Дмитро Іванович Донцов невтомний сурмач волі, Детальна інформація

Провідна верства мусить у суспільстві творити окрему від загалу касту. Вона має піклуватися про загальне добро, а не про те, що їй приємне й корисне. “Майстри” в громадськім житті – це члени провідної верхівки” (“Дух нашої давнини”).

Донцов відрізняє своє розуміння провідної верстви від індійських каст чи спадкової аристократії. Еліта залишається елітою поки вона здатна працювати задля загальної справи, виконувати своє покликання. Донцов визнає, що на певному історичному етапі націю завжди очолює певний клас. Донцов цьому чинникові не надає суттєвого значення. Нація сама обирає у свій провід той клас, який може якнайкраще задовольнити життєві потреби нації, його заступає інша верства, що спроможна очолити націю і виконати покладені на неї завдання: “...не може утриматись при житті і пануванні кляса, що перестає бути суспільно корисною...” (“Націоналізм”). У здатності національного організму знову й знову висувати зі своїх лав групу людей, що спроможна очолити її, не звертаючись по чужу допомогу, слід вбачати один з проявів самодостатності нації. Який саме клас перебуває при владі, не впливає на її інтереси й пріоритети. Суб’єктом міжнародної політики проголошується нація, а не її частина – клас, що веде націю за собою.

Різні касти лишень доповнюють одна одну: одна боронить другу, друга – виживлює першу”.

“Гієрархізація суспільности й на ній збудований державний лад з окремою, своїми здібностями, расою й положенням відгородженою від інших, з генієм командування і кастою, - є конечна передумова правильного діяння суспільного організму”.

Прикметами духа провідної верстви мають бути: шляхетність, мудрість, мужність, відвага.

Занепад провідної верстви в Україні Донцов порівнює із загальною кризою європейської культури. Донцов пише про те, що на зміну давньої шляхетської провідної касти, почала відігравати роль суспільної верхівки в європейських суспільностях – маса. Зло полягає в тому, що різна партійницька “еліта”, що вийшла з маси, з однієї сторони претендує правити країною, а з другої – “ні своїм політичним впливом, ні мудрістю, ні відвагою, ні шляхетністю думки від пересічного члена тої маси не відрізнялася”. Твердження Донцова збігається з ідеями Ортеґи-і-Ґассета та його “Бунтом мас”.

На думку Донцова, дух матеріалізму згубив верхівку у Європі й в Україні. Епохи хаотичні змінюють нормальні епохи. Хаотична епоха зупиниться, якщо нація поверне “до духа нашої давнини, до духа традиціоналізму” з її ієрархічним поділом та достойною провідною верствою

Отже, підсумовуючи сказане, хотілося б наголосити на важливіших аспектах теорії еліти Дмитра Донцова.

Націю очолює каста кращих людей, провідна верства. Будь-яке суспільство має ієрархічну будову, тобто поділене на вищі й нижчі касти. Цей поділ має не соціальний, а “людський” характер, тобто люди поділяються на касти залежно від природних здібностей.

Ідея ієрархічності суспільства, за Донцовим, була непорушним правилом буття українців, принаймні, до ХІХ століття.

Людське суспільство аристократичне. В суспільному житті провідна каста виконує роль формотворця, тобто саме вона визначає місце, функції тощо частин в інтересах цілісності суспільного організму і несе відповідальність за цю цілісність. Саме вища каста своїми ідеями і духом тримає суспільність (націю), дає їй силу, надихає, охороняє від агресії і розкладу через егоїстичні відцентрові тенденції, що призводять до знищення форми і обернення націю на натовп, “аморфну масу”. Цієї мети (єдності) провідна верства досягає, керуючись не інтересами окремих частин, а інтересами охорони цілісності всієї спільноти. Провідна верства творить державу й за неї відповідає, маса воліє егалітарності, що є прямим шляхом до занепаду, якщо цю масу не організувати належним чином.

Олександр Вовк, МНК, м. Суми

Деякі світоглядові, естетичні і стильові параметри публіцистики Дмитра Донцовa

(на прикладі аналізу роботи “Підстави нашої політики”)

В роботі “Підстави нашої політики” Дмитро Донцов висвітлює проблему політичної кризи початку ХХ століття, війни 1914 р. і революції 1917 р. в контексті причин, найбільше впроваджуваних в суспільну самосвідомість. Це – боротьба за економічне панування між світовими державами і державними блоками й назрівання соціальної революції. Донцов переконливо доводить, що ці причини є поверховими, і за ними стоїть конфлікт не тимчасового характеру, обумовлений збігом обставин, а світоглядовий і цивілізаційний. Конфлікт двох типів ментальності, культури і суспільно-політичного устрою, маніфестований опозицією “Європа – Росія”. В роботі задіяний значний масив історичного матеріалу різних періодів, регіонів і націй, з якого чітко окреслюються два альтернативних шляхи розвитку, подані в порівняльному контексті: європейської демократії, основаної на культі особистої ініціативи, честі та гідності, з одного боку, і з іншого - російської деспотії – охлократії, яка базується на авторитаризмі влади, безвольності й аморфності мас, а також російсько-православному месіанізмі “народа–богоносца”.

Крім подієвого ряду світової історії різних епох Донцов демонструє неабияку обізнаність у світовій і російській культурі. Будь-яка теза чи твердження стосовно аналізованого предмету вводиться ним у відповідний темі історико-культурний формат. Крім того, будь-який сучасний факт або тенденція розкривається не тільки на синхронному рівні, в площині різноманітних зв’язків і аналогій, але також в плані його історико-культурної генези. Так, наприклад, більшовизм розглядається не лише як ідеологічна доктрина, а передусім як чергова на момент революції 1917 року варіантна форма російської месіанської ідеї, яка генетично пов’язана із такими концептами, як панславізм, слов’янофільство, неославізм, євразійство Змістовно більшовизм був підготовленим усім розвитком російської культури, зокрема, літературою і публіцистикою. Такий підхід дав можливість Донцову визначити сутнісні інваріантні риси цієї ідеї, які експлікуються і переходять в історії російської самосвідомості з одної форми в іншу. Те ж стосується політичної парадигми: незмінності деспотії та егалітаризму у зміні самодержавної на радянську модель. Обґрунтованість кожної з позицій дає йому право чіткої їх оцінки й визначення власного до них ставлення.

Стильова імперативність, за яку Донцова часто критикують, вмотивована і виправдана тими логічними висновками, які він робить, і тому ця критика в більшості випадків безпідставна й суб’єктивна. Для стилю Донцова характерні інформативна каузальність речень, абзаців і розділів, розширюючі рамки тексту цитування різними мовами, апеляція до художніх і наукових текстів, використання знакових імен літературних та історичних героїв, а також іронічних метафор. Вони ж зайвий раз підкреслюють гострий розум автора і його критичну відстороненість від туманних програм українського просвітянства, якими вона підмінила волю до влади і посилила своєю діяльністю хаос, який виник в українському суспільстві в результаті війни й наступу революційної стихії.

Різнобічний аналіз опозиції “Європа-Росія” є тлом, на якому постає й обґрунтовується мета роботи, сформульована у 6 абзаці 1 розділу: ”...накидати загальні риси ідеалу” (С.94). Мета пов’язується із конкретним чином “знайти вихід з проклятої ситуації, в котрій опинилася країна” (С.94). Два перших розділи “Підстав...” – це детальний і різноаспектний аналіз світової кризи як вибуху і зіткнення європейської й російської систем. “Ідеал захований у неясній, підсвідомій психіці народу, але твориться зовнішніми чинниками. Виробити його неможливо без правильної оцінки кризи, яку переходимо зі світом” (С.94). При цьому криза щодо даної опозиції розглядається не як окремий історичний момент, але як постійна складова історії, бо вона “не хвилева” (див.С.94).

Визначення колективного ідеалу або національної ідеї подано у 3 розділі. Це - ...”передавані з покоління в покоління погляди на світове завдання нації та її ролю поміж іншими народами.(С.140) Лише свідомість свого ідеалу, на думку Донцову, дає нації ясність цілей та енергію в їх виконанні, можливість акумуляції сил. Він бачить колективний ідеал нації передусім у боротьбі з Росією - авангардом Азії, уособлюючим східний тип абсолютизму (див.: С.142), це – перше, і в плеканні засад західної культури – правової психіки, особистої гідності, творчої самоакції - це друге. “В цій нашій боротьбі проти хаосу на Сході, в обороні – у своїй власній державності й культурі – цілої культури Заходу якраз лежить українська національна ідея, що мусить бути підставою нашої цілої політичної програми.” Донцов представляє Україну як перший етап універсальної програми Росії - експансії на Захід. Боротьбу з українським панством у ХVIII ст., з українською церквою у ХIХ ст., з українським селянством у ХХ ст. продовжує боротьба з польськими панами у 1832 і 1861 р., з польською церквою за Миколи ІІ, а далі з європейським соціалізмом і синдикалізмом. Основні чинники в Україні та Європі, готові об’єднатися для підтримки Росії - ті, що живуть егалітарними ідеалами і за їх здійснення дають себе ужити проти більш розвинених верств. Темне селянство проти української шляхти у ХVIII ст., “дєревенскую бєдноту” проти політично свідомого класу українського селянства по революції 1917 р. Тобто голота, люмпени є силою, на яку спрямовує Москва агітацію для кінцевої мети – деморалізації західної суспільності та її розкладу, що є передумовою російського панування в Європі. Експансію Росії західне слов’янство конкретно відчуло з другої половини ХIХ ст. Раніше, коли Україна виборювала незалежність, у ХVII – ХVIII ст., вона водночас стримувала цей ідейний російський похід на Захід, і в цьому, підкреслює Донцов, її заслуга.

Повернути собі статус активного чинника міжнародної політики можна, за Донцовим, лише за таких умов, коли “воля стати політичною нацією реалізується як найвищий закон, і практичні політики вміють зібрати сили, здатні цю волю зреалізувати”. Для цього, за Донцовим, необхідно розвивати в суспільстві почуття національного егоїзму. Національний егоїзм у його трактуванні є альтернативою романтизму як схильності до космополітичних універсальних гасел, котрі роблять націю нездатною до дії, “бранкою протинаціональних ідеалів”. Найважливіші з космополітичних ідей – це федералізм, пацифізм, інтернаціональний соціалізм. Критику цих понять дає Донцов у третьому розділі роботи.

Завдання ІV розділу формулюються у віднайденні комплексу політичних ідей і понять нації, які виходили б з її історії та економіки й актуалізували традиції предків у самосвідомості сучасної генерації. Найголовнішою метою внутрішньої політики визначається створення не тільки культурної, але і політичної нації. „Нація культурна, - пише Донцов, - що не має власних політичних ідей, мусить жити чужими, звичайно, перекладеними, чужим політичним ідеалом. Вся її культура, що не виходить поза рамки примітивного, стає перекладом із чужого. Національна психіка вироджується в скалічення. Нація перестає бути повним організмом, вона робиться сектою, як жиди або “старообрядці”. Роздвоєна психіка одиниці, що має нещастя належати до такої нації, шукала повноти змісту і у своїх безуспішних змаганнях кінчала або донкіхотством, як Містраль, або божевіллям, як Гоголь.” У роботі проводиться чіткий водорозділ між двома типами мистецтва і літератури: перший базується на космополітичних цінностях і характеризується байдужістю до проблем нації, її перспектив, і другий, навпаки, є суголосним її інтересам і сприяє структуризації публічного життя згідно національному ідеалу, який цей митець сповідує. Отже, категоричним імперативом внутрішньої політики Донцов вважає “ніколи не забувати, що головною ціллю є національно-державний, а не національно-культурний ідеал.”

В цьому плані відповідність внутрішньої зовнішній політиці сепаратизму досягається у процесі вестернізації нації: плекання всіх живих ще в народній психіці традицій та інституцій Заходу, котрі колись зробили з українців націю й із занепадом яких українці стали народом. Загальні риси західноєвропейського ідеалу – це визнання вартості індивідуальності, особисте зусилля, егоїзм в суспільній праці – по-перше, засади організованого колективу і самоакції – по друге, енергійна оборона національним колективом своїх прав назовні – по-третє, негація російських ідеалів орди (охлократії або деспотизму), уярмлення одиниці й космополітизму.” (с.168 ) Отже внутрішня політика мала би розвиватися на принципах демократії, коли розуміти під цим поняттям “економічну й політичну самодіяльність, оперту на свободі одиниці” (с.169).

Другою засадою внутрішньої політики (перша – політичність нації) Донцов називає “примат зовнішньої політики над внутрішньою”. “Всі напрямки та цілі політики внутрішньої мусять оцінюватися за тим, чи вони сприяють устояти нації у тій війні всіх проти всіх, котра панує в міжнародному житті, чи ні? Внутрішні реформи, урядження, принципи, що захитують незалежність нації назовні, муситься без жалю викидати на смітник історії. І навпаки, ідеї та принципи, якими б кепськими вони не видавались засліпленим доктринерам, ...треба із залізною енергією провадити в життя всередині держави, коли цього вимагає інстинкт самоохорони нації ...”(С.166). У цьому контексті Донцов справедливо називає демагогами, кретинами, фанатиками, папугами, шкідниками і свідомими провокаторами, в цілому - “загальнонебезпечними ідіотами” тих, котрі навіть у добі, коли йдеться про життя нації, коли всі її сили треба зосередити в одній руці, підпорядкувати одній волі, - домагаються “привернення конституційного режиму”, “свободи преси”, вимовляють завчені слова про свободу, рівність і братерство”. Актуальним для двадцятих – сорокових років і таким, що дискутується сьогодні є твердження Донцова про те, що “Із принципу політичної нації випливає недопустимість ніяких інших, що претендували б на вищість над ним, над принципом політичної непідлеглости. В ім’я цієї засади відкидається, по-перше, примат територіяльного з’єднання всіх частин нації. Бо лише коли хоч в невеликій частині народу жевріє ідея незалежності, коли хоч частина народу має змогу виявити волю нації, то це ліпше, ніж коли нидіє цілий мозок нації у рабстві, атрофуючи в цілій нації волю до самостійного життя” (С. 168 ) Цей пасаж могли би, наприклад, взяти собі за епіграф автори того номеру львівського журналу “Ї”, який повністю присвячений проблемам автономізації й федералізації Галичини, створення окремої Галицької республіки. З того ж принципу, на думку Донцова, “випливає недопустимість жертвувати політичною незалежністю задля осягнення економічних вигод для країни, бо втративши власну політичну волю, нарід не довго користатиме позірними економічними вигодами, стаючи скоро рабом переможця.” ( 169 ). Це твердження мали б закарбувати у своїх мозках ті з наших політиків, які віддають сьогодні наші стратегічні об’єкти Росії і визнають стосунки з нею пріоритетними в економіці.

Третьою засадою внутрішньої політики Донцов називає “традиціоналізм або окциденталізацію цілого нашого внутрішнього життя”. “...два факти ніхто не посміє заперечити: що першим етапом або передумовою політичної сепарації від Росії є культурна сепарація та що тільки так довго могли ми опиратися російським впливам, як довго непорушно стояли засвоєні нашим народом традиції германо-латинської культури. Це вона привнесла в нас індивідуалістичну психіку, її активність, котрі, діючи як в одиницях, так і в групах, дозволили ставити чоло російським впливам. Литовський Статут, Магдебурзьке Право, незалежна від світської влади церква (латинсько-римський принцип), церковні братства, козацькі товариства (ідея лицарства, що лежала в їх основі, також чисто європейська), становий конституціалізм, зрештою, приватна власність – усе це були урядження, що виробили з нації європейський тип організованого колективу, збудованого не на московському принципі приказу, тільки на англійсько–європейському – самоуправи (Selfgovernment) Інституції, що виробили в нас велику відпорну силу, а в одиницях – активну психологію борця, що своє найбільш викінчене виявлення знайшла в Америці. ...Ця активістична психологія помогла Україні стати заслоною побідному ходові російського деспотизму в його політичній, релігійній та соціальній експансії. Те, що було перепоною цій експансії тоді, лишилося нею й досі. Коли інституції, що витворювали цю психіку, зникли, “московилися” або, що було те ж саме, “православилися”, нація стала наближатися до тої медузуватої маси, якою була і є маса російського народу.” (С.167 – 168) Сьогодні, на дванадцятому році Незалежності, можна констатувати, що в такому медузуватому стані наша нація продовжує існувати і він поглиблюється. Найбільш прикро, що ті зародки патріотичних громадсько-політичних об’єднань, товариств, спілок у суспільному житті, незалежних від світської влади церков УАПЦ і УГКЦ, церковних братств, які з’явились на початку 90–х років, сьогодні перебувають або в стані клінічної смерті або імітують власне життя. І це тому, що не де-юре, але, де-факто Україна поглинається Росією і перетравлюється в її стратегічних планах стосовно поки іманентної, економічно-політичної експансії на Захід.

З позицій національного ідеалу, сформульованого і обґрунтованого у перших чотирьох розділах роботи, Донцов у наступних двох розділах, п’ятому і шостому, провадить аналіз соціальних сил, задіяних у революційних подіях, і дає нищівну, але, на мій погляд, цілком справедливу оцінку українській політичній еліті 10 – 20-х років, як у світоглядовому, так і в поведінковому планах. У VII розділі Донцов зазначає ті здорові елементи нації, які могли би бути підвалинами патріотизму та засадами ідеалу державності, політичної самостійності в умовах поразки національної революції й продовження боротьби за його здійснення в нових умовах.

Отже, в будівництві української держави від 1917 р. брали участь, як зазначає Донцов, такі сили: “селянська маса, національна інтелігенція різних класів і український Ульстер, тобто національні меншини.”

Селянство Донцов називає головним організаційним фактором революції попри всю його непідготовленість до державного будівництва. Він визначає риси, які характеризували селянство тих часів: “Глибока свідомість своїх інтересів, великий політичний інстинкт, бистра орієнтація, незламна впертість у переслідуванні цілей, організаційний сприт, змисл порядку, повна байдужість до пацифізмів, антимілітаризмів та інших “ізмів”, аристократична відраза до всяких форм охлократії, насильно накидуваних їй інтелігенцією, - ось були прикмети нашого селянства.” (С. 172 ) Революцію 1917 року на Україні Донцов називає селянсько-буржуазною і виводить її причини з незавершеності реформи, проведеної у 1863 р. Олександром ІІ, яка при формальному звільненні селянства не давала можливості селянам вести господарство. Отже, за остаточне скасування панщини українські селяни почали змагатися ще за три роки перед першою російською революцією (повстання на Харківщині та Полтавщині) і революція 1917 року сприймалася ними як завершальний етап. “Проти совєтського режиму, проти диктатури люмпен-пролетаріату селянин, який має прибутки з приватної власності, звісно, є контрреволюціонером (див.: С. 173 – 174) І тому не допустити “новий організаторський клас”, який тоді складав більшість українського люду, до панування, - таке завдання поставила собі нова червона бюрократія, “розвиваючи демагогічний прапор боротьби “з кулаками й куркулями”, мобілізуючи сільських “паливодів і горлорізів”, збираючи під свій стяг під терміном “дєрєвєнской бедноти” злодіїв, конокрадів та інші знищені екзистенції, цих, як гадали Бакунін і Ленін, переконаних прихильників соціалізму.” (С.174) Із цього зрозумілою стає продумана сталінська політика, спрямована на фізичне винищення українського селянства як носія ідеї приватної власності у тридцятих роках, оскільки переробити ідеологічно українську сільську індивідуалістичну вдачу було неможливо. Але такого розвитку подій можна було б уникнути, якби наш “організаційний клас” було кому за собою вести. “...Напевне на фундаменті українського селянства можна було б вибудувати міцний будинок власної державности, коли б цей нарід не був народом без голови. Він її не мав, бо всупереч до своєї назви інтелігенція цією головою не була.” (С. 180) Донцов озвучує дивний парадокс, актуальний і сьогодні, причина якого, на жаль, досі не визначена. Ідеться, як пише Донцов, про “дивну диспропорцію між генієм української раси, між глибокою мудрістю селянина з його вродженою шляхетністю, розвиненим чуттям дистинкції, між цілим підсвідомим життям нації – та верствою, що її репрезентувала назовні, - інтелігенцією. Між генієм країни та її інтелектом.” (С. 181) Коли порівнюєш донцовську характеристику української інтелігенції початку ХХ ст. з репрезентантами українського патріотичного дискурсу сьогодні, складається враження, що час не змінюється і при портфелях знаходяться одні і ті ж калічні, інтелектуально дефектні, гіперсентиментальні і безвольні типи.

В V розділі Донцов виводить генеалогію духовного каліцтва українського інтелігента, а в VI–му аналізує в цьому контексті діяльність керівників УНР, гетьманату й Директорії.

Нація (у ХIХ ст.) була ампутована, позбавлена більшої частини своїх вищих класів. Інтелігенція хворіла на духовне каліцтво, будучи – в найвищих проявах свого інтелектуального життя – змосковщeною до невпізнання, - зазначає Донцов. Обидва факти склалися в дивну гермафрoдитську анархістську психіку українського інтелігента. Належачи до “мужицької нації”, він скоро почав ідентифікувати націю з класом. Це зачалося ще від “старих”, котрі ні слова не вміли оповісти ні про чудові палаци Розумовського, ні про бібліотеку Самойловича, ні про Батурин, ні про Глухів, ні про їх панів, котрим стільки завдячує матеріальна й духовна культура України і котрі скоріше нагадували (...) вічно п’яних дурників, як їх малює Мордовцев або Костомаров. Це почалося від “старих”, що робили разом з російськими істориками з Виговського – Ляха, із Мазепи – “реакціонера”, що поминали мовчанкою конституцію Орлика і незалежницькі змагання українського панства за Катерини; що знали Котляревського – веселого оповідача і не знали Котляревського - члена національно-патріотичної організації; що цілий історичний ідеал народу хотіли представити у вигляді якоїсь колосальної “демократичної” та “антибуржуазної” махновщини. Із Шевченка офіційне українство викидало все, що “не гармоніювало з “демократичним ідеалом”. Найглибші акорди його поезії, в котрих дзвеніли мелодії стародавньої традиції та пориву до національної боротьби не знайшли жодного відгомону в нашій інтелігенції.” (С.181)

Якщо в українофільській публіцистиці ХІХ – поч. ХХ ст. наша шляхта і гетьмани вимальовувалися пияками і сибаритами, а Шевченко – співцем “вишневого садку” і “ласк дівочих”, в радянській критиці його зображували співцем знедолених і невільних, то в часи Незалежності про Шевченка дозволяють собі писати як про вурдалаку, і це не має жодних наслідків, так само, як Лесю Українку й Ольгу Кобилянську представляють лесбіянками, а Франка – сифілітиком, і це якщо викликає реакцію, то дуже мляву і нудну, яка ще більше розпалює хворобливу потребу в епатажності окремих науковців і критиків нашого часу.