Воля народу, її трансформацiя у державну волю. Теоретичнi i конституцiйнi питання державно-правової реформи, Детальна інформація

Згiдно зi ст. 94 Конституцiї,закон прийнятий парламентом,пiдписує голова Верховної Ради i невiдкладно направляє його Президентовi України.який протягом п'ятнадцяти днiв пiсля отримання закону пiдписує його, беручи до виконання, та офiцiйно оприлюднює.У разi незгоди Президент використовує право вiдкладального вето. Вiн повертає закон зi своїми вмотивованими i сформульованими пропозицiями до Верховної Ради для повторного розгляду.

На вiдмiну вiд попередньої Конспггуцiї,коли вето гла-

ви держави долалося бiльшiстю вiд фактичної кiлькостi народних депутатiв України, повноваження яких визнанi i не припиненi достроково у встановленому законом порядку (ст. 104), дiючий Основний Закон встановлює значно

Вiче/ 9 (66) 1997

вищий кворум. А саме: iгiд час повторного розгляду на сесiї закон повинен бути прийнятий Верховною Радою не менше як двома третинами вiд її конституцiйного складу. Лише в такому випадку Президент зобов'язаний пiдписа

ти закон i оприлюднити його протягом десяти днiв (ст. 94). В iншому разi закон не має юридичної сили. Тобто прийнятий загальнодержавним представницьким органом українського народу закон повнiстю залежить вiд одноосiбного органу - глави держави,тому що саме вiн остаточно вирiшує долю закону,а це i є здiйснення законодавчої дiяльностi. Таким чином глава держави пiдвищується над <єдиним органом законодавчої влади в Українi> - парламентом у сферi належної парламенту законодавчої функцiї. Це фактично перетворює парламент iз законодавчого органу лише в законообговорюючий, оскiльки формалiзованi результати його дiяльностi (закони) зводяться нанiвець,

Наведене теоретичне спiввiдношення - не абстракцiя.

Воно екстраполюється в практику суспiльних вiдносин, що пiдтверджує драма законодавчої дiяльностi.

Емпiрична характеристика практики реалiзацiї главою держави права накладення вето на прийнятi парламентом закони має такий вигляд. За минулий перiод роботи Верховної Ради України тринадцятого скликання (з 1994 р. по липень 1997 р.) Президент України не пiдписав i повернув на повторний розгляд у парламент 52 закони. Аналiз пи

тання, що нас iнтересує пiд кутом зору сесiйного пiдходу, виявляє: на першiй сесiї Президент вотував 1 закон; на другiй - 3; на третiй - 6; на четвертiй - 4; на п'ятiй 9; на шостiй - 15; на сьомiй - 27. При цьому слiд звернути увагу на те, що глава держави використовував право

накладання вето майже на всi значнi закони: <Про Рахункову палату Верховної Ради України>,<Про мiсцеве самоврядування>, <Про мiсцевi державнi адмiнiстрацiї>, <Про Кабiнет Мiнiстрiв України> та iншi.

Матерiали практики реалiзацiї конституцiйного права Президента України на вiдкладальне вето дають усi пiдстави для висновку: протягом 1994 - 1997 рр. сформувалась i утвердилась тенденцiя до зростання кiлькостi законiв, прийнятих Верховною Радою, котрi не пiдписуються главою держави i повертаються до парламенту на повторний розгляд.

Осмислення цiєї проблеми з точки зору її зв'язку з конституцiйним регулюванням процедури подолання вiдкладального вето Президента доволi рельєфно виявляє спiв-

52 вiче/ 9 (66) 1997

вiдношення, змiст якого полягає в тому, що посилення

розглядуваної тенденцiї збiгається з перiодом ужорсточення цiєї процедури. В 1995 роцi кiлькiсть нотованих законiв зросла на базi Конституцiйного договору (Вiдомостi Верховної Ради України.- 1995.- №18.- С. 133),який,в порiвняннi з попередньою Конституцiєю, що закрiплювала прийняття законiв при повторному розглядi бiльшiстю голосiв вiд фактичної кiлькостi народних депутатiв, повноваження яких визнанi i не припиненi достроково (ст. 104), пiдвищив цей кворум. Договiр встановив, що вето глави держави долається бiльшiстю у 2/3 голосiв вiд фактичного складу Верховної Ради (ст. 23).

З реалiзацiєю Конституцiйного договору планка вотованих Президентом законiв стала пiднiматися вгору. На базi чинної Конституцiї ця тенденцiя зростає. Вона є тривожною, як визначалось у заявi фракцiї Соцiалiстичної i Селянської партiй України, бо може заблокувати всю законодавчу роботу парламенту (Голос України.- 1997.- 15 липня).

Справжня заiнтересованiсть у належному здiйсненнi законодавчого регулювання суспiльних вiдносин як однiєї з найважливiших передумов розвитку суспiльства i полiпшення життя населення України потребує об'єктивних наукових пошукiв розв'язання цiєї складної проблеми.

Негативнi явища законодавчого процесу в розглядува-

ному аспектi тiєю чи iншою мiрою викликаються як обсягом вотованих законiв, так i результатами їх повторного розгляду Верховною Радою (Голос України. 1997. - 22 липня). Рiч у тiм, що вiдносно загального обсягу законiв, котрi приймаються парламентом, питома вага законiв, щодо яких Президент застосовує право вето, досить значна. Вiзьмiмо статистичнi данi про пiдсумки роботи сьомої сесiї Верховної Ради тринадцятого скликання. За час роботи

цiєї сесiї парламент прийняв 110 законiв, iз них 27 законiв глава держави повернув дня повторного розгляду, що в процентному вiдношеннi становить майже 25 вiдсоткiв.

Щоб мати деяке уявлення про спiввiдношення законiв,

котрi повертаються Президентом на повторний розгляд, i законiв, якi в результатi такого розгляду не були прийнятi Верховною Радою, наведемо конкретнi цифри. Протягом

1995- 1996 рр. Президент використовував право вето на прийнятi парламентом закони 29 разiв. Верховна Рада подолала вето глави держави стосовно 20 законiв двома тре-

Вiче/ 3 (66) 1997 53

тинами голосiв, а 9 законiв (що в процентному вiдношен-

нi понад ЗО вiдсоткiв, прийнятих загальнодержавним представницьким органом) не одержали юридичної сили, тоб-

то їх остаточна доля вирiшувалась не парламентом, а Пре-

зидентом, 0тжс,є пiдстави для такої констатацiї: у разi, коли через недосягнення квалiфiкованої бiльшостi голосiв парламент не в змозi подолати вето глави держави на прийнятi закони, Президент України є домiнантною фiгу-

рою здiйснення законодавчої влади в державi. Тим самим фактично заперечується конституцiйне визначення Верховної Ради <єдиним органом законодавчої влади в Українi>, що суперечить доктринам суверенiтету народу i розподiлу влад.