Дмитро Іванович Донцов невтомний сурмач волі, Детальна інформація

Віктор РОГ

Роль і завдання провідної верстви в творчості

Д. Донцова.

(Тези)

Націоналізм як світоглядно-ідеологічний феномен є відображенням світоглядних установок певних соціальних груп, що проявляється в усвідомленні певної соціальної спільноти як тотальної цілісності і протиставлення цієї цілісності іншим подібним їй за формою соціальним цілісностям. Український націоналізм як своєрідний соціокультурний паросток у древі націоналістичної ідеології є віддзеркаленням всього політико-історичного шляху українства у всьому багатоманітті його проявів.

Д.Донцов є яскравим представником української школи націоналістичної ідеології, пройшовши світоглядний генезис від мислителя соціалістичної орієнтації до мислителя з чітко окресленою націоналістичною орієнтацією з атрибутом у формі якісної негації лівих ідеологій. Його світоглядна позиція є аперцептивним виразом певних соціальних груп, що прагнули до незалежності України, незважаючи на засоби, якими ця незалежність буде досягнута.

При побудові концептуального каркасу теорії провідної верстви Д.Донцовим були використані праці італійських соціологів, якi розробляли теорію „елітаризму” (Г.Моска, В.Парето, Н.Міхельс). Позитив Донцова як мислителя в тому, що він зміг пройти вульгарне тлумачення концепцій даних діячів, спромігшись переробити даний конструкт під українські реалії, сформувавши якісну теорію української національної еліти.

На думку мислителя, саме зрада національної еліти є однією з детермінант, що привели до встановлення чужоземної влади в Україні. Причинами, що привели до даної констеляції, Д.Донцов вважає заміну войовничого елементу національної еліти „пасивною” інтелігенцією „драгоманівського” типу, партикулярний меркантилізм української національної еліти, нездатність синхронізувати свої сили тощо…

Д.Донцов малює контрастний портрет представника української національної еліти, що складається з так званої теорії „трьох рис” (мудрість, мужність, благородство). Мислитель вважає їх атрибутивними для процесу формування молодого покоління української національної еліти.

Акцентування філософом на архаїзмі та традиціоналізмі як важливих складових ланок концепції національної еліти Д.Донцова. Мислитель звертається до історичної минувшини українського народу (Київська Русь, Україна за часів Богдана Хмельницького) як величними прикладами соціальної активності української національної еліти.

Донцов підкреслює роль міста Києва як потужного імпринта до відродження української національної еліти. Мислитель акцентує увагу на історичній минувшині Києва як базисі того, на чому зможе бути побудований якісно новий конструкт української національної ідеї.

При аналізі творчої спадщини Д.Донцова не можна не відмітити деяку подібність концепцій Д.Донцова та видатного українського консерватора-монархіста В’ячеслава Липинського. Деякі дослідники творів Донцова схиляються до думки, що Донцов запозичив певні концептуальні моменти у Липинського, оскільки їхні теорії провідної верстви досить подібні.

Наголошування мислителем на окцидентальному виборі українства, на русі до західних соціальних моделей, та ксенофобія до концептуального Сходу (Росії зокрема). Донцов вважає Україну географічним центром Європи, що повинна служити буфером між Росією та Заходом.

Актуальність ідей Д.Донцова у формуванні нової хвилі національної еліти в дусі національних традицій. Звернення до творів Донцова як концептуального каркасу при побудові української модерної націоналістичної ідеології.

Штогрин Д., м. Івано-Франківськ

Теорія еліт в працях Дмитра Донцова



Людина завжди шукала. Питань було багато, але певно, що в основі завжди був пошук свого ego, і як наслідок, - пошук свого місця під сонцем. Прагнення самоорганізації, - інстинкт, набутий з епохи первісної зграї, перетворився на домінуючу ознаку людства. Тепер питання поставало в іншій площині: якою має бути ця самоорганізація? Пошук ідеального суспільства не обминув жодної філософської школи від давнини до сьогодення; і кожен шукав своє визначення ідеалу. Від часів Гесіода людство виробило певні моделі міфоутопічного світогляду, тепер, зрештою, можна зайнятися і розглядом деяких з них.

Втім, ще Борхесом сказано, що люди народжуються на світ послідовниками або Аристотеля, або Платона; крізь час і простір змінюються імена, обличчя, люди, але не супротивники.

Однією з таких дихотомій, що позначила власною внутрішньою боротьбою усю історію людської цивілізації, виступала і виступає ідея егалітаризму /елітарності .

Обидві концепції були зароджені в хащах Академія та Лікея Стародавньої Греції, і в подальшому, із перемінним успіхом, давалися взнаки навколишньому середовищу: перша, спровокувавши епоху революцій ХVІ-ХІХ століть, на перетині із марксизмом явило комуністичні режими, з’єднавшись із лібералізмом породило досучасно визначальну в світі ліберальну демократію; друга у формі спадкового аристократизму була прапором феодалізму, пізніше відродилась у тоталітарних консервативно-революційних рухах, та в епоху глобального постмодернізму конвергуючись із лібералізмом, постає у вигляді бюрократизму та олігархізації.

Врешті-решт, обидві концепції вже давно слугують за об’єкт наукового аналізу, і в такій якості є прооперованими за усіма можливими політико-соціологічними категоріями. Ми ж спробуємо зосередити своє дослідження в полі філософської спадщини д-ра Д.Донцова, що зумовлено певними ретроспективним та перспективним резонами: 1) поруч із В’ячеславом Липинським Дмитро Донцов першим в українській політико-правовій думці підняв до того спорадичні елітистські ідеї до рівня цілісної теорії, синтезувавши вітчизняні доробки із західними концепціями.

2) Його психологічно-волюнтаристичний підхід в теорії еліт спромігся перейти із розряду теорії в принцип національної політичної практики в 30-50 роки ХХ століття.

3) З огляду на глобалізацію поширення різного ґатунку “західних” та “східних” концептів політичного процесу, актуальним виглядає дослідження та впровадження в суспільне життя механізмів, що ґрунтуються на власних традиціях соціоорганізації.

Проблематику елітизму Дмитро Донцов розглядав у своїх працях “Модерне москофільство”, “Націоналізм”, “З приводу одної єресі”, “Сучасне положення нації і наші завдання”, “Підстави нашої політики”, “Політика принципіяльна і опортуністична”, “Дух нашої давнини”, “Орден – не партія”, “Початки “загравістів” і платформа націоналістичного руху” та в інших.

За змістом доктринальних пошуків його теорію еліт умовно можна розбити на три блоки: критика псевдоеліти “масового суспільства” як радикальна негація сучасного йому суспільства, яке змушує дати обґрунтування нової еліти; визначення і характеристика статусу позитивної провідної верстви; організація національної еліти. Зазначені блоки не є якоюсь окремішністю, але їх розумове абстрагування дозволить нам найбільш повно осягнути сенс донцовської ідеї.

І. Критика псевдоеліти “масового суспільства”.

Початок ХХ століття разом із соціальними та національними вибухами, радикальними змінами карти Європи, зламав та дестабілізував свідомість пересічного європейця. Епоха „Бунту мас”, яка раніше охоплювала відносно нетривалі періоди, тепер стала єдино пануючою в часі. Маса виявилася залишеною сама по собі; це кількість, відірвана від звичних норм. Некерований творчий потенціал природно втілюється в саморуйнацію. Цивілізація в екстремумі – рвучкі хитання вбік є лише шляхом назад. “Простий ум, знаючи, що він простий, осмілюється проголошувати своє право на простацтво і, де хоче, накидає його”, - так окреслював сучасний йому стан Х. Ортега-і-Гасет. Але це одна сторона медалі, інша, - порушується рятівна рівновага, людина зривається, шукає захисний панцир, але інстинктивна захисна реакція спрацьовує на пошук ворога, й індивід психологічно налаштований сприймати все, що завгодно.

Вирішення такої хвороби відоме: є матеріал, який або знищить себе, або дочекається на свого творця. Опанування збудженого потенціалу суспільства руйнує старі цивілізації і натомість творить нові. Критичний момент вимагає радикальних рішень, а тому для теоретиків національного елітизму є очевидною необхідність запровадження диктатури як засобу подолання кризи: “… нещасний той народ, що не схоче чи не зуміє в такі моменти огорнутися … поривом єдності під проводом найкращих!” (М.Сціборський).

Європа так і вирішила власну проблему – шляхом встановлення національних диктатур. Старі європейські демократії не лишилися осторонь: ІІ Світова війна зумовила свої авторитарні корективи політичного устрою.