Дмитро Іванович Донцов невтомний сурмач волі, Детальна інформація

На цьому європейському фоні українське суспільство не спромоглося вирішити жодного із завдань, поставлених часом: ані витворити власну творчу еліту, і внаслідок браку останньої, відновити державність.

Причиною такого стану Д.Донцов бачить в орієнтаційних проблемах тогочасної демократичної еліти: замість консолідації нації у досягненні власної величі вона сама питала ради в народу що будувати, і якщо державу, то яку: “Тому, коли ці народолюбці твердили, що не мав державницького інстинкту наш народ у цілості, … що це не лежало в його натурі, - то в тім було стільки правди, що не лежало це в натурі їх власній, в натурі підвладної верстви, якої нащадками умовими і духовими вважала себе інтелігенція”.

Закоханість в людину з усіма її вадами та недоліками, об’єктивно опускало цю квазі-еліту до рівня пересічності та позування себе в якості такої: “…замість прив’язаності до своєї віри – байдужість до неї, коли не ворожість або лише формальну релігійність. Замість відданості отчизні – боротьба з “шовінізмом”, інтернаціоналізм і космополітизм всяких відтінків... Замість войовничого духу – пацифізм і бажання пристосуватися до всякої сили. Замість гордості й непокірливості – згідливість, потульність і крутійство. Замість плямування зла – трусливе потурання йому, замість любови речей великих – любов до людини з усіма її слабостями, т.зв. гуманність. Замість гордого спокою в нещастю – плебейський ексгібіціонізм, виставлювання на показ своєї “біди”, й нарікання, щоб збудити милосердя. Замість невміння просити “опори у чужого” – запобігання його ласки, братання з ним…”.

Провід найовечніших з овець неминуче довів свою паству до прірви, оскільки “не маючи в собі комбативності (до питання “Як”), ні власного формуючого ідеалу (до питання “Що”), ні претенсії творити з себе формуючу касту суспільності (до питання “Хто”), не могли вони стати ковалями нової супільності на базі куняючих в масі історичних традицій”.

Відповідь на питання “Хто”, “Що” та “Як” є предметом розгляду наступних блоків теорії еліт Дмитра Донцова.

ІІ. Провідна верства.

Психологічно-волюнтаристичний підхід Донцова до розуміння еліти наріжно протиставляється її ліберальному розумінню: в еліту не можна обиратись, місце в ній не можна і купити, - нею можна лише стати. Як зазначає сам автор, “Базою творення цієї верстви є для мене не мітичний “демос”, не маса (демократія), ані та чи інша кляса (“клясократія”), партійно-політична програма (націократія, монопартія), лише – каста “луччих людей”, як каста, оперта на чужій всім згаданим течіям засаді суворого добору й чистки, на засаді персональної моральної якості”.

Донцов визначає три базові психологічні риси провідної верстви: “по-перше, шляхетний порив формотворця, задивленого лише в одну мету, створення свого задуму, втілення його в реальну форму… По-друге, - прикметою володарської душі є власне мати оту концепцію форми, яку має втілити в речі, як казав Сковорода – “плян” речі… По-третє - … є “тверді руки”, сила, що утинає матерію й не вагається підчиняти її ворохобні тенденції своєму задумові і своєму пориванню”. Услід за Платоном та Цицероном автор окреслює їх як шляхетність, мудрість та мужність.

Шляхетність - це бажання бути творцем, цитуючи Олену Телігу “стати батьками майбутнього своєї нації”. Д-р Донцов виокремлює основні напрямні творчого духу: відчуття своєї національної окремішності, як від інших національних колективів, так і від окремих частин власної нації. Ця окремішність зумовлює три рівні темпорального бачення – розуміння сьогоднішнього моменту життя нації, “спільна воля в теперішности”; це перманентно актуалізована пам’ять про минуле, оскільки “Великі цілі, що ставляє собі нація, не під силу здійснити одному поколінню, воно мусить продовжувати почате перед ним”; це погляд у майбутнє нації – “готовність до дальших великих діл, одна нова ціль для всіх в майбутнім”, або словами Х.Ортега-і-Гасета, “якби нація жила лише минулим і сучасним, ніхто б не став захищати батьківщину у випадку нападу. Спільне минуле нації дійсно сприяє виникненню стимулів (чи реальних, чи уявних) майбутнього. Уявляючи собі майбутнє, ми не мислимо його без існування нашої нації… Захищаючи існування своєї нації, ми захищаємо свій завтрашній день”.

Мудрість – це означає “сплодити, виносити і зродити спершу як свій задум оцей зміст, оцю форму, в якій має виллятися завтрашній день” (Д.Донцов) чи використовуючи термінологію Аристотеля із форми “метафізичної” втілитись вже у формі “фізичній”.

В контексті мудрості провідної верстви, її представник “мусить мати оте видиво спільноти, яку хоче втілити в форму, в життя…”, і спільнота ця має бути не утопічним “повітряним замком”, а соціальним організмом, що, з одного боку, забезпечує свою внутрішню стабільність та рівновагу, а з іншого, має зовнішню доконечність та відпорність.

В цьому проявляється покликання еліти - витворення ідеї, яка стане для нації дороговказом, планом будування майбутнього. Як зазначає Ренан “В минулому – спадщина слави та каяття, в майбутньому – спільна програма дії для всіх…”. А відтак, національна ідея, незважаючи, екстенсивних рис вона набуває, чи інтенсивних, повинна мати такий сенс і таку форму, щоби кожен відчув себе причетним до ролі будівничого майбутнього нації.

Таким чином сполучення шляхетності та мудрості – жадання і потенції бути елітою разом із стратегічним розумом творення бажаного “завтра” є іманентними рисами провідної верстви в концепції Д.Донцова. Але це не все: треба ще мати силу та мужність нею скористатися в разі потреби.

Мужність має дві сторони: внутрішню, що визначає принциповість та безкомпромісність дотримання власного ідеалу, та зовнішню, яка проявляється в активізмі. Віра в свою правду змушує нести її людям неправим. Це ліпше, аніж хтось буде нести свою неправду до нас. Свою віру слід впроваджувати всередині національного організму через рефрен другої точки Декалогу - “Не дозволиш нікому плямити слави, ні честі Твоєї Нації”, та ззовні неї на засаді точки десятої: “Змагатимеш до поширення сили, слави, багатства і простору Української Держави”.

Погляд на світ як на Єрусалим в руках невірних. Погляд на життя, як на одвічний хрестовий похід.

ІІІ. Орден.

Дмитро Донцов, проаналізувавши стан малоросійського “масового суспільства” та соціальну непридатність його ерзац-еліти, наголосивши на необхідності постання нової провідної верстви, йде далі, розвиваючи тезу про ключові предикати національної лідерської організації. Це вже не поодинокий “пустельний самітник” Ф.Ніцше, вона постає як ієрархізована структура, “щось подібне до Ордену, окрему положенням в суспільстві й духом верству “луччих людей” …яка поповнялася б вихідцями з усіх станів суспільства на підставі суворого добору ліпших, а з другої сторони суворим перецідженням, “чисткою” охороняла б свою духову й моральну вищість і чистість, свою форму і силу”.

Наявність та дія орденської будови єдина здатна в умовах загальної дестабілізації та зневіреності подолати з одного боку внутрішню анархію та партикуляризм нації, а з іншого протиставити здорові сили суспільного організму усім шкідливим зовнішнім чинникам. “Доконати чистки авгієвих стаєнь могли лиш люди, натхнені запалом, переконанням своєї вищості, і почуттям права робити так, бажанням стятися зі світом ворожих ідей, зв’язані суворими правилами Чину”.

Відповідність такому покликанню, за думкою філософа, може бути досягнута лише за наявності наступних умов:

Мета діяльності Ордену – революція, переворот оточуючого невірного світу.

Безкомпромісність – там, де є ствердження ілюзорності та неправдивості оточуючого, там не може бути домовленостей і “золотих середин” із марами.

Внаслідок такого ставлення формується почуття власної непомильності – Sint ut sunt, aut non sint!

Непомильність будується на Догматі Віри, на відданості світогляду.

А відтак “цінності чужих світів потрібні нам лише як трофеї. Ікони ми намалюємо самі” (Д.Корчинський). Безкомпромісність, непомильність, догматизм, революційність не заради “самого процесу”, а щоб на місце вівтарів фальшивих богів “внести …власних святих” (Д.Донцов).

Постання нового авторитету, культу одиниці й активної меншості.

Такий культ вимагає суворості як від себе, так і від оточуючих, ідеалізм, формування ідеалу “лицарів абсурду”.

Врешті-решт догматизм Ордену коріниться в його суті, і не завжди в його формах. Дії організації мають бути сучасними та адекватними добі дії, в кінцевому рахунку “прикмети Ордену коріняться в прикметах і завданнях їх переходової доби”.

Таким чином, теорія еліт Дмитра Донцова має радикально-оперований напрямок, спрямований на подолання криз межичасового періоду. За цієї причини, зазначені в роботі позиції можуть здатися комусь поверховому та недалекоглядному неактуальними, застарілими, та нереальними. Можуть закинути, що сучасна влада вже не є демократичною беззубою комашнею початку ХХ століття. Так, не є. Але коли смуга транзиту перевалила вже третю п’ятирічку і нація продовжує деградувати, на всі ці закиди ми відповімо тезою Дмитра Донцова, яка і підсумує нашу доповідь: ”Помилка демократичної інтелігенції була в тім, що вона думала, що механічно можна набудувати… палаци, парляментарні будівлі, міністерські канцелярії, посадити в них… представників голоти, убраних у відповідні однострої: президента республіки, послів, сенаторів,… і думати, що під булавою цих людей, яких кругозір не виходив за межі вузького овиду їхніх буденних інтересів, держава почне жити, дихати і ділати. Так не сталося: коли представники плебсу вносять у громадські справи тугу за задоволенням своїх або своєї кліки дрібних матеріальних інтересів, свої дрібні слабості. Свій дух угодовства зі всякою силою чужою чи силою свого власного захланного плебса, свою трусість, свою тупість і брак всякої дисципліни, вносять як політично формуючі ідеї державної міри, нічого з цього не виходить. Подібна ігнорація основних законів функціонування суспільного організму допроваджувала, завдяки таким елітам, суспільність до розкладу. Роблячи з усього: з політичного служіння нації, з політичних урядів, з парляментів, з церковних амвонів звичайний ґешефт, відскочню до особистої кар’єри, до задоволення всіх тих дрібних потреб своїх особистих, своєї родини, кляну, або парафії, як вони привикли це робити в своїм містечку, така еліта забивала самий дух, яким одушевляється всяка суспільність, робила з національного життя велику брехню, а з нації живий труп. В які б пишні шати не вбиралися представники цієї плебейської еліти, на які б курульні крісла і трони не сідали, на яких прем’єрських фотелях не знаходили б собі місця… на які б церковні амвони не входили, - ніколи з них не виходили ні Наполеони, ні Бісмарки, ні Пітти, ні Ришельє, ні Клємансо, ні Мерсіє, ні Вишенські, ні Петри Могили, ні Хмельницькі, ні Київські Іларіони”.

Леонтій Шипілов, м. Харків