чувати навіть од поступових та чесних росіян з радикального табору, буцім український націоналізм — реакційний рух, бо українофіли ніби індивіда становлять вище сім'ї, сім'ю вище від громади, а сю — від нації, націю ж — вище від усього світу!!!» Отож, демократизм російської інтелігенції закінчувався там, де починалося питання українське, і Зіньківського особливо дивувало те, що російські радикали байдуже дивилися на «Деспотизм однієї національності над другою». А будь-які спроби по-

405