Життя і творчість Михайла Старицького, Детальна інформація

Вистава п'єси вимагала величезного напруження сил від виконавиці головної ролі. З успіхом виконувала її М. Заньковецька, хоч їй давалося це нелегко, - на неї впливали ще й чинники особистого порядку. Ось чому, як зазначав її біограф, «роль Лучицької була чи не найважчою в репертуарі актриси. Марія Костянтинівна уникала її. На запитання, чого вона не любить цієї ролі, Заньковецька відповідала: «Я не можу, я не хочу грати саму себе». Для неї найважче було грати п'ятий акт, де доводиться брати участь у власному апофеозі. Коли це від неї залежало, Марія Костянтинівна не включала «Талан» у свій репертуар і нарешті назавжди відмовилась від ролі»1.

Атмосфера суспільно-політичного життя країни особливо виразно відбилася в драмі М. Старицького «Крест жизни», написаній російською мовою. Опрацьовуючи нову тему, автор шукає і нових драматичних форм та композиційних прийомів. Так, зберігаючи побутову інтригу, він дедалі глибше проникає у сферу соціального і психологічного життя, віднаходячи і розкриваючи справжні мотиви людських дій і вчинків, джерела життєвих конфліктів.

У драмі виведено протилежні табори інтелігенції - демократичний і ліберальний, консервативний. Представник першого Володимир Наумов - амністований політичний засланець, «господин революционер и социалист», як називають його супротивники. Повернувшись додому смертельно хворим, він не втратив волі до боротьби за права людини, не став подібним до колишнього товариша, а нині антипода Станіслава Сумкевича, який запопадливо прислужується мільйонеру баронові Гольштейну, запродуючи свої знання (він юрист, як і Наумов). Сумкевич, як із прихованою іронією зазначає автор, «держит себя с достоинством и во всем корректен». Але за цим криється зовсім інше: він зманює за кордон молоденьку сестру Наумова Любочку - наївне, чарівне дівча, обплутує байками її простосерду матір, стару Наумову, підказує вдалі махінації Гольштейну, за що барон і його коханка, в свою чергу, сприяють планам Сумкевича. Всі хитросплетіння руйнує поява Володимира Наумова. Барон, намагаючись його підкупити, пропонує за добру платню «з'ясувати» заплутану справу з орендою селянських земель - і, безперечно, витлумачити її собі на користь. Однак Володимир не виправдовує виявленої «довіри», відмовляється від високого гонорару. Закінчується драма моральною перемогою Наумова - його правоту визнано, на його бік стають і Славинська, і Сумкевич, який під впливом колишнього побратима «розкаявся».

Проза

Надзвичайно цікавим і важливим розділом творчості М. Старицького є його проза. І. Франко називає ім'я письменника в числі талановитих прозаїків Наддніпрянщини 60-90-х років XIX ст.

Широкий пласт прози письменника становлять соціально-психологічні повісті «Розсудили» й «Безбатченко» (початок XX ст.), оповідання й нариси кінця XIX - початку XX ст. В цих творах у суворо реалістичній манері змальовано життя українського селянства, його безправ'я, відсталість, темноту; процеси обезземелювання і поглиблення суспільної диференціації на селі; непримиренну війну між біднотою і куркульськими верствами; сваволю, шахрайство і здирство старшини, земських діячів та поліції і породжені всім цим побутові, сімейні, особисті драми.

Реалістичні твори М. Старицького за своїм характером, стильовою манерою є ніби своєрідною ланкою між епічною творчістю І. Нечуя-Левицького, Панаса Мирного, Б. Грінченка з її докладним змалюванням історичного і побутового тла подій, економічних стосунків, наскрізною соціальною детермінованістю характерів, і новітньою психологічною прозою М. Коцюбинського, О. Кобилянської, В. Стефаника та інших митців, що творили на зламі століть в іншій стильовій манері.

Одним з кращих творів М. Старицького є повість «Розсудили» («Непокорны», 1892 р.), у якій сільські негаразди розкриваються глибоко і всебічно. Глитаї вершать усі справи на селі, постійно обдурюють сірому, наживаючись на їхній залежності і дармовій праці. Головну роль у цьому відіграють писар, шинкар, старшина, куркулька Коломийчиха. Протестувати осмілюється лише Степан Петраш - зять Коломийчихи. Йому співчуває сільська біднота, наймити Левонті і Наталка, але, по суті, він один протистоїть жорстоким верховода» на селі. Докладно змальовано у повісті історію привласнення купкою шахраїв громадського хліба в голодний посушливий рік. Усілякими способами - підкупами, залякуванням, оббріхуванням, лихварством - приборкують вони непокірних. Проти цієї жорстокої зграї, позбавленої будь-яких моральних засад, боротися важко. Глитаї використовують селянську темноту і забобонність, щоб домогтися свого. Суперечності чимраз ускладнюються й поглиблюються.

Вражають суворим реалізмом, глибоким знанням системи суспільних утисків сцени у шинкаря, де зароджується підступний злочинний задум пограбувати дощенту селян, у сільській управі (діалог між писарем і старшиною), на подвір'ї Коломийчихи, жахлива картина самосуду над Степаном та ін. Ось ініціатор великого «ґешефту» - шинкар - роз'яснює писареві всі вигоди заміни громадського зерна, що зберігається в гамазеї, прілим із пашенних ям Коломийчихи. Готують вони цим і дармову робочу силу. «Буде голод, - цинічно просторікує писар, - то, очевидно, селяни не сплачуватимуть податки, а відбирати в них нічого буде, то, очевидячки, вони муситимуть свою недоїмку відпрацювати; а тому, що начальство відповідає, то йому і треба буде підшукати їм роботу...». Писар вдається до старшини, щоб прикрити злочин «законом», причому найбільш прибуткові моменти «ґешефту» приховує від обмеженого, тупуватого партнера на свою користь; хижак обдирає хижака, видирає у нього здобич, - і на цьому теж позначаються закони вовчого світу наживи.

Одіозна постать у повісті - стара Коломийчиха. Жадібність, зажерливість поступово витравили в ній усе людське, перетворили її на хижачку, здатну на злочин. Видавши з розрахунку свою красуню дочку Домаху за позашлюбного поміщицького сина Степана Петраша, вона несамовито лютиться, коли пан, несподівано померши, не лишив Степанові спадку. Коломийчиха всіляко тероризує, їсть поїдом, а далі труїть ненависного зятя-бідняка, хоч її дочка-одиначка щиро покохала справедливого і добросердого Степана. Охоче, з радістю бере Коломийчиха участь у підступній афері, спрямованій на одурення й пограбування селян, - краде ключ від гамазею у Степана, коли той лежить хворий після отруєння.

Брутальність жорстокої і тупої натури Коломийчихи, що добре розуміє свою безкарність, розкривається в жахливій сцені катування беззахисної сироти наймички Наталки. «Коломийчиха сп'яніла від люті, наче хижий звір, що покуштував свіжої крові, - виривала з голови цілі пасма волосся і почала бити беззахисну дитину по лицях, а коли ж Наталка скривавила й упала на землю і в нестямі від пекучого болю почала цілувати її ноги, то Коломийчиха ще вдарила її що є сили черевиком в обличчя, Наталка скрикнула не своїм голосом й почала качатися по траві». Образ Коломийчихи близький до образів Кабанихи («Гроза» О. Островського), Шкандибихи («Лимерівна» Панаса Мирного). Жадібність, прагнення визиску перетворює її на здичавілу істоту, позбавлену не лише жіночих, материнських, а й звичайних людських рис.

Цікава і досить суперечлива у повісті постать Степана Петраша. Він виростав на панському дворищі, товаришував з дівчиною-одноліткою Маринкою, не відаючи, що вона його сестра. Згодом дитяча дружба переросла в кохання. Під впливом ніжної і лагідної подруги й доброї панночки, що вчить обох дітей грамоти, Степанова душа наповнюється світлом тепла і справедливості, прагненням чистих людських взаємин. Сприйнявши ідеї народництва, він говорить про просвіту як панацею від усіх бід, в міру сил допомагає селянам у голодний рік. Але наївність, нереальність мрій і сподівань молодої людини дають відчути, що сам письменник не вірив у їх дійовість. Це найвиразніше засвідчують думки героя: «Ось він іде до мирового клопотатися за цю юрбу, але чи скаже ж йому хоч хто спасибі, якщо вдасться йому захистити люд від кігтів їх же шулік? А може, ці сліпці духом вважатимуть його собі за ворога, а шулік за доброчинців?».

І в особистому і в громадському житті Степана Петраша дедалі тугіше затягується вузол суперечностей, наростають конфлікти. Хисткість характеру і непослідовність прагнень Степана виявляються і в його ставленні до дружини та Маринки, і до селян (співчуття до них і водночас зневага). Останній акт трагедії Степана - спалення ним ненависної садиби Коломийчихи, де у вогні гинуть не лише потвора-мати, а й ні в чому не винна дочка, - вибух його стихійної ненависті, помста за всі кривди і наругу. Змальовуючи в образі Петраша безкомпромісно чесного, чулого до людської біди оборонця покривджених, письменник не приховує його слабкості, нездатності протистояти злютованій своїми злочинами зграї грабіжників-багатіїв, власть імущим.

Селянська маса зображена у Старицького темною, затурканою, вкрай забитою голодом, усіляким здирством, сваволею сільського начальства. Безпросвітність, дикість, егоїзм роз'єднують селян Левихівки. І все ж автор показує, що свідомість народу не зовсім заснула, кожну хвилину вона ладна прокинутися і повернутися проти справжніх кривдників. Так, під час самосуду над Степаном селяни, хоч і ґрунтовно підготовлені брехнею старшини й писаря та горілчаним частуванням Коломийчихи, пробуджуються від палких і справедливих слів діда:

«Невже ми власними руками будемо віддавати на знущання своїх захисників і самі будемо плутатись у тенетах гнобителів наших?.. Може, й голод ти, Господи, посилаєш на нас тому, що нема поміж нас ні братерства, ні правди, що кривда панує у нас...»

І юрбу було завойовано. Після хвилинної мертвої тиші залунали майже одностайні вигуки: «Спасибі за правду! Не дамо Степана!».

Творчим досягненням Старицького в його соціально-побутовій повісті є жіночі образи. Особливо виділяється образ сильної, палкої характером Степанової дружини, чарує пластичністю зовнішнього малюнку, а також життєвою правдивістю кожного вчинку героїні. Прагнення щастя, страждання через неподілену любов до чоловіка, ревнощі, спалахи люті і безмежна самовідданість психологічно вмотивовані і творять в цілому неординарну постать. Сміливим сонячним променем - і для Степана, і для читача - постає в повісті ніжна, лагідна Маринка. Навіть Наталка наділена почуттям справедливості і здатністю до саможертовності, - адже це вона, повсякчас катована наймичка, розповідає про страшну небезпеку, яка загрожує підступно ув'язненому і хворому Степанові.

Правдиве відображення в повісті селянських «гараздів» близьке своїм суворим реалізмом до творів І. Франка, О. Кобилянської, В. Стефаника, А. Тесленка.

Майстерними зарисовками побуту, життя різних верств і прошарків, що в цілому дають досить виразну картину суспільних відносин українського села, відзначається і незакінчена повість «Безбатченко» (перша назва «Байстря», 1902). Найвиразнішими тут постають образи Антона Хруща і його дружини Докії. Особливо приваблює образ колишньої наймички, матері-покритки Докії, наділеної величезною силою духу, невгасимою ніжністю і душевністю. Працьовитістю, вірністю і відданістю сім'ї виборює Докія своє гірке щастя - і не так своє, як щастя своїх дітей. Добром, приязню, увагою відповідає вона на жорстокі кпини і пересуди, на зневагу й брутальність оточення. її безмежна жіноча лагідність, повсякчасне бажання допомогти скривдженим - це найглибший, найсокровенніший вияв її душі, зболілої, спраглої людського тепла, здатної розуміти високі, щирі людські поривання. Симпатію викликає й Антон - запальний, неврівноважений, але також справедливий і щирий. Нелегко дається йому подружнє життя з Докією - мучать підозри, плітки, не перетлілі ревнощі.

Розгорнутий план повісті свідчить, що письменник мав намір показати далі Антона не оборонцем громади, а «пропащою силою». Причиною трагедії Антона і Докії стало панське дворище. Тут М. Старицький, як і Панас Мирний у романі «Хіба ревуть воли, як ясла повні?», повістях «Голодна воля», «Лихо давнє і сьогочасне», І. Нечуй-Левицький у повісті «Бурлачка», продовжує й розвиває в нових історичних умовах традиції української літератури.

Кращими зразками української класики є більшість оповідань М. Старицького. Як правило, сюжети їх побудовано на дійсних фактах, що посилює їх емоційний вплив на читача. Написані переважно російською мовою, вони друкувалися в російських газетах; деякі письменник переклав українською для зарубіжних українських видань, переважно львівських.

Чиновницьку сваволю щодо селян, яка межує із садизмом, описано у сповненому гіркої іронії оповіданні «Остроумие урядника». У корчмі несподівано помер невідомий селянин, і виявилося це тоді, коли відвідувачі вже розійшлися. Можливі наслідки цієї події сповнюють жахом корчмаря: «Одна только мыль неотвязно вертелась в его мозгу, что ато ужасное несчастье, разорение: старшина, становой, лекарь, урядник... главное, урядник!». Виявляється, страхи недаремні: урядник вигадує такі випробування всьому селу, що, не знаючи як і чим відкупитися, селяни віддають останнє. Сваволя цього знахабнілого п'яниці дійшла до того, що за його наказом напіврозкладений труп возять від хати до хати і, під загрозою тримати три дні в кожній з них (до поховання «за християнським звичаєм»), вимагають відкупного.

Поезжане делали визиты до самых сумерек со странным гостем. Даней набралось достаточно... Поработавши день, наш остроумный урядник стал табором посреди улицы на ночь и послал сотрудников по горилку. Устроилась пирушка. Поздно уже совершенно пьяный заснул он, мечтая о завтрашнем дне, сколько соберет он с другой половины села...

В епіграфі до оповідання наводиться газетна замітка про цю подію - дійсний факт.

Жорстока тупість сільських властей, віковічний страх мужика перед усяким освіченим панством призводять до загибелі єдиного сина в селянській родині («Дохторит»). На відчайдушні благання батька викликати до хворої дитини лікаря п'яні староста і дяк відповідають, що «земский врач может приехать только для эпидемии». Побачивши дитину на лаві у чистій сорочці зі складеними на грудях ручками, староста мимрить:

«- А, уже!.. Ну, вот порадок... Теперь видно, что пидемия, стало быть, можно и беспокоить начальство...».

Страшна дійсність увиразнюється змалюванням подій у сухій протокольній манері, де діалоги замінюють мову автора, а лаконічний опис зосереджений на суттєвому, головному.

Трагічна історія дівчинки-напівсироти розкривається в оповіданні «Лихо», яке своїм суворим реалізмом, яскравим показом селянських злиднів, як і образом маленької героїні Прісі, стоїть на одному рівні з кращими творами вітчизняної малої прози. На очах у ніжної й вразливої, а до того ще й хворої дитини відбувається дика сцена: забобонна, фанатична юрба живцем закопує у землю єдину годувальницю сім'ї - корову, визнавши її за скажену (мати не мала чим заплатити знахареві). Дівчинка кидається вслід за коровою і гине.

Талановито передано жах наймички («Орися») перед господи-нею-панночкою, яка вдає із себе освічену, «передову» і водночас залякує дівчинку в'язницею, безпідставно звинувачуючи її у крадіжці, і доводить її до самогубства. У згадках Орисі про доброго тата, якого теж колись забрали до в'язниці за несплату податків, де він і помер, її «злочин» - дала дві котлети з панського столу голодуючій матері, яка зайшла її навідати, - передають безмірне людське горе, а водночас нерозтрачену духовну красу трудящої людини. Розкриваючи світ ніжних, чулих дитячих сердець, їхніх уявлень і переживань, не по-дитячому раннє відчуття справедливості, добра і зла, М. Старицький високохудожньо оспівує гуманні людські відносини. Високі поняття честі і гідності, оберігання незаплямованого сумління - навіть ціною життєвого добробуту - притаманне і робітникові Степану Петренку з оповідання «Будочник (Рассказ из железнодо-рожной жизни)». Оповідач починає історію про Степана такими словами: «Я сам долго служил следователем по железнодорожным делам и к простому народу присмотрелся: верить-то можно и слову его, и преданности, а разгадать иной раз его трудновато; меришь его по своей мерке, признаться, таки гниловатой, а она-то к его здоровой натуре и не подходит...».

У ряді оповідань виведено не лише жертви суспільної несправедливості, а й протестантів, бунтарів. Яскравий, колоритний образ «последнего защитника несчастной сиромы» зустрічаємо в оповіданні «Пан капитан». В іронічно-саркастичному оповіданні «Верба» парубки на чолі з мужнім і запальним Лукою, що відстоює свою честь, а також честь і щастя своєї нареченої, дошкульно провчили розбещеного пана.