Історія написання й видання та художня цінність історичного роману у віршах "Маруся Чурай", Детальна інформація

Дід переживає за хвору Марусю, розпитує про неї в Іскри, але як людина стара і досвідчена, не радить Іванові надіти через нерозділене кохання. У словах Галерника вчувається жорстока життєва правда, за якою навіть смерть Марусі - це ще не смерть усьому світові: живі повинні думати про живе:

В такій біді ніхто вже не порадько.

Немає ради. Ради тут нема.

Чого рвеш комір? Тут хіба задуха?

В, ні, стривай, нічого це не дасть.

В житті найперше — це притомність духа,

тоді і вихід знайдеться з нещасть.

Душа у тебе має бути крицею.

Так плакати не гідно козака.

Твій батько був, Іване, Остряницею,—

наступний гетьман після Павлюка,

Ти ж син його! Душі не занехаєш,

Не маєш права, ти ж таки не Гриць...

Історична доба в історичному тлі й виразних характерах, правдиво протрактованих словесником і правильно та ще й емоційно сприйнятих старшокласниками, дає змогу глибоко зрозуміти й основні образи та ідеї, виражені через них. Оскільки образи Гриця, Іскри І Марусі є найскладнішими і водночас найважливішими в романі, учням треба розкрити особливості середовища, в якому такі натури виросли і сформувалися, звернути увагу на сімейний уклад Бобренків, Чураїв, Вишняків, Остряниць. До речі, уявлення про родинні Ідеали не обов'язково повинні випливати з побутових сцен, інколи досить виразної художньої деталі. Ось, наприклад, слова Іскри про своїх і Марусиних батьків:

Ми з нею рідні. Ми одного кореня.

Мабуть, один лелека нас приніс.

Батьки у нас безстрашні й невпокорені

і матері посивілі од сліз.

Глибока повага Іскри до покійної матері Марусі Чураївни відчувається у напрочуд вдалій метафорі:

Іде Іван. І знову повертає.

Думками сніг з могили одгортає.

У сім'ї Бобренків найколоритнішим образом є безцеремонна і черства Орихна Бобренчиха. Уже читаючи перший розділ, ми дивуємося, як могла вбита горем мати, що втратила єдиного сина, негайно знайти аж сімнадцять свідків. Бобренчипшна промова на суді вражає доброю порцією жовчі, отрути і бруду. Орихна, зовсім не соромлячись, докладно розповідає, як підглядала за молодятами, не криється, що знала про гріх між ними, але це її турбувало лише тому, щоб Ґрицько не пустився берега;

- Щоб у заміжніх погубив підметки?

Чи, щоб пішов до Таці Кисломедки,

„@

^„@

з ким!

Грубість, бездушність, нездатність до співчуття і глибокого страждання навіть після найбільшої втрати притаманні Бобренчисі. Недарма Яким Шибилист, порівнюючи Ганну Чураїху та Орихну Бобренчиху, дошкульно звинувачує останню у відсутності навіть материнської любові, бо найголовнішим було для неї багатство й "воювати" за "курку, за телицю, за межу". Під час страти Марусі Бобренчиха пропихається наперед, щоб усе бачити, а мала б лити сльози на свіжій синовій могилі, Проте характеристика цього образу автором та іншими персонажами була б неповною, якби не самохарактеристика Орихни. Спонукаючи нерішучого Гриця до одруження з Вишняківиою, мати відкриває синові душу і ділиться власним досвідом. Але яким?!

Твій батько теж... була така Ликера...

він п'ятами від неї накивав.