ТРОХИМ ЗІНЬКІВСЬКИЙ Життя і творчість, Детальна інформація

ТРОХИМ ЗІНЬКІВСЬКИЙ Життя і творчість
Тип документу: Реферат
Сторінок: 9
Предмет: Література
Автор: Святослав
Розмір: 65.7
Скачувань: 1377
кривджених народів щодо захисту своєї гідності «супроти деспотичного, несвіцького гнобительства Москвою усіх, що сміє ще мати своє я, окреме від московського», всіляко принижували та лаяли в шовіністично налаштованій російській пресі. Це було їх справлене нутро.

Блискуче використавши умовний спосіб припущення, а насправді констатуючи факт реальний, Зіньківський зазначає: «Коли так думає частина московська радикалів, то даремнісінько зве вона себе радикалами — се ті ж катковці навіжені, ті ж гієни в левовій шкурі,! се врешті подлог ідейний!» [2, 105].

Можливо, міркує Зіньківський, російські радикали не знали суті справи і розцінювали змагання української національно свідомої інте- і лігенції як протест певної партії, «купки», однак це був протест] «нації супроти деспотизму державного, московського», а тому прогре- і сивні діячі українського народу, серед яких називає М. Драгоманова, і бачили в одному ворожому таборі і «катковців» і «нововременцев», які виразно стояли на шовіністичних позиціях, і отаких російських '; псевдорадикалів. Адже логічно поставало питання, що «уже се одно мусіло б звернути їх увагу і пильніш придивитися до діла».

На жаль, відвертих і насправді щирих оборонців українського національного руху серед російської демократії було до болю мало, і це остаточно зрозумів Зіньківський, навчаючись у Петербурзі. Такі висновки неодноразово підтверджувало життя, зокрема й події й реалії становлення незалежної Української держави наприкінці XX ст.

Важливе місце в історіософії Зіньківського посідає трактування ним таких понять, як «національна ідея», «нація», «націоналізм», «космополітизм». Глибока обізнаність із філософією національної ідеї, яку розробляли Руссо, Фіхте, Мадзіні, Гердер, Карамзін, Міцкевич, самобутність її тлумачення і водночас практичне застосування її Зіньківським до реалій України дає підставу зарахувати Зіньківського до гурту обдарованих і самобутніх українських філософів XIX ст.

Розглядаючи національну ідею в контексті історіософії європейської думки XIX ст., Зіньківський ставив за мету розвінчати всі ті «гадючі сичання об'єдинителів», притаманних більшої російської інтелігенції, дзеркалом якої була тогочасна преса.

У статті «Молода Україна, її становище і шлях» Зіньківський не ставив собі за мету ґрунтовно викладати свої погляди на те, що таке національна ідея, про роль «національних організмів» у розве культури, на те, що «національність — се колективна одиниця, де того ще природжена, а не штучна, твір історії, а не волі одиниць», на те, що коли визнано право на життя й існування людської особистості як такої, «то ще більш така одиниця, як народ, що складається з мільйонів, має право жити», про те, що «європейська культура і взагалі світова посувалась наперед генієм національностей», а тому світ би багато втратив, якби запанували у ньому «волапюкісти, або хоч самі москалі», оскільки «визвол національних одиниць... з-під

406

утиску та гнобительства інших національностей, що панують в державі» є неминучим, логічним наслідком, дальшим ступенем людського поступу. Всі ці думки Зіньківський вважав такими, що вже давно визнані і мають фундаментальну вагу при трактуванні суті українського націоналізму, при розгляді питань життя державного, міжнаціонального та громадського.

На думку Зіньківського, кожна людина як представник певної нації має ставитись з повагою до іншого народу, користуватись його здобутками в царині культури, політики, економіки, адже «добро, що зроблено його в одній громаді — се здобуток усього світу, усього космосу» [2, 107].

Націоналізм «в чистім, благороднім розумінні» не може зневажати вищі гуманні ідеї людства, бо це буде «не націоналізм, се просто варварство, що прикриває свою погану й мерзотну вдачу чистим, святим покровом націоналізму». Кожен народ має прямувати до реалізації тих вселюдських «гуманітарних бажань та ідей», які є спільними для всіх народів, тобто є космополітичними, оскільки «космополітизм і націоналізм стоять як ціле і частина, як розуміння родове і видове». На жаль, наголошує Зіньківський, у Росії ці два поняття трактують як діаметрально протилежні.

Насправді той, хто зве себе інтернаціоналістом, тобто космополітом, і закликає працювати «для світового добра», але «цурається позитивної праці для свого народу, той — нероба і ледащо», бо лише щира праця на рідній ниві веде до здобутків загальнолюдських, і це, на думку Зіньківського, є «найпродуктивніша дорога сій світовій праці —\x25A0 се праця для свого народу — так ми розуміємо націоналізм і такий мусить бути український націоналізм» [там сажо].

Таким чином, Зіньківський у трактуванні націоналізму та інтернаціоналізму як природжених почуттів людини виходив з того, що справжній, благородний націоналізм співіснує із справжнім, благородним інтернаціоналізмом, який фактично не може без нього існувати. Разом з тим він визнавав і те, що не лише «у варварській голові ся ідея може виховати тільки варварське розуміння її», але і «народи, як одиниці, можуть розуміти сю ідею не однаково». Розуміння її залежить від рівня культури народу, від його історичного минулого, від тих політичних обставин, в яких він жив і живе тепер, що в сукупності впливає загалом на формування його свідомості, менталітету.

Як приклад він наводить тлумачення цих понять у Росії, у якій «москалі в громадському житті виявляють національне своє я тим, Що знущаються з інших народів, які попали в їх пазурі». Зрозуміло, Що там панують реакційні погляди на націоналізм, а будь-які прояви самостійного національного розвитку розцінюються як кроки до розвалу російської держави.

Зіньківський не поділяв таких думок, що, мовляв, великодержавна політика Росії — це справа рук власне уряду, а в народі панують

407

зовсім інші погляди, що «народ, мовляв, московський, якби мав змогу висловити свої думки, осудив би се варварство». Вважаючи інтеліген-цію виразником думок народу, Зіньківський зазначає, що російська інтелігенція, за окремими винятками, «наголо централістична, асимі- І ляторська», а тому «на превелике нещастя — се неправда. Бо урядове] поступовання в ділі асиміляції уповні відповідає поглядам самого] народу московського, його історії, його культурі», а його уряд —1 це «гармонічний і логічний витвір історії московського народу», адже якби московський народ виявив спротив «вакханаліям асиміляторські ким», то урядові намагання були б «мертворожденні і марні без підмоги громадської». В результаті такого аналізу Зіньківський доходить до цілком логічного висновку, що «народ, котрий викохав у се-Ш бе деспотів, деспотично поводитиметься і з тим, хто матиме нещастя| під його п'яти упасти. Раб, зробившись силою, стає деспотом» [2, 108].'

Щодо українського народу, якому постійно закидають «сепаратизм» і «націоналізм», він має цілком відмінну свою історію, яка] позначилася на його духовному житті, бо вона «визначається вда-1 чею демократично федеративною». Українському народові «не доводилось в історії давити інші народи, а тільки боронити свою полі-] тичну і громадську волю, — такому народові і не можна розуміти \x25A0 націоналізм асиміляторським та централістичним. Наш націоналізм —1 оборона свого національного життя, волі, і яким він був у протягуй всеї історії, таким повинен і зоставатися» [там само].

У трактуванні питання націоналізму Зіньківський брав за основу історичні та символіко-культурні атрибути етнічної ідентичності (ре-« лігія, звичаї, мова, інституції). На той час вони до певної міри були! викладені у праці М. Костомарова «Две русские народности», на яку] посилається Зіньківський у своїй статті.

Зараховуючи українську націю до націй висококультурних, цивілізованих, націй європейського рівня, зважаючи на історичне минуле | українського народу, Зіньківський підкреслював, що й надалі ми повинні боронити своє національне життя, не проявляючи агресії, варварства,^ притаманних іншим народам, а й надалі «толерантно поводитися з усякою іншою народністю і не знати ворогування до неї, яко до народності, хоч і би й до тієї, що нас душить, а мусим тільки ворогувати і битись зі тими ідеями та змаганнями, що мають нас знищити» [там само].

Давши переконливе тлумачення суті українського націоналізму, І Зіньківський порушує іншу проблему, тісно пов'язану з першою: перспектива розвитку й усвідомлення широкими масами національної ідеї, зокрема надання Україні прав автономії у складі Російське імперії. Він виступав за етнічно-культурну автономію України, будучи у даному разі спільником із М. Драгомановим, який стояв на федералістичних позиціях у вирішенні цієї проблеми.

Зрозуміло, що Зіньківський не міг відверто ставити питання про цілковиту державну самостійність України, адже усвідомлював, що

408

«така задача виходила б із порядку речей реальних», а при тодішній соціально-політичній ситуації була б «ніщо, як тільки дитяча мрія» [2, 109]. З власного досвіду знав, як важко було домогтися у Петербурзі дозволу на видання українського збірника чи книги, а ставити питання таким робом — означало би вже у самому зародку його знищити. Без сумніву, ініціаторів його чекала б доля декабристів, Шевченка, кирило-мефодіївців — у кращому разі.

Гарантом нормального федеративного устрою мала би бути конституція, але зміст її, застерігав Зіньківський, залежить від історичних традицій того чи іншого народу. Як приклад він наводить Францію, у якій конституція за своїм духом була «централістична», оскільки впродовж віків Франція була сильною централізованою монархічною державою, а тому і теорія безмежного державного авторитету республіканської форми, розроблена Руссо, відповідала «звичці французів жити під безмежною державною централістичною опікою». Тоді як німецькі, англійські юристи, філософи «відповідно історії, громадській вдачі та автономії своїх народів» виступають за те, що держава — це не єдина форма суспільного життя, бо, крім неї, є ще й релігійні, корпоративні, національні форми і які повинні бути незалежними від втручання держави, бо вона не повинна тут диктувати свою волю.

До таких передових європейських ідей щодо «автономії» цих форм, зазначає Зіньківський, пристають і українці, оскільки «вони відповідають нашій історії, ідеалам громадським нашого народу і при нашім політичнім стані єдино спасительні для нас» [2, 111]. Аби держава не була «тираном душі і тіла», громадське життя слід впорядкувати таким чином, щоби кожна людина мала гарантоване право на вияв певних свобод.

Перша — релігійна. Віра — це справа суто особиста, не має бути державної релігії, державної церкви, переслідувань за ті чи інші віросповідання. Особливо небезпечним було те, що церква перетворювалась на «департамент» уряду, його «копистку», стаючи на один рівень з поліцією, як це сталося з московською церквою. Московське православ'я, підкреслював Зіньківський, «зовсім затерло» головний принцип науки Христа: визвіл душі людської з-під авторитету державного. Це була велика ідея, якої до того не знала класична культура. А між тим, церква, заснована на «справжніх принципах науки Христової може бути великим фактором поступу соціального» [2, 112].

Друга — право людини на здобуття освіти, третя — на утворення різних спілок і громад, четверта — повна автономія «станів і форм громадських». П'ята — це право кожної людини «належати до якої він сам себе признає національності, бо національність — се лиш одна форма громадського життя колективного, природжена спілка більш непорушна, ніж навіть релігійна, довговічніша, ніж державна форма: віру можна перемінити, а ознак, прикмет національності,

409

інтелектуальних, фізичних, фізіологічних скинути з себе не можна, хоч би й відцуравшись національності своєї» [2, 114].

The online video editor trusted by teams to make professional video in minutes