Життя і творчість Михайла Старицького, Детальна інформація

Під первісною назвою «Панське болото» п'єсу не дозволили виставляти. Висновок Петербурзького цензурного комітету був такий: «Через усю п'єсу проходить та думка, що пани безкарно можуть глумитися над чесними селянськими дівчатами, а потім безжалісно залишати їх. Зважаючи на ще незміцнілі моральні відносини між селянами і колишніми їхніми власниками, здається, на думку комітету, несвоєчасним і незручним вводити на сцену ті сумні моменти з минулого селянського побуту, які можуть породити або підтримати упередженість між вищими і нижчими станами»1.

Драма побудована на контрастному зіставленні світоглядних позицій інтелігента-демократа (Павло Чубань) і ліберала з поміщиків (Михайло Ляшенко), ширше - конфлікт охоплює стосунки українського панства і трудового села. В п'єсі тісно, у межах одного дому зведено представників різних соціальних верств, виразників різних життєвих принципів. І це була не художня умовність, а відображення реальних обставин життя, коли зруйнувався феодально-патріархальний лад, однак залишилися в силі його визначальні засади - велике землеволодіння, «великопанська» ідеологія і мораль. Водночас це була доба активного розвитку капіталізму. Вона позначена змішуванням станів і класів, ширшим їхнім взаємопроникненням, взаємодією. Кастово-дворянські межі було порушено, а нові ще не чітко окреслено. Побачити нові життєві тенденції, осмислити їх - таке було завдання демократичного мистецтва. Це завдання часу виконували І. Карпенко-Карий, І. Франко, Леся Українка, інші талановиті митці. З успіхом виконував його і М. Старицький - передусім у тому літературному роді, в якому був найсильніший і який мав найширшу аудиторію, тобто у своїй драматургії.

Дія драми починається природно, конфлікт виникає і розвивається цілком умотивовано, логічно, без жодних натяжок й умовностей. На вакаціях у селі, у панському маєтку, відпочивають два юнаки, студенти університету - поміщицький син Михайло Ляшенко та його приятель із різночинців Павло. Панич Михайло, «чистюк і джигун», під впливом ліберально-культурницьких ідей намагається наслідувати Павла: у своєму маєтку збирати й учити сільських дітей грамоти, але його запалу вистачає ненадовго. З більшою охотою він відвідує сільські вечорниці. Вже на початку п'єси, в першій ремарці і фразах, ми бачимо неприховану авторську іронію щодо Михайлових «великодушних поривань» і праці на користь народу. Герой, “розкішно по-українськи одягнений», лежить без жупана в садку і курить сигару, розмірковуючи: «чорт його зна, якісь мене лінощі обсіли: сьогодні вже й до школи не пішов (Потягається). Та з цією дрібнотою нудно й воловодитись... Тільки Павло й зможе!».

«Програма»,, яку він розгортає у розмові з дядьком, запеклим ретроградом, кріпосником і монархістом Бєлохвостовим, досить-таки розпливчаста і невиразна. Тож недаремно з приводу всіх «ідейних» тирад Михайла, його заклику: «Ні од кого не залежать, а працювати там, де мені мило, - на користь народові!» - Бєлохвостов насмішкувато зауважує: «Очень укорительно, но не вразумительно!». І, розуміючи, що запальні промови Михайла не більше ніж поза, данина моді, він іронічно-зневажливо додає: «Мы еще на зти темы почешем языки. Вот костюм зтот в деревне - одобряю». В кінці п'єси відбувається повне примирення молодого «демократа» з Бєлохвостовим. Це належно прокоментував Павло Чубань: «Одним ви миром мазані. Обтешетесь зверху культурою, приберетесь у ідеальні химороди та й красуєтесь; а дмухни тільки на вас, подряпай трішки, - то такі ж жироїди у ґрунті!».

Конфлікт світоглядного й морально-етичного планів (Михайло і Павло) завершується остаточним розходженням сторін. Випробування життям, потреба активно діяти, ствердити свої слова вчинками зробили наявним те, що з певних міркувань приховувалося, затушовувалося. Особливо огидно розкриває своє єство панство у ставленні до селян (сцена у маєтку, коли Катря приходить побачитися і поговорити з Михайлом).

Представником нової демократичної інтелігенції є Павло Чубань - натура послідовна, дійова, рішуча. Цей образ споріднений з низкою постатей «нових людей» у прозі 70-90-х років XIX ст., зокрема Тимофія Жука («Лихі люди» Панаса Мирного), Семена Жука («Семен Жук і його родичі» О. Кониського), Юрія Горовенка («Юрій Горовенко. Хроніка з смутних часів» О. Кониського), Павла Радюка («Хмари» І. Нечуя-Левицького) та ін. Але драматургія таких героїв на той час ще не показувала (образ Мирона Серпокрила з'явився у драмі І. Карпенка-Карого «Понад Дніпром» у 1897 р.). М. Старицький виступив тут новатором. Новим було для української драматургії і таке точне, виразне змалювання «підпанків», людців з лакейською психологією- огидного породження розтлінної моралі власть імущих. Добровільні шпигуни, донощики, пліткарі й злодії, істоти, що втратили людську душу, - мабуть, найстрашніший результат лицемірства, розбещеності, що панують у цьому середовищі, прикриті чемною фразою і респектабельною, про людське око, поведінкою. З такою викривальною силою, як зобразив О. Островськии російське купецтво через докладний показ середовища, в якому воно діє й живе, його повсякденний побут і поведінку, М. Старицький показав українських поміщиків і їхнє найближче оточення. У цій темі він також є духовним спадкоємцем Т. Шевченка Реалістично відтворив драматург і наростання селянського протесту проти панської сваволі, - адже реформа 1861р. по суті нічого не змінила у становищі народу. Як і раніше, селянство у рабській залежності від великих землевласників. Чого вартий вигук пані Ляшенкової на адресу Катрі, яка «посягнула» на її сина: «Раскатать ее!»?

Лише у далекому майбутньому сподівається інтелігент-народник Павло Чубань соціальної справедливості: «... Не ми, а діти чи внуки землю по правді поділять...».

Драма «Не судилось» є вершиною реалізму М. Старицького. Автор «Очерков истории украинской литературьі XIX в.» М. Петров вважав, що п'єса є етапною у творчості письменника, як і в українській літературі загалом. «Прегарною» вважав п'єсу й І. Франко.

Яскраво, виразно індивідуалізовано змальовано постаті селян у драмах «Ой не ходи, Грицю...» (1887), «У темряві» (1892). Зокрема, в першій, на відміну від інших літературних трактовок відомого народнопісенного сюжету, посилено соціальну мотивацію конфлікту: щастю Марусі й Гриця перешкоджає не зрадливість натури хлопця, а підступи сільського глитая Хоми, що закохався в Марусю і обплутує інтригами молоду пару, вдаючись до підкупів, а згодом призводить дівчину до злочину й загибелі.

Драматургом переконливо показано, як підстаркуватий жених з властивим для багатія почуттям «вседозволеності» хоче відбити у молодого парубка дівчину. «І невже я її не дістану?... Невже розум і гроші не можуть поборотись з красою?! Ні, поборемось ще!» - у запалі вигукує він. Ці слова, ці думки нагадують нам Михайла Михайловича («Бурлака» І. Карпенка-Карого), Микиту Гальчука («Доки сонце зійде, роса очі виїсть» М. Кропивницького) та інших подібних типів. Заможність, багатство як дозвіл нехтувати християнську мораль у сільських «чумазих» українська класична література показала широко і переконливо, і належне місце в цьому викритті займає й драматургія М. Старицького. Дещо знижує вартість п'єси слабко індивідуалізований, малооригінальний образ Марусі, мелодраматичний характер кінцівки твору. І вже зовсім утрачено мотив творчого начала в житті людини (народної поетеси).

В обох п'єсах сильний етнографічно-фольклорний елемент, що надає дії мальовничості, увиразнює драматизм конфлікту, робить яскравішим його сценічне втілення.

Помітну сторінку творчості М. Старицького й української драматургії в цілому становлять його п'єси на історичні теми: «Богдан Хмельницький» (1897, перша редакція -1887 р.), «Маруся Богуславка» (1897), «Юрко Довбиш» (1898),«Оборона Буші», «Остання ніч» (1899) й ціла низка творів, які за життя автора з цензурних міркувань не були опубліковані, а на сцені йшли під іншими назвами - «Осада Дубна», «Гаркуша» та ін.

Зацікавленість історичним минулим, людськими долями в складний героїчний час надихнула драматурга написати ряд п'єс у виразно романтичному стилі. Тут долі героїв злиті з великими історичними реаліями: з долею вітчизни, народу.

Так, у драмі «Богдан Хмельницький» широко відображено боротьбу українського народу проти польської шляхти, в якій брали участь селяни, ремісники, козаки, голота; всю складність цієї боротьби, зіткнення в ній різноманітних інтересів (навіть в одному таборі). Переконливо, хоча дещо надміру романтизовано, зображено гетьмана Богдана Хмельницького. У М. Старицького це справжній народний герой, мудрий полководець і політик. Усвідомлюючи становище батьківщини, він разом зі своїми однодумцями знаходить вихід, який у тій винятково складній історичній обстановці здається їм єдино прийнятним - возз'єднання з Росією. Сумніви й вагання гетьмана, як і його надію на те, що єдиновірні брати зрозуміють цей крок, не зрадять, не зламають слова, не порушать угод, звучать у прикінцевому монолозі Богдана:

Настане час, і брат обніме брата, Без каменя у пазусі, без лжі, Без утиску душі його святині, А з любою сльозою на очах Вчуватиме і нашу пісню-тугу, Широкую, безкраю, як степи, І нашу мову голосну, правдиву, Та, взявшися за руки, піде раз Широкою дорогою до слави!

Історично правдиво і художньо переконливо показуючи роль і значення визвольної війни українського народу, митець створив високопатріотичні, яскраві драматичні полотна, що не втратили свого значення і сьогодні. Героїчні й трагічні події цього періоду становлять і основу драми «Оборона Буші» (1898).

Події «Марусі Богуславки», написаної за мотивами народної думи, відбуваються у XVII ст., коли татаро-турецькі людолови нападали на українські землі. Тут розкривається мужність козаків, які терплять муки в неволі, але не зраджують Вітчизни.

Маруся Богуславка стає жертвою винятково складних життєвих обставин, на тлі яких яскраво виступають її висока духовність і патріотизм. Трагічна неможливість поєднати любов до «краю коханого», рідного люду з любов'ю до дітей і чоловіка - хана Гірея - змушують її накласти на себе руки. Розуміють цю трагічну безвихідь і мати Марусі, і її колишній наречений козак Сохрон. У своїй клятві над мертвою Марусею він поєднує те, що не змогла поєднати у своїм житті нещасна жінка:

... О мій підбитий квіте! Клянусь ховать твій заповіт повік, Твоїх дітей любить, як найрідніших, Украйні й їм - віддати все життя!!! Романтична піднесеність характеризує і драматичну поему «Остання ніч» (1899). В основу сюжету твору покладено історичний факт: страту 1702 року в Луцьку польською королівською владою шляхтича Степана Братковського. Сам автор у примітці зазначає: «В ті часи шляхта уже була вкоренилася і дбала про зневолення селян, а Братковський, навпаки, пішов проти шляхти за голоту; він знався і з гуртком правобережних лицарів - Палієм, Самусем, Іскрою, - які тяглися до Лівобережної України і хотіли одбитись од Польщі і злучитися з Лівобережною Україною. Братковський хотів підняти на Волині селян; його піймали з маніфестаціями і покарали на горло... Жону і єдиного сина не допустили навіть на побачення».

У ніч перед стратою особливо виразно розкривається сила духу і краса внутрішнього світу героя. Вірність і відданість високим народним ідеалам випробовується найвищою мірою - життям. Незважаючи на всі муки і випробування, герой поеми не припускається навіть і думки про відступ чи зраду своїх побратимів, свого діла. Братковський іде з життя не лише не зломлений, а ще й здатний підтримати віру в інших у перемогу справи, за яку боровся. Його смерть - апофеоз вічного духу, незламності, духовної свободи. Стверджується думка, що життя, віддане за свій народ, хоч би як рано воно обірвалося, - прожите вповні:

Не нарікай, що ламлеться життя, Що мало втіх зажив на цьому світі, -Ти вип'єш ківш завчасний забуття, Не сплямивши ясного щастя й миті...

Такі життя і смерть уводять людину в безсмертя.

Трагічна колізія поеми не перешкоджає авторові знайти теплі, емоційні барви, щиру людську тональність для змалювання любові подружжя Братковських - Тасі й Степана. Цим знімається надмірна пафосність образу, герой стає ближчий і зрозуміліший читачеві.

Отже, в історичних драмах М. Старицького (всі вони віршовані) варто підкреслити два моменти: сильний ліричний струмінь, зумовлений романтичним спрямуванням творів, що надає їм особливої поетичної чарівності, полегшує сприйняття суворих подій давнини, наближує до нас далеку минувшину, і особливо зосередження уваги на розкритті внутрішнього, духовного світу героїв, які утверджують себе в боротьбі за свою й суспільну свободу. Звідси багато високих почуттів, що виливаються в палких монологах персонажів, пафосні кінцівки. Герої цих творів - що дуже характерно - завжди мають право вибору своєї долі (Богдан Хмельницький, Маруся Богуславка з однойменних творів, Мар'яна Завісна з драми «Оборона Буші»), і вибір їх глибоко усвідомлений.

Характери героїв в історичних драмах М. Старицького цілісні, довершені, чітко визначені в основній своїй суті, але не однозначні. Це багатогранні людські особистості. Визначальною рисою їх є полум'яний патріотизм, відданість до останнього подиху рідному народові, Батьківщині. Вони можуть гірко помилятися, на певний час скорятися своїм пристрастям, особистим почуттям, але ніколи не йдуть на компроміс із совістю, не виборюють долі негідним шляхом. Обираючи шлях випробувань і боротьби, безтрепетно йдучи на смерть в ім'я Вітчизни, народу, високих гуманістичних переконань, вони утверджують велич людського духу.

Окрему сторінку драматургії М. Старицького становлять твори з життя інтелігенції - «Розбите серце» (1891), «Талан» (1893), «Крест жизни» (1901).

У психологічній драмі «Розбите серце» показано відносини між різними станами, суспільними прошарками у сучасному письменникові великому місті (дія відбувається у Львові). Конфлікт драми побудовано довкола морально-етичних проблем, але глибша основа його - соціальна. Саме соціальна нерівність (станова і майнова) не дають можливості поєднати долі закоханим - паничеві Костю Яворовському, студентові університету, і чарівній, розумній та сердечній Теклі Недольській - дочці бідного сторожа. Найбільша вартість п'єси - у багатій, різноманітній палітрі докладно змальованого міського життя. Кожен виведений тут образ - навіть епізодичний, - як, наприклад, праля-білешниця, пан Голембицький, сирітка Фроська, - виразно індивідуалізовані людські характери. П'єса має природну інтригу, сценічна, як, зрештою, всі драматичні твори письменника.

Наступним кроком у показі життя інтелігенції була драма «Талан», в якій змальовувалось таке близьке письменникові акторське середовище, боротьба передових митців за справді народний театр, за високоідейне й високохудожнє мистецтво. П'єса присвячена видатній українській актрисі М. Заньковецькій, яка й стала прототипом головної героїні - Марії Лучицької. Твір приваблює глибоким психологізмом. Творчою удачею письменника можна по праву вважати яскравий, повнокровний образ головної героїні. Марія Лучицька - не тільки видатний талант, а й глибоко емоційна, вразлива натура з цілісним багатим характером. її вбиває не так відверте зло - інтриги актриси Квятковської, що діє спільно з нікчемою антрепренером Котенком, як приховане: глузливе, зневажливе ставлення до актриси панського «респектабельного» середовища. Щиро покохавши панича з багатої родини у відповідь на його таке ж щире і палке кохання, ставши його нешлюбною дружиною (в тому, що героїня не схотіла брати шлюб з поміщиком Квіткою, виявилась виняткова делікатність натури, сила її саможертовного кохання, яка не хоче ніяких «застав» •- становища в суспільстві, матеріальних благ тощо), Лучицька дуже скоро переконалась, що у так званому «вищому колі» її завжди зневажатимуть.

Зацькована поміщицьким середовищем, ображена недовірою чоловіка, Лучицька покидає маєток. Звертаючись до єдиної відданої їй людини, вона говорить: «Пішки піду! Туча, няню, не така жорстока, як люде: буря порве все, та хоч серце не займе. Грім одразу уб'є, та катувати не буде... А тут катують і не докатовують. Ходім!».

Повернення на сцену приносить актрисі ще більший успіх, гучнішу славу, ніж раніше. Та сили, здоров'я її підірвані. Повсякчас тамуючи душевну муку, грає вона з винятковою емоційною силою, піднімається до вершин майстерності, але це, по суті, агонія, перебування на грані між життям і смертю. Підточують її сили і невгасима, але зневажена любов, і дрібні залаштункові інтриги, заздрість нездар, яких величезний хист актриси змусив відійти в тінь, на другорядні ролі. Влаштований ними огидний скандал доводить Лучицьку до непритомності, хвороби, повного занепаду сил. Остання сцена - апофеоз актриси. її оточують щире співчуття і любов друзів, каяття заздрісних, повертається навіть кохання, але надто пізно. Молоде життя, великий талант гинуть.