ЄВГЕНІЯ ЯРОШИНСЬКА Життя і творчість, Детальна інформація

474

ПОВІСТІ

Повість Ярошинської динамічна, з природним розвитком подій, без детальних описів і розлогих роздумів. У ній ясна перспектива, не загромаджена речами і декораціями, співрозмірність частин, чіткість замислу.

У повісті Ярошинської сюжет розгортається природно, без навмисних витівок з метою заінтригувати читача. Зразком простого чіткого розвитку сюжету може служити повість «Понад Дністром» (1895). Події тут розгортаються в суворому логічному зв'язку, без перетасовки, переміщення в часі, навмисних замовчувань, ефектних трюків.

У повісті порушено важливі проблеми виховання і навчання підростаючого покоління в дусі любові до рідного народу, до свого краю, як це роблять герої повісті: Марія, Орест та його сестра.

Редактор «Буковини» О. Попович, якому присвячена повість, високо оцінив її за цікавий зміст і сюжет, гарну мову і патріотичний дух, що «віє-повіває з ^сожної стрічки; та має ся праця й ту добру прикмету, що ганиться (критикується. — Ает.) в ній недостаток патріотичного виховання або звихнене образованє нашої т(ак) зв(аної) інтелігенції»1.

Таку високу оцінку повісті «Понад Дністром» дала Наталя Коб-ринська: «У Вас прегарна легкість в оповіданню, всі особи ніби живі, чудові описи життя на селі.

Се у Вас і важне, що Ви за рами для своїх героїв берете обставини щоденного життя та робите з того сирого матеріалу правдиву артистичну річ»2.

Це був перший твір про життя української інтелігенції Буковини, що вибрала собі тернистий шлях служіння народові. Ярошинській він був добре відомий. За коротке життя ті терни не один раз кривавили її серце, бо «кождий, хто за народ стоїть, мусить якнайгірші неприємності терпіти, — писала вона М. Павликові 1889 р. — Я вид-жу то по Вас, але виджу то і по собі, хоть я не єсьм чимось великим, хоть мої труди для добра народа суть дуже слабі, то все маю неприємностей цілу копу, навіть не щадять окремих кореспонденток, щоби мені допечи» [377].

Великі неприємності мала Ярошинська за повість «Перекинчики», над якою працювала впродовж 1896—1897 років. Редактору «Буковини» Леву Турбацькому, літератору і критику, сподобалася повість. Він почав її публікувати в перших числах січня, не сумніваючись у тому, що «повинна вона зробити сильне вражінє, бо зачеплене тут буковинське житє, оскілько я довідався, дуже вірно» [436].

Ф. 101, № 586.

^Рукописний відділ Інституту літератури НАН України. гКобринська Н. Вибр. твори. — К., 1980. — С. 410—411.

475

Передбачення редактора справдилися. Враження було таке сильне що довелося припинити її публікацію. «Повість далі публікувати мм не можемо, — вибачався Турбацький перед авторкою 20 січня 1898 р. — На мене зробила вона дуже добре вражінє, і я тому почав єї містити. Тим часом вже перша сцена між протопопихою і о(тцеад) Моцаном викликала між православними обурене. Напали на нас з усіх боків, так що тутешні проводирі зажадали від мене рукопису, щоб прочитати дальшу часть повісті, і рішили в кінці повісті надалі не друкувати з чисто політичних причин, бо тим дало би ся волохам (румунам. — Авт.) і москвофілам оружє до руки, немовбито ми виступаємо против православія» [436—437].

В Ярошинської опустилися руки. На щастя, її підтримали В. Гна-тюк, О. Маковей, І. Франко, Н. Кобринська: «Ваша спроба з новою повістю — то лиш для Вас хвала і честь, — заспокоювала молодшу колегу Н. Кобринська. — Ті речі, котрі загал з обуренням приймає, довшу мають вартість, ніж ті, котрі усім подобаються. Коли люди гніваються? Тоді, як їм правду сказати в очі, а висказана правда — то найбільша заслуга писателя. Кажете, що не будете вже більше писати, а мені видиться, що Ви повинні писати, коли Вам такі штуки удаються, що так на Вас накидаються»1.

Повість була видана І. Франком 1903 року окремою книжкою у «Видавничій спілці» під назвою «Перекинчики».

Повість Ярошинської порушувала одну з найактуальніших і найболючішу з проблем — проблему моральної деградації людини (священика, інтелігента) — відступника від своєї віри, від свого народу; злочинної ролі духовенства в денаціоналізації українського народу. У другій половині XIX ст. українська православна церква остаточно омосковилась, зробилась наймогутнішою опорою царя-імператора, фарисейськи оголошеного главою православної церкви. Втиснуте в склад державної адміністрації зовнішнє управління церкви втратило суто церковний характер і служило не Богові, а державі, цареві, перетворившись на невільну частину царської деспотії: «Вважаючи себе переємцем Візантії, Москва доконує остаточного спотворення, приниження та експлуатації для імперіялістичних інтересів, — пише д-р о. Ортинський. —- Вона переіначує основне завдання, істотну суть релігії, бо чинить її політикою, яка служить до визиску людини та підкорення народів. Від такої релігії крок до псевдорелігії є прямий»2.

Саме проти такої церкви та її служителів виступали А. Свид-ницький в «Люборацьких», І. Нечуй-Левицький» у «Причет», «Старосвітських батюшках і матушках», Є. Ярошинська в «Перекинчи-

Рим; Мюнхен; Фрай-

1 Кобринська Н. Вибр. твори. — С. 411. 2Д-р о. Іван Ортинський. Стрижень українського буття, бург, 1991. — С. 126.

476

ках», а не проти релігії і духовенства взагалі. Вихідці з середовища духовенства (А. Свидницький, С. Руданський, І. Нечуй-Левицький, 0 Кониський та ін.), вони найшвидше і найглибше збагнули нагаль-иу потребу українізації української церкви, без якої неможливе ні раціональне відродження, ні національна воля.

Відмова від віри батьків — це найстрашніший злочин. Його тягар і кару несе кілька поколінь. Зрада своєму народові призводить до моральної спустошеності, до втрати людського в людині; до руйнування родини і, врешті-решт, до моральної смерті. Це блискуче показала Ярошинська в повісті на прикладі сім'ї протопопа Артемія. «Не визначаючись великими духовими здібностями, — каже про нього письменниця, — ішов протопопа у всім за радою своєї жінки, що й нарадила його, аби, будучи русином, пристав до волохів (румунів. — Авт.), бо так скорше зможе дійти до всяких почестей. Та рада не вийшла йому на зле, бо коли вмер старий протопопа, то хоч о. Артемій мав найменше здібностей, все-таки зістав протопопою, тому що був записаний у консисторії як щирий волоський патріот» [213].

Усі священики сміялися з нього, складали всякі історії про його дурість, та прилюдно сказати про це не могли, бо «настоятель аби був такий дурний, як сак, а все-таки може щось пошкодити» [там сажо].

Зрумунізувавшись сам, він узявся за своїх дітей. їм було строго наказано ходити на релігію, що викладалася волоською мовою і записуватися в школі тільки на волоську мову. Його доньки вивчили кілька фраз по-волоськи і прилюдно висміювали все руське. Його син вивчився добре говорити по-волоськи, ходив на збори до волоських студентів і не міг дочекатися тої хвилі, коли «трибарвна лен-та украсить його грудь» [там само]. Батьки були дуже щасливі, що син так гладко говорить по-волоськи. їм байдуже, що в домі їхніх батьків «говорилося завше по-нашому, по-людськи, а не якоюсь чужою мовою» [214].

Після одруження старшої дочки з волохом процес румунізації родини був завершений, бо вже «навіть протопопиха почала вчитися волоської мови, щоби розмовляти нею з зятем. Так жадоба почестей і користолюбність винародовила не одну руську родину на Буковині, дала волохам багато інтелігенції і щирих патріотів, бо вже нема більше запеклого волоха, як русин-перекинчик» [там само] — підсумовує письменниця.

Виховані батьком-перекинчиком і матір'ю-розпусницею у зневазі До простих людей і до всього «руського», всі троє дітей жили і чинили згідно з їхніми орієнтирами. Старшу Аглаю чоловік повернув батькам за подружню зраду. Вона дорікає: «Цілому моєму нещастю винні найбільше мамочка. Вони не були доброю господинею, не були доброю мамою, не сиділи дома, а все кудись їздили та гроші розтринькували». Друга дочка, Софія, втікає з дому з дячком без батьківського благословення; та й син, гордість і надія родини, теж став жертвою

477

маминої розпусти, бо закохався в Октавію, як з'ясувалося, свою рідну сестру по батькові.

Повість Ярошинської сатирична; вона є прикладом органічного поєднання в одному творі двох стильових течій. Переважає спокійна, повільна розповідь, за допомогою якої тонкий психологічний малюнок образів органічно сполучається з удало відточеними побутовими деталями і просторими епізодами з життя буковинського попівства, скупо пересипаними іронічними дотепами. Ось сцена сватання Аглаї, де кожний, натягнувши на себе маску, думає одне, говорить інше, зберігаючи при цьому правила гри, фінал якої всім принесе виграш: