Традиційне гончарство Європи, Детальна інформація

Особливо цікавий збут «димленого» посуду в угорському селі Горзафальва в румунській Молдавії. Восени доньки гончарів, а з ними також інші дівчата з угорського населення, у віці тринадцяти-п'ятнадцяти років (їх звуть cinka), малими групами з мішком на спині (а в ньому кілька посудин) вирушають у сусідні селища угорців-чанго, поблизу Бако. Там вони міняють свій товар на коноплі — сировину для ниток і збирають таким чином придане одруження [6, с. 20-21].

Малодослідженим є також питання ритуального посуду. В Угорщині багато свят є приводом для внесення радісної різноманітності у буденність тижня. Це і збори чоловіків у давильнях після збирання винограду, і святкування на честь забою свиней, і відвідини іменин. Урочистості схожого характеру властиві також весільнім бенкетам, які іноді тривають по кілька діб. Такі приводи для спільного перебування і спілкування членів громади дають подставу гончарям для весело-грайливих мотивів у прикрашанні. Це, наприклад, призначені для вжитку на свята посудини для вина й горілки, які здебільшого виготовлялися з глини, хоча були також скляні й дерев'яні. Багато з них відзначаються вишуканим декором і серйозною святковістю, як, наприклад, глеки для вина для офіційних зборів ради громади або цехів. Однак відзначимо, що навіть прикрашений релігійними мотивами цеховий глек на зворотній стороні містить веселе запрошення випити.

Більшість посудин для вина й горілки передають своєю веселою формою чи декором веселий настрій гостин-застілля. Багато посудин виразно переслідують мету звеселяння, як от глеки-«загадки» з пробитим горлом, з яких можна напитися, лише знаючи їхню таємницю. Схильність до ігрової образності можна спостерігати у поширеній на Великій Угорській Рівнині посудинах для горілки у формі людей і тварин. Серед них були постаті чоловіків і жінок, гусарів і піхотинців, селян з люльками, музик зі скрипками, дам з віялами, свинок і їжачків, овечок і гусей у різних виконаннях. На Великій Паннонській Рівнині дуже популярні були пляшки для горілки у формі книжки. Написи на них наслідували молитовники чи пісенники. Подібно до посудин для горілки виготовляли й потішні табакерки — у вигляді людей; на Великій Паннонській Рівнині гончарі виготовляли місткості для тютюну у формі людської голови, покришки яких імітували шапки [1, с. 23-24].

У Західній Угорщині виготовляли горщики для закваски; відомий один, на якому намальовані досить примітивні пташки, зате під ними у крузі можна прочитати молитовну формулу «Захисти наш хліб». Глеки, які виготовлялися для цехів і об'єднань, звичайно, теж треба було прикрасити. На передній стороні такого глечика з'являвся переважно знак цеху: ножиці, ткацький човник, рубанок, чобіт, глек та інше, на глечику цеху винарів — гроно винограду, мотика, виноградський ніж, на рибальському — рибалка в човні. Іноді цехові глечики прикрашалися розп'яттям і святими, і рідко бракує імен сановників. Хоча західноугорські гончарі взагалі-то не підписували свої витвори, на цьому святковому посуді вони часом ставили під написом також своє власне ім'я. Глек для вина католицького гуртка з Сентгаля не лише містить ім'я гончаря Йожефа Варги, там також видно його постать, як він місить глину, а коло його ніг стоїть глек-шедевр.

Поряд з рельєфними фігурками і мотивами для кераміки західної Угорщини характерні накладені на стінки маленькі кружки із штампованою зіркою всередені. Серед них розсіяні букви, числа років і фігури з наліплених глиняних шнурів з подібними штампами. Архаїчним є зображення плуга на глечику з Варпалоти [1, с. 84].

За легендою, гончарне мистецтво Надудвара квітло ще за часів панування турків: чорний глек з подвійним дном (Csalikorso — «обманий глек»), у якому одночасно можна принести воду й вино, врятував вродливу доньку надудварського сільського старости від горему турецького сультана. Варадський паша відпустив дівчину лише за таку посудину, у якій вода перетворюється на вино. «Csali»-глек був даний паші як викуп [1, с. 84].Роль гончарства і гончарних виробів у духовній культурі народів Європи заслуговує на окремий розгляд.

Розділ 3

Гончарство у системі духовної культури

Вірування народів Європи, що гончар (горшечник, черепичник) є не зовсім звичайною людиною, що він наділений особливою силою і може спілкуватися з надприродними силами, виразно підкріплюється специфічною обрядовістю гончарів. В угорців, як і в українців, побутував звичай ставити відбиток великого пальця знизу на ручці посудини — знак-оберіг (пор. наведений у книзі Йожефа Сабадфальві глек для питної води з Чікмадараса) [13, с. 129]. Там же наводиться місткість для прянощів з Тісафюреда у вигляді «двійнят», покришка одного з яких прикрашена хрестом [13, с. 123]. У Мохачі, як і в інших місцях Подунав'я побутували великі глеки для води, які вміщали понад десять літрів, для посилення стінок посуду накладали довкола облямівку з відбитків пальців. Раніше у таких глеках тримали воду з джерел і колодязів, у Мохачі — з Дунаю. У багатьох місцевостях їх називають — із вказівкою на вжиток — «глек врожаю». Якщо треба було принести воду з великої відстані, використовували — як у етногрупи шоказів в Мохачі — коромисло (abranyica). На обох кінцях добрячого, з метр завдовжки, коромисла, були гаки, на яких можна було повісити посудину. Тоді коромисло брали на плечі. Коромисла часто пістряво розмальовували, також прикрашали дзеркальним різьбленням і виготовляли для дівчат як запоруку кохання [14, с. 53].

Гончарі комітатів Ваш і Зала в західній Угорщині на вимогу своїх покупців малюють на стінках глечиків для молока хрест, щоб захистити молоко від відьомських чар [1, с. 83-84]. Йожеф Сабадфальві пише: «Додатково до згаданого досі посуду є також задимлені глечики для молока (tejesfazek, tejeskoecsoeg). Це високі пузаті посудини і, здебільшого, з ручкою. Вони виготовлялися на Великій Рівнині, наприклад, у Мезьотурі та Надудварі, але також у Подунав'ї, там, в основному, без ручки. Оскільки народна віра знає уявлення, що корови легко можуть бути зачакловані, гончарі часто наділяли молочні глечики хрестами» [14, с. 56]. Така магічна позначка не є особливістю виключно угорського (і українського) гончарства. Хрестовидний знак трапляється на вінцях пізньосередньовічного австрійського посуду. Керамолог Аксель Штеєнберг (Швеція) описує датський середньовічний глечик, на шийці якого видно сліди двох хрестів [13, с. 392].

Грецькі гончарі перед тим, як зачинити заповнене горно, завжди його хрестять [6, с. 14]. Перший горщик, який вони ставлять у піч, мусить при виготовленні стояти над шматком хліба — тоді випал вдається. У верхній частині горна вони ставлять маленьку глиняну фігурку — вона утримує зло на відстані —, і нарешті, коли горно зачиняють і закладають, його хрестять. Робити це не забувають ніколи, все це робиться, за словами самих гончарів, ніби автоматично, як умивання вранці. Розповідати чужим про ці ритуали не прийнято [6, с. 70].

Датські гончарі, як і українські та чеські, не люблять, коли приходить під час роботи цілий виводок жінок-домогосподарок — «вони стають такі схвильовані, що легко щось стається…». Раніше на гончарному крузі креслили хрест, коли було свято — це повинно було допомагати від нещастя і кобольдів (германського аналогу нашого домовика). За старим звичаєм, не слід забувати покласти у ще не готовий виріб вологу губку, коли хочеш зробити перерву. Якщо забували про хрест чи губку, мусили на знак покари поставити всім у майстерні пиво — а це робили, звісно, неохоче. Раніше перед кожним випалом робили також маленьку фігурку з хрестом на ній і ставили її у горно — невдалий випал був врешті-решт, справжньою катастрофою, якщо врахувати, що випалювали лише чотири-п'ять разів на рік. Для певності датські гончарі ще й сьогодні виготовляють глиняні фігурки і креслять хрести [6, с. 121]. Норвезькі гончарі також ніколи не забувають, коли закінчують працювати за кругом, вмочити пальці у воду і намалювати хрест на крузі, як це робили ще їхні діди і прадіди. Це робиться, щоб утримати кобольдів на відстані. Інакше «підземні» можуть спричинити у майстерні, якусь прикрість — закип'ятити поливу або під час випалу залишити сліди ніг на випалу. Норвежці вірять, що у кожного гончаря є кобольди в майстерні [6, с. 156].

Гончарні вироби часто були часткою певних ритуалів. Вже мовилося про роль посуду у родинній обрядовості — на весіллі, похоронах, у календарній — при приготуванні великодних або різдвяних страв. Виготовлення глиняних іграшок теж колись певно, було приурочене до певних календарних днів чи періодів. Сліди цього збереглися у народів Центральної та Східної Європи. У північній Угорщині (комітат Земплин), наприклад, ліпили з глини фігурки тварин і пастухів — для ясел, які напередодні Різдва носили від дому до дому. Пізніше їх почали продавати як дитячі іграшки на ярмарках [1, с. 194, мал. 113].

Міф про створення людини з глини також мусив бути тісно пов'язаний із сакралізацією гончарського ремесла як Божого промислу. Але якою мірою його сприймали самі ремісники? Чи був він частиною традиційних ремісничих вірувань?

Певною мірою відповідь на це дають напіси на гончарних виробах. Вони здебільшого є виявом щирого, безпосереднього релігійного почуття, не обтяженого канонами. Для таких написів характерне міфологічне осмислення, «обігрування» символічного зв'язку «любина — глиняний горщик». Так, на чорному глекові з Ходмезьовашаргелі (Угорщина, комітат Чорград), що зберігається у місцевому музеї Торньяі-Янош, написано: «Keszuelt 1827 dikev. Mit nezel oh Ember Lad'hogy Korso vagyok. Veled egyuett en is Foedboel valo vagyok» («Виготовлено у 1827 році. На що ти дивишся, о людино, поглянь, я — глек. Як і ти, я також зроблений з глини» [14, с. 5].

«Earth I am, it is most true.

Disdain me not, for so are you»

(«Я є глиною, і це найбільша правда. Не зневажай мене, бо й ти такий, як я»), — попереджає напис на ранньоанглійській тарілці [12, с. 115].

На німецьких кахлях традиційно писалися вислови як веселого, так і повчального змісту:

«Mensch und Krug von armer Erden

koennen doch geruehmet werden,

wenn was Gutes drin ist»

«Людина й глечик з бідної глини, можуть, однак, прославитися, якщо є щось хороше всередині» [3, с. 132]. Такі ж чи подібні написи стрічаються на домашньому посуді, мисках та глечиках [3, с. 129]. На черепиці ХVІІ-ХVІІІ ст. у Німеччині часто траплявся віршик-прислів'я:

«Ich bin von erd und Thon

und du mensch bist auch davon»

(«Я — з землі та глини, і ти також звідти, людино») [7, с. 45].

Ці сентенції писалися, ясна річ, самими майстрами, відображаючи світогляд їхніх замовників, навряд чи залежний від офіційної релігії та ідеології, не стримуваний жодними постулатами. Маленький глечик — «загадка» (puzzle jug), виготовлений у ХІХ ст. Джоном Смейлом з Ленгтрі (Велика Британія), розкриває дещо з його простої філософії:

«No art like Potters can compare

We make our pots with what we potters are.

John Long Potter Bideford July 2 1803»