Вірменська мова та її зв'язки з іншими індоєвропейськими мовами, Детальна інформація

Вірменська мова та її зв'язки з іншими індоєвропейськими мовами
Тип документу: Реферат
Сторінок: 5
Предмет: Мова, Лінгвістика
Автор: фелікс
Розмір: 26.8
Скачувань: 1789
Національний Університет “ Києво-Могилянська Академія “

Реферат з курсу

“ Основи зіставного мовознавства “

на темy:



“ Вірменська мова та її зв’язки з іншими індоєвропейськими мовами “

Студентки 3-го курсу

департаменту комп’ютерних технологій

Фіялка Світлани

Київ-1998

Серед числених різноманітних мов світу виявляється не так вже багато мов, які утворюють окрему групу. В індоєвропейській родині мов до такої групи належить, зокрема, вірменська мова. Вірменська мова поширена на території Вірменії, а також в Грузії, Азербайджані і в деяких інших республіках бувшого Радянського Союзу, в деяких зарубіжних країнах (Сирія, Ліван, США, Іран, Франція та ін.). Загальна кількість людей, що розмовляє вірменською мовою становить понад 6 млн.

Більшість дослідників пов’язують утворення вірменського етносу з існуванням держави-царства Хайаса. За 15 століть до нашої ери Хайаса була єдиним політичним (союз племен з “царем”) і етнічним цілим з безсумнівною перевагою племен haia- “хай”, що є національним ім’ям сучасних вірмен, які називали себе з п’ятого століття haj. Суфікс –sa в назві держави Haiasa, утворений від закінчення родового відмінку на –s з додаванням до нього локалізованого “а”, існує в числених топонімічних назвах давньої Малої Азії. Напр., Hattusa (столиця хетів на місці суч. Богазкей), що власне означає “місце хетів”, Hurlusa або Hurlasa “місце хуритів”, Zazzisa (знаходилась на північ від Хайаси) “місце заззі”, що, можливо, пов’язано з назвою курдів заза в Дерсімі та ін. Цей суфікс більше відповідає територіям на захід від Єфрату, про що свідчать і назви місць з греко-римських джерел: Cunissa, Cybossa, Tomisa, Camisa, Daskusa та ін. На схід і на північ зустрічається еквівалентний суфікс –ha або –ina, скоріш за все субаро-урартського походження. Напр,. ур. Bia-ina (“держава племен біа”), Hat-ina “держава хетів”.

Місцезнаходження держави Хайаса слід приурочувати до території між верхів’ями Єфрату, Чороха та Аракса, тобто в межах давньої Малої та Високої Вірменії. На заході границя Хайаса доходила до лінії Кара-гіссар-Зімара, а на сході можливо до Ерзерумських болот. Навколо Зімари і на північ від неї був розташований район кашкайців Тібіа з городом Заззіса, який пограбували хайаси. Хетські написи “Держава верхня держави (міста) Азії (або Хайаси)” можуть вказувати на політичну та етнічну експансію племен хайасів далеко на захід до районів ріки Келькіт (Ірис) і на північ, хоч цей же напис може говорити і про те, що хети відняли у хайасів частину цієї “Верхньої держави”. Центральними областями в Хайаса-Азії були такі вірменські локалізації, як Дараналі, де знаходилось давньохайаське місто Куммаха, яке згадується при описі зіткнення хайаського царя Каранні з хетським царем Тудхаліа 3 (1410-1380); Акілісена, область сучасного Ерзінкана; Спер, який можливо був найпершим хайаським доменом. Якщо ж влада хайасів все ж таки доходила до ерзерумських районів, де розташовувались міста Аріпса та Дукама, то тим самим Хайаса займала й вірменські райони Дерджан (суч. Мамахатун) та Каріну (Ерзерум). Хайаса була політичним об’єднанням, яке завжди протиставлялось хетам за період новохетської держави (1400-1200). Багато слів, що є в хетській, вірменській і грузинській мовах беззаперечно доводять проміжне місцезнаходження хайасів між хетами і грузинами, що також говорить на користь розташування Хайаса-Азії на території між верхнім Єфратом, Чорохом та Пархарськими горами з півночі.

Політична вага царства Хайаса-Азії в новохетський період була доволі значною, хоч хайаські царі інколи визнавали себе вассалами цих хетських царів і укладали з ними угоди. Про хайаського царя Анніа розповідається навіть, що він був kuriwana, тобто напівнезалежним правителем схожим на пізньовірменських або грузинських бдешхів. Навіть могутній Шуппілуліума, який заснував і відродив новохетську державу, був змушений за допомогою шлюбу закріпити політичні зв’язки між ним і Хуккана. Але був ще договір про дружбу між Тудхаліа 3 і хайасом Каранні, хоч в договорі їх імен і не знайшли, а лише заключну частину з закликом у свідки головних богів обох сторін. Велику обережність виявляє один з останніх хетських царів

Тудхаліа 4, коли звертаючись до начальників своїх прикордонних фортець держав Азії, Гашга та Лукка, він вимагає від них не брати їх добра, не кривдити. Згадування на першому місці азійців (хайасів), а потім військових гашга і лікійців (lugga), напевно, каже про підсилення Хайаса-Азії, дії якої разом з гашгайцями і лікійцями, поруч з внутрішніми причинами, і привели до розпаду хетської державності через кілька десятиліть після цього ж Тудхаліа 4.

Велике значення для матеріальної культури держави Хайаса мають ті бронзові і срібні предмети, які були випадково знайдені в 1938р. на східному схилі холма “Алтин-Тепе”, в 60 метрах висоти над ерзіганською долиною (в 4 кілометрах на південь від селища Джімін). Цей холм, як фортеця, зберігає в собі приховані галереї та камери, збудовані приміщення з прямокутно-обтесаним камінням, майже невидимі стіни. Комендант його зробив в скалі склеп, де і знайдені різні предмети. По-перше, був знайдений великий бронзовий котел з кришкою і триножником схожий на котел на зображенні мусасірського храму урартів, хоч він ще більше нагадує котел з Ерлангена (Баварія), етруського походження, і на котел з Франції, з кургану в Ла-Гаренн, східне джерело яких визнається більшьстю вчених. Знайдений в Алтин-Тепе також штендер-триножник з п’ятью стрижнями, що вертикально виступали з нього. На стрижнях були прикріплені шароподібні сосуди з бронзи, які більшою мірою зазнали пошкоджень. І накінець, знайдені бронзові частини і фрагменти з меблів, з чотирьох листоподібних вінків, з капішонів, що одягалися на колоду, один колчан, кілька прямокутних бляшанок. Деякі вчені вважають ці знаходки належними до урартів, проте є дані, що їх влада на цю територію не поширювалась. Скоріш за все це належало хетам або місцевим хайасам. Фортеця “Алтин-Тепе” можливо була зруйнована кіммерами в 8-9 ст. до н.е. Численні залежі міді, срібла в районах Хайаса-Азії, Пала та біля припонтійських племен ще в греко-римський період слугували для виготовлення різних предметів, не кажучи вже про пізніх вірмен з Ерзінгана та Ерзерума, яких вважали найкращими майстрами в обробці міді.

Більшість імен вірменських богів або демонів, як Ара, Торк, Теплі, Хепіт, малоазійського давнього походження. Вшанування ж Мажана, на перших порах як жреця в місті Ані, а потім і бога в Багавані (суч. Учкіліса біля Алашкерта), де для нього збудували храм і заснували свято на початку нового року, свідчить про міграцію хайасів за межі Хайаси (Малої Вірменії) на схід долиною Аракса до Багреванда. Можливе лідійське походження цього Мажани, так як і фрігійське походження вірменської загальної назви Astuac “бог”, від імені головного бога фріго-фракійців Savazi-(os). Імена давніх хайаських богів належать до хурро-малоазійського світу і не збереглися у більш пізніх вірмен. В хето-хайаському трактаті, підписаному, скоріше за все, між Тудхаліа 3 і хайасом Каранні, зберігся цей хайаський пантеон з головним богом Угура (Ара), богом смерті і воскресіння. Цей бог мав дружину Хепіт (або Нана). Крім цих богів зазначались і інші хайаські боги – Загга, Таруму, Теріттітун, Балтаік (можливо бог здоров’я або життя). Особливо вшановувався бог грому і блискавки.

У себе на батьківщині хайаси часто зтикалися з хетами, палайцями та гашгайцями. Але не тільки вони, а й інші племена та народи бувшої хетської держави були змушені частково або повністю мігрувати. Причина цього полягала в рухах Малою Азією спочатку фріго-фракійців і взагалі “заморських племен”, в тому числі лідійців і лікійців, а потім з кінця 8 ст. до н.е. з вторгненнями кімерів та скіфів. Ці переміщення та політико-економічні нові ситуації сприяли утворенню нових політичних об’єднань нових союзів племен. Найкращим і найближчим пристановищем для усіх хайасів, пала, манда, сака, гашга, мосхів стали великі території держави Урарту, яка на той час не дуже постраждала, але була ослаблена ассірійцями, а пізніше скіфами. Розселення хайасів відбувалось як по Єфрату на південь до Мелітени і Софени, так і на схід долиною Аракса, залишаючи в обох випадках топонімічні свідчення. Рухаючись на південь в Мелітену і Софену, хайаси потім гілкою продовжили свій шлях південним берегом озера Ван, а більшою частиною через Таври в Арзанену, тобто давню Аріме і Шупрію і далі до Адіабене і Калакене, до історичної Вірменії. Тут вони були зупинені Дарієм 1 в 522-521 рр. до н.е. Зрозуміло, що рання Вірменія (Хайаса) та пізня Вірменія за Таврами, тобто хурітські області Аріме і Шупрія – це начало і кінець одного і того ж закінченого процесу розселення і оформлення новоармян з початку 7 ст. до н.е., закінчуючи третім і початком другого ст. до н.е., коли при Арташесе та Заріадрі оформився цей народ.

Історично вірменська мова поділяється на три етапи. Найдавніший період характерізується давньовірменською мовою відомою з 5 ст.н.е., з часів створення вірменського алфавіту вченим Месропом Маштоцем. Писемна літературна форма давньовірменської мови мала назву грабара. Усна давньовірменська мова вийшла з вжитку до 11 ст., грабар функціонував до кінця 19 ст. конкуруючи з новою літературною мовою. Зараз зберігся як культова мова. В стуктурно-типологічному відношенні давньовірменська мова – це переважно флективно-синтетична мова, хоч в системі дієслова представлені також аналітичні конструкції. Від індоєвропейської морфологічної структури збереглись: трьохрядова система вказівних займенників, деякі принципи утворення дієслівних і іменникових основ, окремі відмінкові та дієслівні флексії, словотворчі суфікси. Фонетична система в загальних рисах наближається до індоєвропейської, але зазнала багатьох змін: в вокалізмі немає опозиції за довгістю-краткістю, складові індоєвропейські сонанти переходять в голосні, нескладові в приголосні. З’явились нові фрикативні фонеми, система африкат, яких не було в індоєвропейських мовах.

Середньовірменський етап продовжувався з 12 по 16 ст. До цього періоду відноситься початок формування сучасних вірменських діалектів. Середньовірменська літературна мова характеризувалася змінами в системі консонантизму (дзвінкі стають глухими, а глухі дзвінкими), монофтонгізацією дифтонгів, вживанням нових показників для множини.

З 17 ст. формується нова літературна вірменська мова, яка нині представлена двома варіантами – західним, з константинопольським діалектом в основі , та східним, з основою – араратським діалектом. Різниця між ними простежується на всіх рівнях, особливо на фонетичному. За фонетикою східній варіант ближче до грабару, ніж західний, але єдина графіка та орфографія забезпечують можливість розуміння тексту носіями обох варіантів. Літературні варіанти вірменської мови різняться в утворенні деяких відмінків, дієслівних парадигм (східний варіант частіше використовує аналітичні конструкції), у вживанні артиклей, прийменників. Існують лексичні відмінності.



Найбільшою проблемою щодо вірменської мови була проблема визначення її належності до якоїсь певної групи мов.

В першій чверті 19 ст. були закладені основи порівняльно-історичного вивчення індоєвропейських мов. Однак ні Ф.Бопп, ні інші засновники порівняльно-історичного мовознавства на той час не використовували дані вірменської мови. Першими європейськими вченими, які це зробили, були Г.Петерман та Ф.Віндішман.

Г.Петерман в 1937р. видає “Граматику вірменської мови”, де порівнює більш ніж 100 вірменських слів з санкритськими, персидськими, грецькими словами та словами ще декількох мов. Серед цих слів зустрічаються як безпосередньо вірменські слова, так і запозичення. В деяких випадках Г.Петерман використовує навіть неіндоєвропейські паралелі. Наведений ним матеріал не вичерпується лише лексичними паралелями, а й граматичними. Сам Петерман не зробив якихось важливих висновків з наведених фактів. Проте Л.Діфенбах, в рецензії на його книгу приходить до висновку, що вірменська мова належить до “арійської” або “мідійсько-персидської” гілки індоєвропейських мов.

На відміну від Петермана, Віндішман переслідував певну ціль в своїх роботах, а саме він намагався довести належність вірменської мови до “арійських” мов. В спеціальній статті, написаній в 1836р., але опублікованій лише через 10 років, він співставляє деякі слова і граматичні варіанти вірменської і іранської мов, і приходить до висновку, що “вірменська мова відноситься до санскріту і зенду так, як новоперсидська, або як романські мови відносяться до латини”.

Крім Р.Гоше, книга якого, поряд з деякими правильними етимологіями, містила багато непереконливого, з наступних дослідників слід перш за все згадати Ф.Боппа. В другому виданні своєї порівняльної граматики він, виходячи з даних згаданих вище авторів та з власного вивчення цього питання, зараховує вірменську мову до числа індоєвропейських. Ідея належності вірменської мови до іранських мов набула загального визнання.

Однак приймаючи в основному цю поширену точку зору, такі вчені, як Ф.Мюллер, П.де-Лагард, К.Патканян та ін. по-різному інтерпретують взаємовідносини вірменської та іранської мов. Так, Ф.Мюллер вважав, що вірменська мова є нащадком не давньобактрійської (авестійської) або давньоперсидської, а іншої, не відомої нам іранської мови. П.де-Лагард виділяє в вірменській мові три прошарки: гайканський, нехлевійський (аршакидський) та сасанидський, вважаючи всі три прошарки іранськими. К.Патканян, відносячи вірменську мову до іранських, все ж таки не розглядає її як діалект “первинної іранської мови”. Остаточне рішення цього питання він ставить в залежності від вивчення вірменських діалектів.

Деякі мовознавці в 20 ст. висували гіпотезу про подвійну природу вірменської мови. Н.Я.Марр, засновник так званої яфетичної теорії, ще на початку 1910-х рр. зазначає, що вірменська мова за своїм складом є мовою з подвійною природою – яфетично-індоєвропейською. На доказ він наводить різні слова яфетичного (тобто “кавказького” в більш широкому плані) походження. З 1911 р. його нотатки з цього питання з’являються під спільним заголовком “Яфетичні елементи в мовах Вірменії”, при цьому, як правило, запропоновані ним етимології не мають твердої наукової бази: етимологізовані слова є або запозиченнями однієї мови з іншої або обома з третього джерела, або вони випадковим чином звучать однаково. Проте саме з цих нотаток у Марра з’являється думка про всі мови як про змішані.

Як відомо в радянський період Марр висуває теорію стадіальності, згідно якої так звані яфетичні мови являють собою лише стадію розвитку, що передує “прометеідській” (індоєвропейській) стадії. В зв’язку з цим виникає питання визначення характеру вірменської мови з точки зору данної теорії, і вона розглядається як мова перехідного типу між яфетичною (кавказькою) та прометеідською (індоєвропейською) стадіями.

The online video editor trusted by teams to make professional video in minutes