Історія написання й видання та художня цінність історичного роману у віршах "Маруся Чурай", Детальна інформація

шляхетна іскро вічного вогню!

Образ Марусі на тлі панорамного реалістичного зображення України XVII ст. глибоко романтичний. А тому, шановні словесники, не шукаймо вад у характері героїні, щоб втиснути її образ у рамки реалізму, не використовуймо в підготовці до уроку за романом умовно наукові статті, автори яких, маючи кожен своє поняття про власне художній образ-персонаж і художній романтичний образ-персонаж, звинувачують Чураївну в нетолерантності до Галі, підтверджуючи свою правоту висмикнутими з контексту цитатами, або в непошані до Бобренчихи при іронічно-осудливій характеристиці. Уважно прочитаймо уривки з розділу «Сповідь» від слів: «А може, я несправедлива до неї?» - до «ні словом лихим, ні добрим ніколи не згадуй мене»; від «Стару людину ганити негоже» - до «І так співає, як йому дано», щоб переконатися в шляхетності Марусиних думок навіть щодо своїх недругів.

Аналізуючи персонажів роману, ми вже окреслили образ Чураївни, Однак варто осібно ще раз спинитися на таких її поняттях, як любов і талант. Прикметне, що впродовж усього життя Маруся ставиться до своєї любові до Гриця зі святістю. Навіть осквернене зрадою почуття, розчарування у Грицеві, болючий життєвий досвід не робить Марусю озлобленою і черствою.

Терзаючись тяжкими думками думками на самоті:

Бо ж річ не в тім — женився, не женився,

прийшов, пішов, забув чи не забув.

А в тому річ, коли він так змінився?

Чи, може, він такий і зроду був? -

усвідомивши і переконавшись, що "нерівня душ — це гірше, ніж майна!", що її "любов чолом сягала неба, а Гриць ходив ногами по землі", Чураївна співчуває Бобренкові щиро й гірко:

Біднесенький, намучився зі мною..,

Гукав мене, а я вже не озвалась,

Заплутався,— сказала: вибирай.

А в нього ж серце навпіл розривалось,

А він Бобренко. Він же не Чурай.

Маруся готується на той світ, щоб розрадити коханого й там:

Помер мій Гриць з відкритими очима.

То ж він мене і мертвий виглядав.

І, одстраждавши, знов, мабуть, страждав.

Бо він же тут лишив мене одну,

Я йду. Я скоро. Я наздожену.

Десь, може, там зустрінемося ми.

Не буде рук — обнімемось крильми.

Проблема митця і його служіння народові у історичному романі Ліни Костенко ставиться дуже гостро. Марусин талант заявив про себе після усвідомлення дівчиною величезної сили мистецтва, завдяки якому й мертві залишаються живими. Пісня кобзаря про Марусиного батька зробила диво:

Все думала: хоч би ж було спитати,

хто склав слова про нього, про той край.

Що був же він ріднесенький мій тато,

а от тепер він - орлик, він Чурай.

Тепер він з нами в радості і в сумі.

Збагнуло серце вражене моє:

пішов у смерть - і повернувся в думі,