Провідні мотиви лірики Ліни Костенко, Детальна інформація

Скільки років Землі, - і мільярд, і мільйон, -

А яка вона й досі ще гарна!

На жаль, земна цивілізація не завжди достойна такої краси і такого щедрого, сприятливого підсоння. Найчіткіше ця думка виражена в поезії "Мабуть, ще людство дуже молоде", хоч цьому "молодому людству" поетеса й докоряє інфантильністю, невмінням реалізувати свої кращі пориви:

Мабуть, ще людство дуже молоде.

Бо скільки б ми не загинали пальці, -

XX вік! - а й досі де-не-де

трапляються іще неандертальці.

Подивишся: і що воно такс?

Не допоможе й двоопукла лінза.

Здається ж, люди, все у них людське,

але душа ще з дерева не злізла.

Якщо, за визначенням В.Панченка, ріка у творах Ліни Костенко є символом стоїцизму, то ліси, сади, взагалі дерева - символом торжества життя. Природа для Ліни Костенко така ж одухотворена, як людська душа. Рідкість із зеленим світом - це спорідненість з духовним космосом нашої планети, гостре відчуття неподільності всього живого. У вірші "Послухаю цей дощ" про це сказано дуже чуйно і водночас відверто:

Цілую всі ліси. Спасибі скрипалю.

Він добре вам зіграв колись мою присутність.

Я дерево, я сніг, я все, що я люблю.

Т, може, це і є моя найвища сутність.

А ось чудовий образ ще не знищеного радіацією лісу, який після вибуху на ЧАЕС назвуть Рудим і про який одинадцятикласники ще прочитають у "Чорнобильській мадонні" І Драча:

* * *

Сосновий ліс перебирає струни.

Рокоче тиша на глухих басах.

Бринять берези. І блукають луни,

Людьми забуті звечора в лісах.

Це - сивий лірник. Він багато знає.

Його послухать сходяться віки.

Усе іде, але не все минає

над берегами вічної ріки.

Світає світ в терновому галуззі.

Кладуть вітри смичок на тятиву.

Десь голос мій шукає моїх друзів,

І чую - хтось кричить мені; ау!