ЄВГЕНІЯ ЯРОШИНСЬКА Життя і творчість, Детальна інформація

Щось символічне є в тому, що в першому українському оповіданні «Уроєна слабість» — учнівському, слабкому в художньому плані, Яро-шинська затаврувала інертність, лінивство, громадянську інфантильність пана Болячки, котрий «їв лишень, пив та спав... 40 років він думав над тим, як своє життя найлучче урядити». Це зоологічне животіння не гідне людини, призначення якої «уряджувати» життя для себе, не забуваючи про інших; дбаючи про своє добро, зробити добро іншим.

До останнього дня Ярошинська не забувала цієї біблейської сентенції, дбаючи про духовний хліб для свого народу.

Перемагаючи смертельний біль (невдала операція), вона не переставала цікавитися громадським життям; а відчуваючи наближення невідворотного кінця, турбувалася про видання своїх творів (навіть за власний рахунок). Мала страшний жаль, що не буде для Русі писати. А стільки було великих планів! Смерть, що настала 21 жовтня 1904 р., залишила їх нездійсненними. Зосталися невимовлені слова, недописані твори. Та духовне віно Ярошинської українському народові — це скарб, над яким не владні ні час, ні суспільні зміни.

ТВОРЧІСТЬ

Творча спадщина Є. Ярошинської складається з трьох повістей («Понад Дністром», «Перекинчики», «Рожі а терне»), кількох десятків оповідань, нарисів, творів для дітей, фольклорно-етнографічних розвідок, підготовлених збірників народних пісень, публіцистичних творів, перекладів, листів.

Маючи перед собою конкретного адресата (селянина) і конкретну мету (просвітню), Ярошинська порушувала пекучі проблеми життя-буття народу.

Перші оповідання письменниці мають багато традиційного, характерного для фольклору, творчості Ю. Федьковича, Марка Вовчка, Г. Квітки-Основ'яненка, але є в них багато нового, відмінного, неповторно індивідуального.

Оповідання «Вірна люба», опубліковане в літературному додатку до газети «Буковина» — «Зерна» (Чернівці, 1887) має свого літературного прототипа — повість Ю. Федьковича «Люба-згуба». Подібність цих творів полягає насамперед в ідейно-тематичному спрямуванні. Заголовки анонсують зміст твору: згубна (трагічна) любов, вірна любов (щаслива). Традиційний любовний трикутник має різне розв'язання: у Федь-

468

ковича два рідні брати Василь та Ілаш закохуються в одну дівчину-красуню. У день весілля Ілаша і Калини Василь убиває брата і себе.

У Ярошинської два сільські парубки, Стефан і Василь, також закохуються в одну дівчину, Єлену. Стефана забирають у військо, Єлена виходить заміж за Василя, але продовжує кохати Стефана. Після природної смерті чоловіка вона виходить заміж за Стефана.

У центрі обох творів — сільські буковинські дівчата й парубки, красиві душею й тілом, благородні серцем, багаті внутрішнім світом, здатні на глибокі почуття. В усіх особливо розвинене почуття честі і власної гідності. Вони однолюби; готові захистити свою любов, якщо треба -— навіть ціною власного життя. Але є багато такого, що відрізняє твір Ярошинської від твору Федьковича.

Повість Федьковича починається моральною сентенцією: «Нічо так чоловікові віку вже не укорочує, як та люба. Хто не вірить, най лиш слухає, що розказуватиму»1. Далі йде детальна розповідь про місце подій, його учасників, із скрупульозними описами обстановки, побуту, звичаїв, портретів та одягу героїв, їхньої поведінки. Оповідач — учасник і очевидець трагедії, яка розгортається. Він молодий, недосвідчений у любовних справах, тому не може ні пояснити, ні зрозуміти мотиви поведінки, причини роздратування, суму, гніву, нехтування обов'язковим етикетом його товаришем Василем, тоді як читач уже із заголовка знає й «чекає» тої трагедії, дуже легко «розшифровує» те, що оповідач зрозуміє вже запізно.

Твір Ярошинської менший за обсягом, проте складніший композиційно. Оповідання має дві частини. Своєрідну складність композиції створює амбівалентність образу автора. В першій частині письменниця виступає в ролі автора-панночки, яка повідомляє про час (маєва неділя), місце (в своєму саду), знайомить з учасниками події: (вона і стара селянка Єлена), від якої панночка записує пісні, а потім слово в слово власне оповідання, зміст якого винесений у заголовок.

Друга частина — це оповідання Єлени про свою вірну любов, передане читачам панночкою-письменницею. Отже, маємо оповідання в оповіданні, як у творах І. Франка «Вугляр», «Хлопська комісія», «Свинська конституція»; у «Винайденому рукописі про руський край» Л. Мартовича.

Минуло тридцять років з часу події. Все дріб'язкове, незначне стерлося з пам'яті, тому розлогі портретні характеристики, пейзажні описи, ритуальні картини пропущено. Вибрано якусь зовнішню виразну деталь, яка підкреслює внутрішній стан персонажів, слугує сюжетно-психологічній меті, а не орнаментально-стильовій, як у Федьковича.

Оповідачка ніколи не переступає поле душі свого коханого, хоча знає її, як свою; не називає прямо його любов, злість, біль, жаль, сум, тривогу. Почуття, переживання, емоційний стан виражено евфе-

1Федькоеич Ю. Твори: В 2 т. — К., 1960. — Т. 2. — С. 7.

469

мізмами: «Стефан трохи побілів, приступив до Василя і каже: «Чого ти мою Єлену страшиш, що мене озьмуть до війська?» (тривога)-«Аж тут вбігає Стефан такий білий, як стіна, і стримав єї (ключницю. — Авт.) за руку. Вперед мусите мене вбити, поки ся мої Єлени діткнете!» — закричав до ключниці» (гнів, обурення); «Єленко, голубочко моя, що вони тобі зробили, що ти так змарніла, — було єго перше слово і обіймив мене і зачав цілувати. Я з дива і радості не могла слова промовити, лише-м вдивлялася в єго хороше лице, котре ще гірше помарніло, як моє.

— Стефанку, мій Стефанку, — промовляла-м не своїм голосом. —і Чому ти такий блідий, любчику мій солодкий, відай, ти за мною так дуже тужив.

Він не говорив нічого, лишень сьози появились у його очах» [38].

А ось зустріч через десять років розлуки Єлени (вже одруженої) з Стефаном: «На скрип дверей обернув голову і, увидівши мене, витягнув руки до мене. Я кинула-м ся до него, а він зачав страшно сміятися і зомлів мені на руках. Я і єго сестра стали-м єго водов одтирати, і він мало-помало прийшов до себе [...]. Як вже повечоріло і я сказала «треба мені додому до дітей іти», то він аж затрясся, але не сказав нічо» [35].

На відміну від оповідача Федьковича оповідачка Ярошинської має великий життєвий досвід і з відстані часу може об'єктивніше, розумом і серцем, оцінювати пережите, переболене, відчуте нею. Це не миттєвий вибух емоцій, викликаний незвичайною подією, а велике, всеохопне, перше й останнє, єдине почуття, не підвладне ні часу, ні обставинам.

Устами селянки, її незамислувато-простою, щирою народною мовою створено вражаючий образ вірної любові. Не Єлена, не Стефан, не Василь є головними героями оповідання, а вірна любов. І це була найцікавіша художня знахідка Ярошинської, гідна пера великого майстра.

У дитинстві зароджена любов, гідно пронесена через десятиліття, є чистою, як сльоза, поважною, як смерть. Ніхто з любовного трикутника (і тут Ярошинська порушила традицію) не заплямував її, не здрібнив, не приземлив. Всі троє — гідні великої любові і любов гідна їх — селян за соціальним статусом, аристократів — за духом.

Ярошинській не треба було доводити, як, скажімо, Жуковському, чи Квітці-Основ'яненку, що селяни — також люди і також мають почуття. її герої на олтар любові віддають усе, не вимагаючи нічого навзамін. Приречений на восьмилітню військову службу, Стефан прощається з Єленою, як зі своїм життям. Та не зв'язує кохану словом чекати його повернення, не просить батьків не віддавати дівчину: «Він вже мене не заспокоював і не казав «ти будеш моя», бо як же він міг то казати. Вісім літ — о, який то довгий час, а все я ще більше перебула, не видячи єго» [33].

470

І через вісім років, коли повернувся додому, його любов не пропала, нітрохи не ослабла. Хоча знає, що не йому, а Василеві випало щастя жити з Єленою. Він не використовує сприятливої ситуації, щоб відібрати її у Василя, не робить найменшого кроку, що міг би скомпрометувати Єлену, заплямувати її честь, зіпсувати життя. Бо вершина щастя для нього — це щастя Єлени. Ради нього він живе і готовий на жертви:

«Чоловіче, бійся Бога, не свари єї; то я винен, що вона до мої хати прийшла, вбий мене, але не кажи єї нічо [...]. Чи ти мені борониш єї виді-ти, — сказав знов Стефан. — Скажи мені правду, я зараз піду в світ за очима, лишень аби єї добре було» [36].