В своїй хаті своя правда і сила, і воля, Детальна інформація

В своїй хаті своя правда і сила, і воля!

Від часу коли почав валитися комуністичний режим і коли остаточно розвалилась тюрма народі, а сковані нею нації, що входили в неї, як фальшиво їх називали, союзні республіки, ми сьогодні дванадцятий раз маємо змогу вільними устами припасти до Шевченкових джерел. За минулі роки на Шевченківських урочистостях творчість Тараса Шевченка ми розглядали в різних аспектах, бо поет він багатогранний і рамки рядового поета він не вписується.

Сьогодні в 140 річницю, коли серце Тараса лягло на спочинок історичні реалії, інші деякі події в Україні, в якій кайдани ми не порвали, а вони самі розпались, бо поржавіли просякнуті кров, потом і сльозами багатьох поколінь наших людей, отже події складаються так, що говорити на нашому святі є дуже складно, а ще більше відповідально.

Перш за все я хотів би повторити їх думку, що направду ні один народ в світі не створив такого культу своєму поетові, як це зробили ми - українці. Шевченко був оточений всеукраїнською любов’ю ще за життя. Його "Кобзар", що вийшов першим виданням в 1840 р. Україна сприйняла, як дар Божий. "Кобзар" розбудив духа прибитого тяжкою кріпацькою неволею українського селянина. Він заставив іншими очима глянути на своє минуле, сучасне і майбутнє українського інтелігента, якому так багато російська окупаційна адміністрація забороняла друкувати українські книжки, забороняла мову, на нівець зводила культуру, заперечувала історичну долю. Чи ж добре є, що наш народ створив культ? Культ - це є святиня. Одна справа, коли культ створюють деспотові і створюють штучно під примусом і скріплюють кров’ю невинних мучеників і зовсім інша річ коли культ виникає спонтанно, зрощений на всенародній любові. Коли серце як поодинокої людини, а так і цілого народу сповнюються святинею, з нього зникає зло, бо святість і гріх не можуть жити разом, як в одному серці не може перебувати одночасно Святий Дух і злий дух. А що культ Шевченка зародився спонтанно і з любові, ким про те залишили свідчення ще сучасники Шевченкові, найближчі до нього люди. Ще в Кирило-Мефодіївському Братстві (а в ньому згуртувалася молодь - як каже про них Куліш - високої духовної чистоти). Так отже та молодь сприйняла Шевченка, як небесний світильник.

Микола Костомаров пізніше писав: "Я бачив, що Шевченкова муза роздирала завісу народного життя. І страшно, і солодко, і боляче й упоюючи було заглядати сюди!.. Тарасова муза розкривала якийсь підземний заклет, вже кілька віків запертий багатьма замками, запечатаний многими печатями. Шевченко зробив з нас людей, що ненавиділи москалів і всіх тих, що буди винні в бідуванні нашої рідної України" (кінець цитати).

140 років тому над могилою великого сина України промовляв Пантелемон Куліш, той неповздержливий і самозакоханий Куліш, про якого одностайної думки в літературознавців ще досі не склалося. Він сказав: "Немає в нас ні одного достойного проректи рідне українське слово над домовиною Шевченка: уся сила і вся краса нашої мови тільки йому одному одкрилась". Закінчуючи свою промову, він сказав: Будеш лежати, Тарасе, на рідній Україні, на узбережжі славного Дніпра, ти ж бо його ім’я з своїм ім’ям навіки з’єднав... Ще ж ти нам зоставив один заповіт, Тарас. Ти говорив своїй непорочній музі:

Ми не лукавили з тобою,

Ми просто йшли, у нас нема

Зерна неправди за собою ...

"Великий і святий заповіт! Будь же, Тарасе, певен, що ми його соблюдемо і ніколи не звернемо з дороги, що ти нам проложив єси".(кінець цитати)

Інший промовець Хорошевський сказав тоді:

"О, коли б твоя смерть. Тарасе, стала початком життя нового, то був би це твій найпрекрасніший вінок і найвеличніший пам’ятник".

Наведені уривки промов свідчать про те, як українці оцінювали Т.Шевченка сто сорок літ тому, і ці слова є поясненням того факту, що український поет і досі втішається нечуваною, майже релігійною пошаною свого народу.

Це розуміли всі окупанти України. Вони могли собі дозволяти замовчувати творчість Тарасового приятеля Панька Куліша, називали його "буржуазним націоналістом" та "зрадником українського народу", але не могли замовчувати Шевченка, творчість якого "стала початком життя нового в історії української нації. (Але про це згодом).

Кого прийшли ми пом’янути? Перед ким схиляються наші чола? Кому поклоняються наші душі. Хто для нас Шевченко? Коли хтось скаже, що прийшли ми пом’янути найбільшого українського поета, то не буде правди, але це ціла правда. Бо Шевченко для нас щось більше, як найгеніальніший поет. Шевченко - це співець - чародій, це маг - віщун. Як колишній грецький співець Орфей, що своїм заворожуючим співом творив світи і володів над ними.

Шевченко - це герой, як колишній грецький Прометей; герой, що мечем свого слова і щитом свого серця виборював волю і право українській людині. Шевченко - це мученик - неофіт української правди, що як головна постать поеми "Неофіти" Алпід приніс українській правді в жертву своє життя, себе самого. І ому, що всі народи, усіх віків віддавали честь магам - віщунам, борцям - героям і праведникам - мученикам, - в поті чола похиляються перед Шевченком як перед нашим Орфеєм, нашим Прометеєм і нашим Неофітом - Липідом.

Шевченко показав нам красу нашого краю, наших степів, наших гір, рік, моря, духовну красу і моральну чистоту селянського побуту.

Садок вишневий коло хати,

Хрущі над вишнями гудуть,

Плугатарі з плугами йдуть,

Співають ідучи дівчата

А матері вечерять ждуть

Сім’я вечеря коло хати,

Вечірня зіронька встає

Дочка вечерять подає

А мати хоче научати,

Так, соловейко не дає

Поклала мати коло хати

Маленьких діточок своїх

Сама заснула коло них