Життя і творчість Михайла Старицького, Детальна інформація

Виразні й конкретні у М. Старицького описи людської нужди недолі, приниження; всі деталі, помічені пильним оком художника, викликають біль за людину, співпереживання. Ось юна дів-чина-швачка, змальована за типових для неї пролетарських обставин:

Довгий кашель в довгі ночі, Вітру стогін під вікном... І червоні завжди очі, Не знайомі з тихим сном.

Спина, зігнута в роботі,

Зверху латаний платок...

Не смачний, мабуть, голоті

Загарьований шматок!

Не нова тема по-новому хвилює завдяки «щиро-народолюбному» (Франко) авторському чуттю, проникливо-стриманій ніжності поетичної інтонації.

Поет пристрасно вболіває за долю своєї батьківщини. Образ України постає з поезій «Нема правди», «Що не день, то гірша мир трухлявий...», «Серце моє нудне...», «За лихими владарями», «До І. Білика», «Нива», «Хай тепер рида...», «В грудях вогонь, холодне повівання...», «До молоді», «До України» та ін. Глибока синівська любов до рідного краю, замилування багатою і прекрасною природою повсякчас супроводжується гірким почуттям поета, що бачить злиденне життя трудящих, страждання бідняків, які ледь животіють серед цієї краси. Картини, створені авторською уявою, відзначаються точністю малюнка і сприймаються як грізний обвинувальний акт кривдникам.

З рядків цих поезій постають конкретні, зримі, яскраві деталі, що надають глибокої достовірності опису («За лихими владарями»).

М. Старицький закликає молодь не покладати рук, не гаяти й хвилини марно, «поки ще стогне менший брат»:

Хай всяк жене, а ви любіть Свою знесилену родину - Й за неї сили до загину І навіть душу положіть!

{«До молоді», 1876)

Боротися за добробут і волю народу, за просвіту, за право на культурний розвиток, орати рідну ниву, що розляглась «од Карпат аж до Дону», щоб вона, «лихом збита, потом, кров’ю полита», ожила, забуяла, - ось яким має бути завдання свідомих громадян:

... Додамо до праці руки: Хоч не ми, то діти, внуки - А таки діждуться жнива!

(«Нива», 1877)

Незважаючи на болісні втрати (арешти, репресії, на похмурий стан суспільного буття, на зраду високих громадянських ідеалів частиною інтелігенції), поет-громадянин не залишає високої місії: будити до активної роботи-боротьби, піднімати національну свідомість, не думаючи про втому, пригніченість, «припалений морозом волос». Уся громадянська лірика М. Старицького має програмний характер, у ній якнайкраще підтверджуються слова: «У народу, позбавленого суспільної свободи, література - єдина трибуна, з висоти якої він змушує почути крик свого обурення і своєї совісті» (О. Герцен).

У 70-90-ті роки у митця дедалі сильніше відчувається соціологізація поетичної думки. Відштовхуючись від конкретного (політичного, історичного) факту, поет роздумує над проблемами суспільного й національного життя. Переважають жанри медитативної, інтелектуальної, публіцистично-закличної лірики.

Гнівний протест проти спекуляції іменем народу в імперіалістичних війнах висловлює поет у вірші «Редакторові» (1879). Звертаючись до редактора офіційного часопису - «наймита, продажного лихослова», який запевняє читача, нібито народ у війнах, розв'язаних російським царизмом, прагне й шукає слави, поет гнівно вигукує:

Чи ти вбачав оті хати обдерті, Де з сліз людських аж вогкість полягла, Де голод - пан, де своєволя смерті, Де кублиться з віків неволя й мла?

Навіщо ж «рабу обшарпаному слава, - щоб нею ще засіяти ріллю?» - запитує поет. І. Франко наводить вірш повністю, підкреслюючи його актуальність і щирість: «Можна сміло сказати, що в ту пору на Україні не було поета, що міг би був здобутися на таке сильне та енергічне слово і не взяти в нім ані одної фальшивої ноти»1.

Водночас виступи балканських слов'ян проти турецького гніту в Болгарії, Боснії та Герцеговині, факти участі у визвольній боротьбі українських добровольців знайшли в поета палку підтримку, пробудили надії на звільнення від соціального й національного гніту свого народу. В поезіях «До броні», «Смерть слов'янина», «На прю!», «До слов'ян» М. Старицький закликає боротись проти поневолювачів і підносить ідею братерської згоди між людьми різних націй. Деякі з цих поезій у нових редакціях втрачали свій суто «балканський» колорит і звучали як політичні заклики вибороти свободу особи і свободу суспільну в усьому слов'янському світі:

Геть набік всі чвари й змагання бридке, З'єднаймось у братському гроні, Всі разом повстанем за право людське... До броні, слов'яни, до броні!

(«До броні», 1902)

Саме цей вірш дав підстави М. Рильському стверджувати: «Не було, може, після Шевченка українського письменника, котрий так глибоко розумів і так палко обстоював ідею єднання слов'янських народів, як Михайло Старицький... »'.

Криза самодержавства загострювалась. Відчуття краху в панівних верствах напередодні революції 1905 р. стало особливо виразним. Цей страшний «бенкет під час чуми», коли «брат карає брата залізом та вогнем», змальовується поетом у пристрасних рядках поезії - інвективи «І ґвалт, і кров... Справляє бенкет сила» (1902). В дещо іншій поетичній тональності - суворо-стриманій, але від того ще більш трагічній - морок перед дня революції показано і в поезії «Місто спить. Млою густо повиті... » (1902). Місто - цей страшний Молох, цей содом - змальовано з нещадною силою викриття: в кам'яницях жахних сплять ситі й розбещені, сплять пристанища розпусти і жаги, безжальності й п'яних утіх, сплять розторгані нерви «дочок щербатої долі», забулися у тяжкім сні безталанні, тружденні, -

Стихло горе велике, і болі На хвилину забуло життя...

Темрява згущується, апокаліптичною темною силою придавлює все - душі людей, душу поета: «всюди ніч - хоч виколи ти око». Та важка темрява, задушлива ніч, що присипляє все живе, - не вічні. Зірветься «борвій» (буревій) - і пробудить силу й надію народні, підніме людей зі сну, розвіє чорне хмарище, омиє і відродить землю. Бурі, борвію треба не боятися, а йти їм назустріч:

Після борвію легше дихати, - Із заліз думки вириваються, Серце в грудях рве якось сміливо, І скривляється знов надіянка, Що й окривдженим правда станеться! («Борвій», 1902) Ніби билинний герой постав серед занепаду й зневіри, покликав до нового життя. Цій новій силі відповідає епічно-речитативний, стримано-мужній тон поезії. Своїм образним складом, прозорою алегоричністю, уславленням оновлюючих змін, що безумовно грядуть, вірш асоціюється з відомою поезією «Гримить!» І. Франка. Тема пробудження, рушення на прю з тими, «хто панує», розгортається і у вірші «Занадто вже! Чим дихати нема!» (1902).

Надійся лиш на себе і свій дух

Скріпляй, зміцняй в братерськім поєднанні,