ЄВГЕНІЯ ЯРОШИНСЬКА Життя і творчість, Детальна інформація

Скільки переніс Василь, щоб завоювати любов Єлени! Аж за другим разом засватав її, з примусу батьків, проти її волі. Кілька місяців після заручин приходив кожний день, але вона нього й не дивилася. Він до неї говорив, а вона не відповідала. «Він ніколи не сердився, — згадувала Єлена, — а все приходив і все до мене говорив приязно» [33].

Навіть після весілля Єлена не змінила свого ставлення до Василя, та він і словом не дорікнув їй. «Він, правда, був такий добрий для мене, як ангел. Наймив мені наймичку, щоби я сама нічого не робила, і старався, аби був хліб на хліб, омаста на омасту» [34]. Він тихо, благородно і сильно любив її. Дозволив сина свого назвати іменем суперника.

Якась пастельно-вишукана делікатність оповиває всіх героїв у най-пікантніших ситуаціях. На першу звістку про повернення Стефана Єлена біжить на зустріч з ним. 10 років спільного життя з Василем, діти — десь лишилися збоку. Що відбувалося в душі Василя, письменниця виносить «за куліси». Його стан переданий оповідачкою, яка побачила свого чоловіка «білого як стіна»: «Где-сь була? — запитав грізно. — Було то перший і останній раз, що він ся на мене гнівав [...]. Ціле село як запалив, всі люди говорять лишень за тебе. Я не міг улиці перейти» [36].

Він не може допустити, щоб люди топтали його чоловічу гідність та честь дружини — надто дорожить ними. Тому дає дозвіл Стефа-нові: «Можеш приходити до нашої хати, але най люди не говорять нічо злого». Відчуваючи наближення своєї смерті, він висповідався, а після закликав Стефана до себе: «Я мушу тобі місце робити, я пережив з Єленов молоді літа, ти будеш з нев до смерті. Шануй єї і дбай за мої діти, дивися, не поневіряй їх» [37]. І Стефан дотримав слова.

Дорікаючи «ліберально-буржуазним» письменникам за ідеалізацію селян, за «помилкові» заклики до просвіти, а не до класової, революційної боротьби, літературознавці самі повторювали ті помилки, ідеалізуючи простий народ, виправдовуючи соціальними умовами і несправедливим ладом кримінальні злочини «трудящої» людини,

471

тавруючи куркулів, поміщиків та всіх представників пануючого су, які автоматично зараховувались у групу негативних героїв (Воз ний з «Наталки Полтавки» І. Котляревського, Грицько з роману «Хіба ревуть воли, як ясла повні?» Панаса Мирного та І. Білика та багато ін.), як це спостерігаємо в інтерпретації образу Василя з оповідання Ярошинської:

«Куркульський син Василь («Вірна любов»), домігшись одруження з Єле-ною, зробив її на все життя нещасливою, — писала А. Коржупова. — Знаючи що Єлена кохає іншого, він, виявляється, незмінно добрий у ставленні до неї, а вмираючи, навіть просить свого суперника стати їй чоловіком і батьком його дітей [...]. Штучне розв'язання класових конфліктів приводить до створення нетипових обставин, що знижує реалістичне звучання ряду творів. В цьому виразно проявляються слабкі сторони творчості Ярошинської та її ліберальні тенденції» [15].

Авторка (устами героїні) і літературознавці по-різному трактують поняття щастя. Для одних щастя — у класовій ненависті і боротьбі, для інших — бути щасливим означало робити щасливим коханого: «Господарство наше йшло добре, і я була би-м могла щасливов бути, єсли би-м була знала, де мій Стефан обертався» [40].

Готовність ради Стефана кинути чоловіка і дітей зразу ж пропала, коли вона стала перед вибором: «Я стояла і не знала-м сама, що робити. Жаль мені було Стефана, але жаль і мого мужа, що єму ся так серце рвало» [42]. Через кілька тижнів, відчувши, що «Василь не рад, коли Стефан до нас приходить», вона просить Стефана більше не приходити. Після смерті чоловіка їй «дуже жаль було за ним, так жаль, що мені ся здавало, що я вже Стефана не люблю, що та моя люба улетіла враз з душев Василя» [43].

Якщо переглянути малу прозу Ярошинської, то в ній простежуються дві тенденції: з одного боку, оптимістичне, романтично-піднесене ставлення до людини, оспівування благородства, краси, гордості, високої моралі, а з другого — тверезий реалістичний погляд на потворні явища дійсності, критика цих умов. Переважала перша тенденція («Вірна люба», «Проклятий млин», «Єї повість» та ін.), в інших — місце романтика посідає суворий реаліст («Адресатка померла», «В лісі», «Липа на межі», «Золоте серце», «Понад Дністром» та ін.).

Звичайно, такий поділ надто умовний. Провести різку межу в творчості Ярошинської між двома цими системами за деякими ознаками неможливо, як неможливо встановити хронологічної спадковості у застосуванні письменницею того чи іншого художнього методу. Отже, слід говорити лише про сукупність, поєднання цих двох систем, тому що власне це поєднання (втілення реалістичних деталей у романтичному оповіданні, або ж поєднання романтичних рис повіствування з рисами побутовими) є стійким прийомом в оповіданнях Ярошинської і сприймаються як органічна особливість реалізму письменниці.

472

Цей «стійкий прийом» надав творчості Ярошинської своєрідності, яка вирізняла її з-поміж попередників: Квітки-Основ'яненка, Ганни Fарвінок, прозаїків-основ'ян та ін. Проблеми, що хвилювали Яро-щинську в підкреслено реалістичних творах, перегукуються з романтично забарвленими. Одначе художній принцип і самий підхід по відображення дійсності помітно відрізняється навіть у жанрово-композиційному плані.

Ярошинська намагається з маленьких шматків реального створити велике ідеальне, мовби нагадуючи, що люди не можуть бути тільки чорні або білі. Цим зумовлені значною мірою і сюжет, і композиція, і характер конфлікту, і жанрове багатство малої прози Ярошинської. Крім традиційного оповідання, маємо образки, нарис, новелу, казку, байку, мініатюру, поезії в прозі тощо.

Ярошинська строго обмежує себе предметом, родом і метою твору. В статті вона викладає думки, висловлює міркування, дає оцінку певному літературному чи суспільному явищу. В нарисі — розповідає про побачене, фіксує увагу на тому, що проходить перед очима, а не на своїх переживаннях. У повісті вона малює характери, розгортає сюжет, примушує говорити людей і події.

У переважній більшості оповідань Ярошинська відтворює соціальні умови, в яких живуть її герої, не залишає поза увагою деталі про матеріальні статки чи нестатки (частіше) кожного з героїв, описує складні взаємини між ними. Часом розв'язання конфлікту передбачає залучення романтичних засобів, що створює особливий драматизм. «На Маланчиній могилі цвіте барвінок достоту такий самий, як на тім місці, де замордовано єї милого. Чи блукаєсь часом єї душечка коло «проклятого млина», дожидаючи любої розмовоньки з Васи-лечком?» [52], -— так закінчується «Проклятий млин», в якому відтворено трагедію закоханих як наслідок нерівного шлюбу.

«Темна ніч залягла цілу околицю, осінні мраки піднімалися понад сіножатями, маленькі заморожені краплі роси падали на пожовкле листе дерев... Сонце зійшло в повнім блиску, побідило тумани, і, мов чисті діаманти, блищалась ще замерзла роса на висохлій траві, але ся краса природи була зимна, не веселила людського серця, бо вона віщувала конець. В рові лежала старенька без життя. В єї руках була карточка, на якій виднілися з-поміж замерзлої роси до ясного сонця слова: «Адресатка померла» [293], —

так закінчилося життя старенької немічної бабусі, яка втратила найдорожчий скарб — єдину доньку («Адресатка померла») і тієї втрати пережити не могла.

Більш самостійну роль виконує образ героя-оповідача з неодмінним біографічним елементом, що дає змогу простежити становлення самої Ярошинської; розширення і збагачення її уяви про життя і людей. Тим більше, що письменниця не прагне приховати складний шлях своїх пошуків, помилок.

473

У творах 90-х років з'явилися герої, які страждають від недосконалості суспільних відносин. Ярошинська показала, що причиною задушливої атмосфери, суспільного застою, пригнічення і незадоволення людей є несправедливий існуючий лад. Ярошинська не могла сказати це відверто; до такого висновку вона підводить читача підспудно, поступово, в невимушеній формі («Женячка на виплат» «Золоте серце», «Понад Дністром», «Гість», «Останнє пристановище»), малюючи побутові сцени, стосунки героїв між собою, дрібниці життя, заплутані ситуації, вплив суспільних відносин на людину, П характер та поведінку. Студент Іван Горонський уклав угоду з багатим купцем поляком, зобов'язавшись одружитися з його перестарілою донькою за оплату його навчання у Віденському університеті, аж поки «не осягне ступеня докторського». Через два роки він одружився з 35-літньою панною Рузею і зрозумів, що запропастив своє життя, себе, свої мрії і надії. Свою дружину він ні любити, ні поважати не міг. Вирішив присвятити себе хворим, котрим став за батька.

«До політики не мішаєся, бо каже, що з роздертим серцем і душею не можна радіти про долю народу. Не раз видаєсь єму дивно, яким він став студеним і байдужним, як всі похоті житя в нім замерли, задеревіли, а подивившись при тім на свою жінку, стисне кулаки і шепче з іронічним усміхом:

— Женячка на виплат — се прокляте для бідних студентів...» [61].

Іван Горонський втратив будь-яку здатність до опору обставинам. Він поховав свої надії на щастя, а «шлюб на виплат» вважає моральною і соціальною смертю.

На різному художньому і соціальному матеріалі Ярошинська типізує явище духовного вмирання особистості. Життєтворча активність таких героїв поступово глухне і, «узаконена» побутом, етичними й моральними правилами, вироджується у свою протилежність.

Марта мовчазно зносить зраду чоловіка, його цинізм: «Ти моя жінка, Славко мій син, ми всі троє становимо родину, котра існувати буде, поки ми жити будемо. Не забувай, що вірність мужа не може такою бути, як вірність жінки. Під єго вірністю розумієся те, що він не сміє ніколи опустити свою родину, що він має годувати, хоронити (оберігати. — Авт.) єї. Чи я не роблю сего?» (140).

Ярошинська зуміла (хоч опосередковано) показати всю важливість морально-духовного змісту життя як основи соціальної перебудови суспільства, виражаючи свою авторську позицію інколи в дидактичній формі.

«Хвороби» суспільства в художній інтерпретації Ярошинської — не випадковий факт, а симптом загального глибокого процесу, властивого перехідній епосі, коли вмирало старе, народжувалось нове, викликаючи загострене сприйняття дійсності.

Письменницю найбільш цікавила роль, місце і завдання інтелігенції в цій ситуації. Темі інтелігенції присвячені повісті: «Понад Дністром», «Перекинчики», «Рожі а терне».