Традиційне гончарство Європи, Детальна інформація

Книга угорського керамолога Й. Сабадфальві «Угорська чорна кераміка» (Будапешт, 1987) написана у більш традиційному стилі. Це наукова монографія, присвячена феноменові «димленої» («чорної») кераміки в Угорщині (найвідоміші осередки її виробництва — Мезотур, Ходмезьовашаргель, Мохач). Праця Й. Сабадфальві містить історію «димленої» кераміки, опис загальної території її поширення (Центральна Америка, північ Південної Америки, окремі країни Африки й Азії, у Європі — в Данії, Нідерландах, Норвегії, Литві, частково в Німеччині й Австрії, Чехії, Словаччині, Угорщині, Польщі, Румунії, Білорусі, Україні, Росії, Сербії, Словенії), розгляд історії угорських гончарних осередків, технологію виробництва «димленого» посуду, його асортимент і застосування, опис традиційної орнаментики і технології орнаментування, бібліографію, альбом ілюстрацій. «Димленій» кераміці присвячена також стаття Й. Сабадфальві. Праці об'єднує ретельність дослідження, цікавість до гончарства як до явища як матеріальної, так і духовної культури, відсутність соціально-економічних абстрагувань, повага до культурних традицій народів Європи. Книги А. Нотіні та Й. Сабадфальві, насичені вагомим фактичним матеріалом, цілісні за стилем і логікою викладу, є чудовим зразком методології для вітчизняних дослідників.

Розділ 1

Традиції європейського гончарювання: соціальний статус, гендерний розподіл праці, передача професійних знань

Розгляд даних про гончарство Європи, що містяться у працях А. Нотіні та Й. Сабадфальві, варто почати із з'ясування статусу гончарства у традиційному суспільстві. Так, в багатьох місцевостях Угорщини (наприклад, у Подунав'ї і трансильванському Секлерланді) гончарство є домашнім ремеслом. Про громаду Мадарас у Секлерланді жартівливий віршик говорить, що там навіть парафіяльні священики є гончарями [1, с. 29-30]. У с. Легецені (провінція Біхар, західна Румунія) ще на початку ХХ ст. також гончарювали всі у селі — включно з попом і сільським вчителем [6, с. 36]. На тлі загальноєвропейських даних дисонансом виглядають Німеччина, Чехія, Словаччина, де гончарство вважалося «брудним», магічно «страшним» і «диявольським» ремеслом [11, с. 74-75, 79; 8б с. 14].

Як правило, гончарство належало до шанованих, «високих», ритуально «чистих» ремесел. Здебільшого ним займалися чоловіки, а жінки виконували другорядні роботи. В Угорщині, згідно з традиційним розподілом праці, прикрашання ремісничих виробів часто було справою дівчат і жінок. Хоча гончарі часто виконували цю роботу й самі, здебільшого розпис глиняних виробів за допомогою ріжка доручався жіночим членам родини. До речі, в Угорщині жінки також розписували виготовлені чоловіками різьблені меблі [1, с. 32]. Проте були й винятки. У селі Мадьяргертеленд виготовлення посуду було суто жіночою роботою, яку мусила опанувати кожна жінка, кожна дівчина і якій також мусили навчатися жінки, що вийшли сюди заміж з інших сіл. Вони виготовляли лише певні види посуду: глеки і глечики, які вручну формували по спіралі з глиняних валиків. Цей архаїчний спосіб гончарювання без круга чи на ручному крузі був жіночою роботою на Балканському півострові, особливо у зонах архаїки — як, наприклад, у віддалених місцевостях Албанії, Боснії, Сербії і Хорватії. Таку технологію виготовлення глиняного посуду у Європі ХХ ст. можна ще було знайти у північній Іспанії, а саме в Піренеях, в Португалії, у Франції (Бретань), а також у Східній Прусії. У Данії — на півдні Середньої Ютландії — ще в 30-х рр. ХХ ст. виготовленням горщиків та іншого начиння з глини займалися виключно жінки. Вони робили «димлений» посуд, працюючи лише для власних потреб і не використовуючи гончарного круга[14, с. 6, 15]. Оскільки жінки займалися гончарством також у багатьох країнах Африки, Азії та Америки, чимало вчених робить висновок, що гончарство первісно було жіночим ремеслом і лише згодом його перейняли чоловіки. Ми ж відзначимо високий суспільний статус гончарства, якому мусили вчитися усі прибулі в село жінки, яким не цуралися займатися священики.

Цікавим аспектом є також передача професійних знань. Так, наприклад, у гончарів Східної і Західної Фінляндії вона відбувається по-різному. Східнофінська традиція гончарювання має корені у Росії та східній Польщі. Її принесли з собою переселенці з Карелії. Згідно з цією традицією, професія мусить передаватися усередині родини, від батька до сина. Противагу цьому становить західнофінська традиція, витоки якої — у місцевості навколо шведського міста Гевле, на острові Готланд та в Німеччині, і за якою фаху навчалися у майстра. Підмайстри часто здійснювали мандрівку до Швеції й Німеччини. У західній Фінляндії жінки не брали участі в гончарюванні, проте іноді гончарі працювали разом з жінками і дітьми. Раніше, як вже мовилося, ремесло передавали від вчителя до учня. Згідно з західнофінською традицією, будують у приміщенні поза майстернею і комин виводять так, що він обігріває робоче приміщення. У Карелії гончарському фаху вчилися всередині сім'ї, його передавали від батька до сина. За західнофінською традицією, навпаки, вимагалося йти в учні до майстра, щоб потім мандрувати в якості підмайстра на великі відстані і часто подорожувати в інші країни. При поверненні, коли показували, що вміють, складали екзамен на майстра. Нині діти гончарів не хочуть кудись їхати, та й самі майстри не прагнуть брати учнів [6, с. 44, 136, 180].

Грецькі гончарі доручають своїм дружинам розмальовувати посуд, лише жінки відповідальні за його декорування. Іноді вони не лише малюють квіти на горщиках і тарілках, але також глазують їх і закладають горно [6, с. 14 — 15]. Марія, дружина гончаря Васіліоса Конторойдаса з острова Самос, зізнається: «Я охоче малюю квіти і охоче готую щось смачне — це те саме почуття. Коли мій чоловік недавно взяв і почав їсти шматок горіхового пирога пальцями в глині, я запитала його, чи то правду кажуть, що гончар проковтне шість тон глини, перш ніж помре» [6, с. 16]. У Греції гончарська професія передається від батька до сина, гончарем стають, якщо цей фах є родинним. Усі сини гончаря продовжують його справу [6, с. 14, 70]. На острові Кріт в Фрапсаноні гончарством займаються у літні місяці. Традиційно гончар роблять перерву в своєму ремеслі у жовтні, перед сезоном дощів, і взимку. У грецькій мові слово «весна» буквально означає «відкриття», і гончарі знову беруться за свою діяльність, коли відкривається природа… Раніше гончарі часто працювали колективно, групами по п'ять-шість чоловік. Пара працювала за кругами і ще пара діставала сировину — глину й дрова. Продавали посуд по сусідству, а транспортом, як і сьогодні, були віслюки. Після сезону ділили гроші, які отримали за продаж. Це була дуже міцна команда, і чоловіки під час сезону жили у наметах в полях коло майстерень [6, с. 168], а звідси, мабуть, можна простежити витоки цехів.

Гончарі з Муньяно (провінція Умбрія в Італії) щовівторка й щосуботи продають свої вироби у м. Перуджія на сходах собору. Так робили ще їхні батьки й діди (можливо, це вказує на культовий характер їхнього ремесла). Гончар Маріо Ансельмі розповідає: «Я маю grande passsione… — велику пристрасть, і це — гончарне ремесло. Це важко пояснити, але це — як вогонь, що горить тут, всередині. Можливо, я можу це пояснити тим, що покажу вам старі моделі, які моя родина виготовляла протягом трьох поколінь, а тоді я вам … покажу справжнього «великого» гончаря…», — він має на увазі свого друга Даніеле Вінчіолі. Гончарське ремесло передається у спадок в родині [6, с. 78]. У Ріпаб'янка коло Перуджії майже всі гончарі є родичами, фах передається від батька до сина, від тестя до зятя. Щоб зробити кухонний горщик, вчаться рік, на урну в стародавньому стилі — 15 років; гончарі використовують найману робочу силу для добування глини і випалу [6, с. 58].

Цікаво, що в Умбрії ченці й черниці виготовляли черепицю [6, с. 81]. В Дерута (Умбрія) особливо цінується стара традиція розпису, «при якій всі знають, як воно має бути», і змінюють її дуже мало. В Дерута гончарське ремесло звичайно поділене між тими, хто ліпить, і тими, хто розмальовує посуд. Причина цього полягає в пишному, складному розписі з визначальною для майолікового посуду технікою, яка часто опановується вже після багатьох років навчання [6, с. 108]. У Бассано дель Граппа (північна Італія) гончарству учаться підмайстри, котрі, проте, є спадковими гончарями, часом упродовж чотирьох поколінь; на легких роботах — розписі виробів — задіяні жінки, на важчих — формуванні виробів і коло горна — чоловіки. Часом і останні розписують [6, с. 138].

В Румунії гончарне мистецтво також передається від батька до сина, від дядька до племінника [6, с. 50, 64,88]. У румунів розписом посуду традиційними орнаментами, які мають назви «змія», «ріка», «пшеничні висівки», займаються жінки [6, с. 20, 88]. Давня румунська традиція розпису базується на геометричних фігурах [6, с. 130]. Гончарі з Легецені їздять продавати свої вироби на ярмарок у Беіус, перед Великоднем, — край села, коло річки [6, с. 130]. У Горецу (Румунія) гончарський фах передається понад чотири покоління [6, с. 130]!

В Португалії жінки також займаються декоруванням і глазуруванням [6, с. 40, 41, 114]. Однак вони не гончарюють. Ця робота вважається занадто важкою для жінок, але вони можуть покривати посуд поливою і заповнювати горно [6, с. 114]. У португальців гончарський фах також передається протягом кількох поколінь від батька до сина [6, с. 142].

У гончарських осередках Швеції — Сторторпгоф, Раа, Едане, Хьоганез — ремесла також вчаться у батька, воно передається в роду поколіннями, до того ж, беруть учнів і підмайстрів [6, с. 33, 84-85, 164-165, 172]. Шведські гончарі вважають, що в понеділок і вівторок працюється найгірше, а найкраще в середу, четвер і п'ятницю [6, с. 172]. У Данії ремесло гончаря теж передається від батька до сина [6, с. 120-121]. Аналогічно в Норвегії гончарське ремесло передається від батька до сина, зяті гончарів також успадковують фах. [6, с. 156]. У італійців в Валларіусі (Прованс, Франція) — так само. Прикметно, що гончарі були шанованою групою ремісників, незважаючи на низькі прибутки. У ремеслі була задіяна вся родина: батько формував з глини посуд на крузі, мати ставила вироби сохнути, прикріплювала ручки і вкривала поливою, діти допомагали. Відпочивали гончарі по неділях і четвергах [6, с. 98].

Жан Баптістен Спада з Валларіуса, що працює у техніці «La poterie Provencale», зізнається: «Я кажу сьогодні моїм дітям, що не можна навчитися ремесла за вісім днів. Треба трошки дещо потерпіти… Тоді всі тут сміються, оскільки кожен в родині також знає, як сильно я люблю свої гончарські знаряддя…» Діти Жана Баптістена бачать, яке важке ремесло їхнього батька, тому не дуже прагнуть продовжити його справу. Однак Жан Баптістен вірить, що його діти відчують, як сильно він любить свою професію, і що вони побачать, можливо, одного разу навчаться, що речі одночасно можуть бути важкими і хорошими [6, с. 98]. Деметріо Каріді з того ж міста, описуючи свою професію, вживає слова «пристрасно», «закохано» і «любов», свій фах вважає найкращим. Навчився він його у батька й діда. Раніше жінки у Провансі не гончарювали, оскільки вони були пов'язані з домом і піччю. Жінки могли працювати лише мимохідь або частину часу. І найважливіше: згідно з французькою традицією, за кругом мусять сидіти чоловіки. І щоб змінити її, потрібен час. Крім того, працювати на керамічній фабриці — то часто важка робота, і через це жінки почуваються не при ділі. Нині жінки найчастіше є дизайнерами форми чи керамістками у майстернях. Прихід жінок у професію завдяки керамічній школі в Каннах радує провансальських гончарів. Раніше серед жінок гончарювали хіба що черниці. Вони славилися своєю прекрасною керамікою і мали майстерні в монастирі [6, с. 187].

В Іспанії (Убеда) гончарі працюють цілий рік, іноді навіть по неділях. Будучи віруючими християнами, вони все одно переконані, що «Бог сказав «о'кей» неділям. Бог пробачить, Він знає, що, коли не працюють, нема чого їсти» [6, с. 26]. У Гранаді іспанські гончарі — нащадки мусульман — передають ремесло від батька до сина протягом багатьох поколінь (до 14!), не змінюючи техніку й дизайн. В Убеді теж сини і зяті переймають ремесло, воно передається також протягом багатьох поколінь. І ліпкою, і декоруванням, і поливою займаються чоловіки — жінки у іспанців не повинні бути присутні в майстерні. «Майстерня — для чоловіків, так це зветься у нас, наші жінки — вдома». Ремесло, як і в Убеді, передають від батька до сина, протягом багатьох поколінь [6, с. 26, 124]. В Ля Рамбля (Кордова) малюють жінки. Вони розписують посуд квітами. Вважається хорошою справою залучати до роботи родину [6, с. 150]. В Байлен (Хаен, Іспанія) також вважають, що «майстерня — це дім чоловіків, тут не повинні працювати ніякі жінки». Це чоловіча територія. Раніше гончарювати вчилися у майстра, тепер сини гончарів переймають батьківське ремесло [6, с. 182].

Аналогічні явища можна відзначити у німецькому гончарстві. У Бокенау (західна Німеччина) гончарський фах передавався у родинах протягом чотирьох і більше поколінь. Чоловіки гончарювали, жінки (до 1914 р.) продавали посуд [6, с. 166]. У Штрутгоф-Мюнхвальді (західна Німеччина) також існували гончарські роди, у яких ремесло передавалося від батька до сина протягом п'яти поколінь і більше. Нині гончарі навчають своєму фаху як синів, так і доньок, ще беруть пару учнів і наймають тимчасових працівників для різної практичної діяльності. Розписують посуд їхні дружини. Якщо дівчина виходила заміж за гончаря, вона мусила неодмінно навчитися розпису [6, с. 176-177]. У Верхніх Лужицях (східна Німеччина) фахові знання у гончарстві ще в другй половині ХІХ ст. передавалися майже виключно усним шляхом. Збереження традиції усередині родини не було метою, але об'єктивно проявлялося саме воно [6, с. 11], що підкреслює езотеричність гончарського ремесла. У професійній педагогіці тюрінгських гончарів ХІХ ст. (м. Бюргель, східна Німеччина) велике місце займало копіювання старих зразків. Новаторства не заохочувалися, при цьому посилалися на авторитет релігії, Святого Письма (книга Левіт) [16, с. 60]. У Бюргелі (Тюрінгія) посуд також розписували жінки [16, с. 157]. Соціальне становище гончарів у Німеччині було не найкраще. Можливості для заробітку у них в середньому були нижчі, аніж в інших ремісників [16, с. 58]. Це спонукало до створення цехів. Гончарська корпорація Бюргеля (1706 — 1863) передбачала щорічні вироби головного майстра, прийом учнів, визначала час навчання і визвілки підмайстрів, встановлювала час мандрівки, екзамену на майстра, щоквартальні збори, ярмаркові приписи, брала на себе похорони майстрів, побори й штрафи [16, с. 53].

В Угорщині мистецтво гончарювання також передається від батька до сина протягом кількох поколінь, прикладом чого може бути рід Фазекаш з Надудвара. Жінки там займаються декоруванням, в Надудварі не прийнято. Що жінки гончарювали, хоча нині з цього правила бувають винятки [6, с. 94]. У Каруагу фах теж передають синам, хоча беруть також підмайстрів (на 4 роки). У ХІV ст. гончар був важливою особою в угорському селі, у ХVІІІ-ХІХ ст. угорське народне мистецтво переживало розквіт ужиткової кераміки [6, с. 146]. Зяті тамтешніх гончарів переймають фах тестів. Жіноцтво займається розписом, але чоловіки також можуть малювати [6, с. 160]. В Сексарді (Угорщина) тарілки розмальовують чоловіки. На селянських подвір'ях глеки для вина чіпляли під дахом для краси, проте й це мало власне обґрунтування. Колись за часів релігійних переслідувань могли дозволити хрестити своїх дітей не в церкві. Тоді священика приводили до себе в дім, він приносив з собою із церкви святу воду і хрестив дитину благословленою водою із щойно зробленого, красиво розписаного глечика для води. Цей глечик більше не використовували, а вішали його на такий борт під дахом. Якщо родина була благословенна кількома дітьми, з часом вона отримувала також красиво прикрашені стіни. Згодом підвішені глеки для вина увійшли в моду, і їх почали просто купувати, щоб прикрасити дім або щоб зробити подарунок [6, с. 174]. Це звичайно, сприяло зростанню важливості і авторитету гончаря в суспільстві, як і увага до гончарства з боку коронованих осіб. У ХVІІІ ст. Марія Терезія, королева Угорщини і Богемії, подарувала гончарям землі Сексард глинище [6, с. 174]. У Сексарді гончарний фах майстри передають своїм синам і зятям вже понад три століття. Існує попит на вироби певних гончарів: старі люди, що звикли їсти з тарілок одного й того ж майстра, коли тарілка розіб'ється, посилають онука замовити нову [6, с. 174]. Угорські гончарі поділялися на три великі групи: 1. «Горшечники» (fazekas) — гончарі, що робили кухонний посуд; 2. «Глеківники» (korsos) — гончарі, які виготовляли високі, так звані прямостійні посудини; 3. «Мисочники» (talas) — гончарі, які виготовляли низькі і широкі посудини — передовсім, миски й тарілки [14, с. 51].

При розгляді тенденцій традиційного європейського гончарства ми можемо зробити деякі висновки. У більшості країн Європи гончарство було традиційно чоловічим ремеслом. Жінки або зовсім ним не займалися, або були задіяні на допоміжних роботах. Подекуди зберігалося архаїчне жіноче гончарство — без круга. Нині спостерігається прихід жінок у це ремесло. Професійні знання гончарів концентрувалися у ремісничих родах, передаючись з покоління в покоління. Часом носіями таких знань виступали не родини, а цехи — ремісничі корпорації, що поповнювалися учнями. Гончарі традиційно посідали високий щабель у суспільній ієрархії, їхнє ремесло відносили до шанованих, «високих» і «чистих» (у деяких країнах були, втім, винятки), гончарством не цуралися займатися священики, ченці і черниці. Самі гончарі країн Європи теж дуже високо цінують власний фах, щиро люблять прадідівське ремесло, вірять у його майбутнє.

Розділ 2

Асортимент виробів гончарів Європи

Як правило, при розгляді гончарського ремесла якоїсь однієї країни найбільше уваги приділяється продукції гончарів. Кераміка є предметом розгляду мистецтвознавців, етнографів, маркером археологічних культур, етнічним покажчиком.

Кожна країна Європи, звичайно є, має свій традиційний набір виробів з глини, котрі мають застосування у побуті. Так, у Греції в глиняному горщику запікають в печі півника [6, с. 14]. Для напоїв греки виготовляють посуд у вигляді птаха (kanata pouli) [6, с. 19]. Для олії — великі горщики [6, с. 74]. Такі ж самі, тільки довгастіші — для вина [6, с. 76-74]. У круглій, пласкій мисці з вінцями, як у горщику, варять на вогні м'ясо, великий глиняний чан (glastra), призначається для квітів в саду [6, с. 170]. Виробляють також горщики з прозорою поливою всередині — для оливок і сиру [6, с. 171], глеки для води (stamna), у яких вода впродовж цілого дня зберігається чистою і свіжою [6, с. 171]. Колись попит на такі глеки був визначальним для прибутків ремісників [6, с. 14].

Німці виготовляють полив'яні горщики з покришкою, щоб готувати у печі кислу або червонокачанну капусту, кавники, глеки й глечики, маслянки, посуд для зберігання припасів, форми для пирогів, чашки й миски, глечики для вина й води, глеки для води чи горілки, посудини зі зйомною верхньою частиною, у якій збирається масло [6, с. 166-167, 170].

В Румунії угорці у глиняному посуді традиційно варять м'ясо і капусний суп [6, с. 20] . Такі посудини (oale) мають дві ручки по боках, оздоблені білим ангобом, продряпаним і розмальованим декором, вкриті шаром прозорої поливи [6, с. 22]. Посудини, в яких чоловікам приносять суп чи боби (oala pentru dus mincare la cimp), — ще один традиційний їх виріб [6, с. 22]. Весільна тарілка (far furie) для традиційної весільної страви з м'яса і овочів (sarmale). Зображення птаха у центрі такої тарілки має виразні корені в угорській традиції, яка в Байа Маре змішується з румунською [6, с. 23]. Глеки для вина (cana de breasl\x01CE) вкриваються чорною поливою, на них — ліпний орнамент у вигляді змії [6, с. 24]. Румуни з Біхара (західна Румунія) виготовляють великі обв'язані посудини з покришкою й ручкою для капустного чи бобового супу — традиційної їжі на похоронах (oal\x01CE de pomana) [6, с. 50, 52 (мал.)]. Виготовляють глеки для води (ol), вина (cana), посудини для варіння (oal\x01CE) [6, с. 55, 135]. В Хальмагелі (Румунія) виготовляють великі миски(blid mare) [6, с. 64], полив'яні форми для пирогів (forme de colac). Гончарі, звичайно ж, вживають у господарстві посуд власного виготовлення. [6, с. 65-66].

Провансальські гончарі виготовляють глеки для води (cruche provencale) із сяючо-жовтою, зовні дуже блискучою поливою, і вогнестійкі миски (terrine) з прозорою поливою на внутрішній стороні [6, с. 98, 100-101], прямі високі горщики (marmite haute ronde), круглі миски з ручкою (terrines), каструльки з ручками (poelon normal, poelon suisse), все з вогнестійкої глини. У ручки звичайно вставляють шматок дерева, щоб користувач не обпікся [6, с. 103]. Також у Валларіусі виготовляли горщики для квітів (jakre a fraises) [6, с. 155].

У багатьох фінських родинах є звичай їсти традиційну різдвяну страву — солодку рисову кашу — у глибоких глиняних чашках [6, с. 44]. Східнофінська (карельська) гончарська традиція узагалі спеціалізується на посуді для варіння їжі. Східно- й західнофінська традиції гончарювання виникли у ХVІІІ ст. Первісно російська, східна традиція виходила з того, що в кухні був не камін, а лише піч, у якій готували всю їжу. Кожного дня у ній випікалися млинці, пироги і хліб. Мурована піч мала багато місця для випікання хлібу, і для горщиків, і місце для відкритого жару, над яким можна було повісити триногий казанок. Господарська кераміка, ясна річ, користувалася попитом. За західнофінським звичаєм, їжа готувалася у відкритому каміні, в горщиках, які висіли на гаку. Вже в пізніші часи з'явилася плита, на якій кухонний посуд для варіння ставився прямо на залізну накривку. Багато разів на рік був великий день випічки, і хліб зберігався у вигляді сухарів. Через це відповідна домогосподарська кераміка тут виглядала інакше [6, с. 136].

.

d

v

’

”