ЄВГЕНІЯ ЯРОШИНСЬКА Життя і творчість, Детальна інформація

463

писала неустанно, що не можна було її від книжок відірвати», як згадував батько. Читала дуже багато: Гете, Шіллера, Клопштока Гердера, Віланда, Лессінга, Гейне, Ейхендорфа, Шаміссо, Рюккерта' Гейбеля, Еберта, Ленау, Анастасіуса Грюна, звичайно, в оригіналі' німецькою мовою; Байрона, Мільтона, Шекспіра, Гюго, Расіна Мольєра, Шатобріана — в перекладі.

Вразливе і чутливе серце дівчини відгукнулося на щойно відкритий диводив краси і чуття своєю красою і чуттям — несміло, трепетно, невміло. Цілий зошит списаних по-німецьки, прихований від людського ока і суду, а в 16 років — дебют в німецькому часописі «Баз іггіегеззапїе В1аШ> повістю «Еіп Ггаиеп Ьегг»(«Жіноче серце»). Редакція дала схвальну оцінку твору, заохочувала до дальшої літературної праці. І хто зна, чи мали б ми сьогодні українську письменницю, якби в 1885 р. не почала виходити газета «Буковина», редагована Юрієм Федьковичем. «В мені пробудилась національна самосвідомість, — писала Ярошинська бібліографу І. Левицькому (1850 — 1913) в автобіографічному листі, — я сказала, що краще трудитись для свого народу, як для чужого, і під впливом таких думок написала-м повісточку: «Уроєна слабість» (1886. —Лет.), котру «Буковина» видрукувала. Се було для мене заохотою до писання по-руськи, бо хоть німецьке образованє відчужило мене від свого, то все-таки на дні серця тліла любов до мого народа, єго мови і пісні. З того часу залишила я майже по-німецьки писати, бо мені ходило о те, щоби вивчитись моєї рідної мови до такої степені, як вивчила-м ся чужої» [405—406]. Відкривши це благородне найсвятіше почуття, Є. Ярошинська постановила «закріпити» його в собі і пробуджувати в інших, приспаних денаціоналізацією, румунізацією, онімеченням. Відтепер національний елемент стане невід'ємною частиною її думок, прагнень, поведінки; стимулом і змістом життя. Відтепер вся її праця підпорядкована завданню якомога глибше пізнати свій народ, його історію, мову, культуру, літературу, щоб шляхом просвіти розбудити людину в людині, її національну гідність.

Починати довелось майже з нуля. Мову українську Ярошинська чула тільки вдома; з української літератури прочитала кілька поезій і повість «Люба-згуба» Ю. Федьковича. Історії України не читала. В гімназії дбали про «винародовлювання» учнів, тому матерня мова була замінена німецькою. Отже, учні вживалися з «Німеччиною», думали по-німецьки, вважали німців «мудрими, великими», а свій народ недолугим, немічним, потребуючим опікуна.

В інтелігентних родинах вважалося ознакою поганого тону, нікчемством розмовляти «мужицькою» мовою. Закономірним є те, що Ю. Федькович, Сидір Воробкевич, Є. Ярошинська та О. Кобилянська починали писати художні твори німецькою мовою.

Та на шляху кожного з них траплялися люди, які добрим словом поради, власним прикладом нагадували їм, хто вони, «чиїх батьків

464

діти». Для Є. Ярошинської такими порадниками стали Ю. Федькович і редакція «Буковини».

Саме до Федьковича Ярошинська звернулася з проханням дати список творів, корисних для читання: «Прошу Вас, високоповажаний пане, будьте і надалі моїм ангелом-хранителем, котрий би мене остерігав і на праву дорогу, котра провадить до честі і слави, напровадив» [369].

Редакція газети «Буковина» порадила Ярошинській писати так, як народ говорить, уникаючи церковно-московської мішанини, предмету для своїх творів з чужого життя, аристократії і чужих народів. «Щодо оповідань, най служать Вам у кожнім взгляді повісті Федьковича, Вовчка і др., щодо поезій — держіться Шевченкових творів [...] Читання творів наших питомих писателів українських, галицьких і буковинських принесе Вам найбільшу користь» [439].

Так Є. Ярошинська познайомилася з творчістю І. Котляревського, Є. Гребінки, Г. Квітки-Основ'яненка, Марка Вовчка, К. Устияновича, І. Нечуя-Левицького, Панаса Мирного, Т. Шевченка, І. Франка.

Найбільше враження на Ярошинську справили твори Федьковича та Шевченка, який «так любив свій нарід, натерпівся тільки за нього, а все-таки ніколи в йому не споневірився. Я подивляю його як поета, але його характерові, як чоловікові, належиться також повне признане. Подумай лиш, та велика любов до народу, та сильна воля, бажане принести йому поміч, та страшна мука за переконане, і, невважаючи на те, — видержане таки при них до смерті, — чи не заслугує все те нашого подиву?» [278].

Твори польських та російських письменників (А. Міцкевича, Ю. Словацького, М. Конопніцької, Г. Сенкевича; О. Пушкіна, М. Лєрмонтова, О. Грибоєдова, Ф. Достоєвського, М. Гоголя, І. Тургенєва, Л. Толстого), які читала в оригіналі, сприяли поглибленню інтелекту, формуванню естетичного смаку, відточуванню мови. Ярошинська виростала на ідейно-естетичному ґрунті світової й української літератури, на ґрунті народної творчості, яку (з метою глибшого пізнання життя, побуту і мови народу) почала сама збирати. Вже через рік (1886—1887) вона записала 150 народних пісень буковинсько-руського народу, що відкрили їй «весь скарб народної словесності», «всю красу народної мови і поезії». «Я пізнала, що сей наш народ, котрий другі народи називають некультурним, має великі інтелектуальні здібності, котрі нема кому розвивати, бо ледве хто єму сприяє» [406].

Дві спроби опублікувати фольклорний збірник у Чернівцях, у Львові не увінчалися успіхом. Та Ярошинська продовжує працю, збільшивши кількість записів до 450 пісень. За порадою фольклориста й етнографа Григорія Купченка, надсилає збірник «Пісень буковинсько-руського народу з-над Дністра» до Петербурга Російському Географічному Товариству, яке в січні 1889 року присудило Ярошинській велику срібну медаль і грошову премію.

465

Кінець 80-х років — це напружена виснажлива праця в кількох напрямах. Як письменниця вона привернула увагу І. Франка, котрий, здійснюючи огляд української літератури за 1888 рік, відзначив: «Гарний талант початківця виявився на Буковині в особі панни Є. Ярошинської, яка своїми новелками, взятими з життя, підтримує виключно буковинські видання» [27, 269]; як фольклорист — продовжує збирати і популяризувати народну творчість у слов'янському світі. Вона спілкується з видатними фольклористами: українцем Володимиром Гнатюком, чехом Франтішеком Ржегоржем (1857—-1899)— фольклористом, етнографом, дослідником українського народного побуту і мистецтва, невтомним популяризатором української літератури в Чехії. Йому Ярошинська допомагала збирати для чеського музею наперстків у Празі зразки буковинського народного одягу й мистецтва.

У липні 1891 р. вона в складі делегації діячів української культури Галичини відвідала етнографічну виставку в Празі, враження від якої описала в «Споминах з подорожі до Праги». З білою заздрістю Ярошинська дивилась на чеських жінок-патріоток, перейнятих проблемами сучасного життя, безпретензійних в одязі, в поведінці з чоловіками, ділових і жіночних водночас. Приклад чеських жінок, які щасливо поєднали соціальне й жіноче питання, знайомство з Н. Кобринською, видатною діячкою феміністичного руху в Галичині, надихнули Ярошинську взятися до праці. «Ви дійсно неоціненний набуток для справи жіночої, і здається мені, що якби-сьмо ся були скорше пізнали, то наша справа була би вже ліпше стояла, — писала їй Кобринська 21 вересня 1891 р. — Я дотепер, можу сміло сказати, не мала ніякої помочі, ніхто нічо не робив, а всі лиш критикували. Ви мені передусім подобаєтеся тим, що не боїтеся критики, вправді та критика багато нам псує і треба би її вистерігатися, але боятися знова нема чого, бо якби-сьмо не мали ніякого глибшого значіння, то певно не уменшали [...] наших подвигів»1.

Є. Ярошинська остаточно утвердилась у думці працювати для народу на ниві освіти. З 1888 р. вона виступає з публічними статтями в газеті «Буковина» та журналі «Народ», в альманасі «Наша доля» на теми соціальної емансипації людини, особливо жінки; про соціальне становище селян, особливо селянок у тодішньому суспільстві; про роль і завдання інтелігенції в національно-визвольному русі; про стан і потребу національної освіти тощо («Дещо про буковинсько-руську інтелігенцію», «Як ведеся нашим селянкам на Буковині, коло Вікна», «Чого нам боятися?» та ін.).

Поринувши з головою в громадську роботу, Ярошинська не покидає письменницької й педагогічної. Вона обстоює навчання дітей рідною мовою, в дусі любові до своєї землі, до свого народу.

1Кобринська Я. Вибр. твори. —\x25A0 К., 1980. — С. 406—407.

466

Ярошинська навчає семилітніх дівчаток вишивати прекрасні узори, а старших гаптувати та панчохи плести, не забуваючи при цьому читання, писання і рахування. Віддавалася роботі цілком. Свої знан-ня, уміння, серце, любов передавала дітям, не цураючись пособити в міру можливості і їхнім батькам-селянам. її поведінка, праця, незалежність викликали подив та осуд ровесниць, заангажованих одною метою: «гіарас т^га» («зловити мужа». — Лет.). Не цуралась, як вони, своєї мови, не насміхалась над своїм народом: «Кілько раз мої подруги висміяли за мою демократію, як вони з мене кепкували, що я селян тримаю за людей, що я з ними розмовляю по-людськи, що восхищаюсь їх піснями і шаную їх обичай. Но то мене не звело з дороги. Я все була і буду найбільшою приятелькою мого народа» [373].

Є. Ярошинська разом з Н. Кобринською, О. Кобилянською, Уля-ною Кравченко подає ряд петицій до австрійського парламенту, домагаючись права жінки на навчання в університетах, відкриття української жіночої гімназії.

Вона бере участь в організації різних товариств, відкритті читалень, виступає з доповідями на конференціях, стає членом Радикальної партії, заснованої І. Франком та М. Павликом; в журналі «Дзвінок» публікує більше 40 творів для дітей; 12 травня 1896 року склала «іспит кваліфікаційний з німецькою і руською викладовою мовою. Моя писательська діяльність не приносила мені ніяких гонорарів, звичайно, як у русинів, треба, отже, за кавалком хліба обзи-ратись, щоб могти для своєї музи жити» [369].

Ярошинська чесно відпрацьовувала шматок хліба, як це робили І. Нечуй-Левицький, Панас Мирний, пізніше М. Коцюбинський, які в перервах, часто за рахунок власного сну і здоров'я, між працею в школі, статуправліннях, бухгалтеріях, займалися літературою. «Як оповім Вам, кілько-то я годин в школі сиджу, а потім ще мушу задачі робити і повторяти, — скаржилася вона О. Кобилянській, — то скажете, що лиш моя желізна натура може знести се. Отже, від 8 до 12 рано, а від першої до 5 пополудні науки в школі, потім щодня задачі, котрі не раз, аж до 12 години вночі вироблюю, та коли треба й рано вставати, аби не стати потім, як сіег Оспєзуог сієш пеиеп Тог (як теля перед новими ворітьми. — Авт.). Се для мене розрай такої Епііеиип^зсиг (лік від ожиріння. — Лет.), бо щодня гірше виглядаю, а як приїду до Буковини, то буду мати вже еіпе шапге Атеізепіаіііе (справжню мурашину талію. — Авт.)» [415].

Вона тішилася найменшим поступом у праці своїй, навчанні дітей, але найбільшим щастям світилися її очі, коли серед того загального суму, темноти, горя і байдужості бачила проблиск національного прозріння народу, пробудження зі сплячки, зацікавленість у власній долі.

Тоді не чула втоми і з новими силами поринала в працю, бо «нема ліпшої потішительки в журі, як праця, при ній забуваєся на бурі,

467

які душею метають, на біль, що серце стискає, а хочеся все вперед вперед йти. Отже, най жиє праця!» [421].

І вона йшла по життєво-творчій дорозі граціозно і впевнено, не сповільнюючи кроку, не звертаючи вбік, жодного разу не впавши. Прочитаний відчит на вчительській конференції — останній публічний тріумфальний виступ у Чернівцях — уважно вислухали й високо оцінили 200 учасників її.