Ранньофеодальна, станово-представницька та абсолютна монархія в країнах Західної Європи, Детальна інформація

Політика Генріха III спричинила посилення опозиції. Мотивом до виступу послужило скликання Великої ради в 1258 році, на якій король зажадав від станів величезних фінансових витрат. 11 червня 1258 року в Оксфорді озброєні барони, на «скаженому парламенті», пред'явили петицію з 29 пунктів. Проект перебудови державного управління був прийнятий парламентом і названий «Оксфордські провізії». Цей акт передавав всю владу в руки 15 баронів, що повністю контролювали короля і всіх вищих посадових осіб, що призначалися. Три рази в рік скликався парламент, де вирішувалися питання соціально-державного характеру, політичні, економічні питання і т.д.

Отже, в 1258 році пануючою ланкою влади стають барони. Це викликало невдоволення рицарів і городян. У противагу вони зібралися в Вестмінстері і проголосили «Вестмінстерські провізії». Цей документ встановлював гарантії на права дрібних васалів і передбачав деякі поліпшення діяльності місцевих органів. Між королем і баронами почалася громадянська війна (1258-1267).

Симон де Монфор очолив військо баронів. Отримавши верх над королем, він зізвав в 1265 році становий парламент. У парламент входили по два рицарі від кожного графства і по два представники від кожного міста. Але військові дії поновилися, і Монфор загинув. Корона повела неухильну боротьбу за розширення своїх реальних прав в умовах нових установ і інститутів. Незважаючи на військові успіхи, король все-таки пішов на компроміс, результатом чого стало затвердження парламенту.

З середини XIV ст. парламент ділився на палату лордів і палату общин. У XV ст. палата лордів формується із спадкових перів, палата общин - із представників дворянства і міської верхівки. Найважливішою функцією парламенту було розв'язання фінансових питань. У статуті «Про не накладання податків» зокрема говорилося: «…обкладення прямими податками не може мати місця без згоди парламенту».

Функції парламенту поступово розширялися. У XIV-XV стст. сформувалася законодавча ініціатива парламенту. Незабаром встановився порядок, по якому постанови (статути), прийняті обома палатами і королем, не могли бути змінені або відмінені без згоди обох палат. Статути стали вищим актом державної влади (законом). Англійський парламент досяг значних успіхів і став найбільш активним серед станово-представницьких органів європейських держав.

Основною властивістю затвердження і розквіту абсолютної монархії в Англії було зосередження в інституті королівської влади основних законодавчих, адміністративних і судових державних повноважень. Становлення абсолютизму співпало зі сходженням на престол Генріха VII (1457-1509), який був першим представником династії Тюдоров. Довга міжусобна війна Червоної і Білої троянди ослабили королівську владу. Сталося відособлення окремих територій, розвивається місцеве самоврядування.

Подальший розвиток економіки тісно пов'язаний з торгівлею, що привело до зростання ролі дворянства, інтереси якого по значенню були близькі інтересам буржуазії (джентрі). Генріх VII значно укріпив королівську владу. Була створена Зоряна палата (1488) як особливий королівський суд з членів Постійної ради, що займалася політичними справами. У 1540 році він отримав і права королівської загальної карної юстиції.

Опорою корони стали джентрі і буржуазія. Генріх VIII (1509-1547) продовжив політику батька. Його правління відмічене перемогою корони над парламентом. За правління Генріха VIII, рішучого і деспотичного монарха, який не зважав ні на традиції, ні на релігійні порядки, посилився політичний режим одноосібної влади свавілля і узурпації.

Реформація церкви відповідала інтересам буржуазії і нового дворянства. У 1539 році парламент затвердив право короля на видання особливих актів прокламацій, які набули повного значення законів, і для видання яких не була потрібна згода парламенту. Що являло собою повну перемогу короля над парламентом.

Правління Єлизавети I Тюдор (1558-1603) характеризувалося розквітом абсолютизму - остаточно затвердилося англіканство. У 1559 році парламент підтвердив, що королева є главою церкви.

Держава перетворилася в могутню морську державу; з'являються перші колонії в Північній Америці, засновується Ост-Індська торгова компанія. Одночасно з цим все більша кількість селян ставали жителями міст, землі перетворилися в пасовища. З'явилося безліч жебраків і бродяг; повсюдно підіймалися повстання. Намагаючись вирішити проблеми, Тюдори видають закони, забороняючі переселення селян до міст, і закони проти бродяг і жебраків.

Тюдори зуміли укріпити королівську владу і стати абсолютними монархами. Але королівська влада не мала в своєму розпорядженні централізований бюрократичний апарат, постійну армію. Абсолютизм носив незавершений характер.

Після смерті Єлизавети запановує нова династія Стюартів (1603-1649). Правління Якова I (1566-1625) і Карла I (1600-1649) відмічене релігійною і політичною боротьбою. Правління Стюартів співпало з розквітом абсолютизму в Франції.

Необмежена влада французького короля спонукала Стюартів остаточно позбавити парламент всякого значення. Роки без правління парламенту супроводилися розширенням функцій Високої комісії і Зоряної палати.

Останнім з династії Стюартів був Карл I. У його політичному підході домінували ідеї про те, що королівська влада не залежить згоди народу і парламенту в зв'язку з своїм божественним походженням, що влада корони розповсюджується на всю країну, що король відповідає хіба що перед Богом або іншими королями, що парламент існує тільки по милості короля. У відповідь на це Англійський парламент повів боротьбу за відновлення своїх прав. Особливо гострою ця боротьба була при правлінні Карла I, змушеного звернутися до парламенту за субсидіями для ведення війни з Іспанією і Францією.

Таке абсолютистське уявлення про державу не відображало соціальних і політичних реалій Англії XVII ст. і рано або пізно повинне було стати ще одним чинником прискорення гострої державно-політичної кризи, що завершилося революцією.

ІТАЛІЯ

Ще до того, як Північна і Середня Італія (середина X ст.) стали об'єктом завоювання і політичних домагань Німеччини, а потім і повністю увійшли до складу Священної Римської імперії німецької влади, Італія являла собою безліч різних по історичному типу і рівню розвитку державності самостійних держав. Візантійська імперія мала владу на півночі Італії. Після узгодження політичного союзу римських пап з Каролінгами (VIII ст.) утворилася особлива Папська держава з центром в Римі. У IX ст. на руїнах імперії Каролінгів утворилося самостійне Італійське королівство.

Основними політичними і адміністративними фігурами в графствах, маркграфствах стають єпископи, які отримують від імператорів і королів імунітет і привілеї, стаючи основою їх феодально-синьориальної влади. Сформувалася нова італійська державність - міста-комуни (X-XI стст.).

Швидкий розвиток міст і міського ладу був пов'язаний з раннім розвитком торгівлі, фінансового посередництва, морської торгівлі, ремесла і т.д. В період економічного підйому країни (XI-XIII стст.) відродилися древні центри - Кремона, Парма, Верона, Болонья, виникли нові - Феррара, Венеція, Александрія і інш.

Об'єднані ремісничі майстри, купці, старий міський нобілітет - утворили особливі системи - комуни. У організації і реалізації влади, яка здійснювалася на республіканських початках (створювалися представницькі органи з владними і судовими повноваженнями, а також підлеглі ним виконавчі інститути), брала участь більшість заможного населення міст, що було важливою умовою соціальної стабільності міст. Міський патриціат змикався зі середнім і дрібним дворянством.

Різниця соціальних інтересів жителів привела до того, що міста перетворилися в арену гострих політичних криз, класових і партійних протиріч, що тривали віками. Комунальні інститути влади виявилися не довговічними, надалі ставшими основою для формування Середньовічної синьйорії. Синьйорія поєднувала колишні комунальні інститути і установи з встановленням політичного режиму самої неприкритої тиранії. Династії нових синьйорів-правителів отримували від римського папи і імператора визнання особливих прав, свого статусу, нові титули і т.д.

Перехід від комун до синьйорій історично сприяв зміцненню централізації в Італії, появі на місці розрізнених областей і міст більш великих держав монархічного типу. Влада в цих державах наближалася по типу до абсолютної монархії. Але найбільший державно-політичний розвиток Італії в Середньовіччі мав місце завдяки республіканським політичним інститутам. Декілька століть існували міські республіки в Генуї, Мілані, Феррарі, Вероні, Падуї та інші. Самими великими і значущими державами стали Флорентійська і Венеціанська республіки.

Флоренція, заснована як римське поселення ще в I ст., до X ст. стала одним з важливих торгових і економічних центрів всієї Середньої Італії. Економічний підйом укріпив міський лад, з'явилися абсолютно нові класи міського населення. Флоренція, в XI-XII стст., перетворилася в місто-комуну.

У області Тоскана, центром якої була Флоренція, до XI ст., колективна власність на землю стала значущим явищем, що привело до початку формування ранніх інститутів комунального управління. Середнє і дрібне дворянство підтримало комунальну самоорганізацію в боротьбі проти єпископа і за політичну незалежність. Це привело до того, що єпископ став тільки номінальним правителем, з'явився ще і світський віце-управитель, 12 консулів, що управляли справами комуни по два на кожні два місяці, збори («парламенти») городян. У 1115 році Флоренція остаточно закріпила політичну самостійність.

Певну роль в політичній системі комуни грало соціальне суспільство, з дуже вираженим розшаруванням; найбагатшому нечисленному шару знаті (земельні магнати, феодали, великі міські власники) протистояли безпосередньо міські слої (торговці, фінансисти, судді, ремісники і т.д.), які в свою чергу були розділені на старші цехи (7) і молодші (25), з різною мірою впливу на управління містом.

Протягом XII-XIII стст. стався розкол міської комуни на дві станово-політичні партії: гвельфів і гібеллинів, що привело до боротьби за політичний вплив в місті, періодично розправляючись зі своїми суперниками. Тоді ж і з'явилися нові політичні інститути.

Згідно з конституцією 1250 року, після чергової кризи політики німецьких імператорів, поразки їх прихильників у Флоренції, в місті встановився політичний устрій, заснований на пануванні народу і на представницьких комунальних установах. Сформувалося повне домінування цехового комунального устрою. Знать була відчужена від впливу на інститути влади.

До XV ст. Флоренція досягла комунально-республіканського устрою. Місто і області Тоськани, що об'єдналися навколо нього, підійшли до піка своєї економічної могутності і впливу на справи в Італії. Після декількох десятиріч внутрішньої боротьби, військових криз олігархія передала владу в місті одноосібному правителеві - Козімо Медічи і комунальна організація змінилася синьйорією. Династія Медічи правила більше трьох століть, спираючись на старі інститути і нові порядки, що наближалися до абсолютної монархії. До XVI ст. комунальні установи перестали існувати, Флоренція стала герцогством а незабаром і центром централізованого абсолютистського Великого герцогства Тоськана.

Ще однією великою і значущою державою на території Італії була Венеціанська республіка, що виникла як місто в IX-X стст. на місці декількох прибережних поселень. З VIII ст. управління. союзом островів здійснювалося декількома виборними трибунами (по одному від острова), а народні збори вибирали главу союзу - герцога.