Право України-Гетьманщини і спроба його кодифікації, Детальна інформація

Розділ восьмий - про заповіти;

Розділ дев`ятий - про підкомірних в повітах і про права на землю, про розмежування і межі;

Розділ десятий - про пущу, про ловлю, про дерево бортне, про озера і сінокоси.

Розділ одинадцятий - про злочин, бійку і головщину шляхетську;

Розділ дванадцятий - про головщину і навізки людей простих і про таких людей і челядь, які від панів своїх відходять, а також про слуг приказних.

Розділ тринадцятий - про гарбунок і про відшкодування.

Розділ чотирнадцятий - про злодійство усякого стану.

Литовський статут зберігав чинність аж до 1840 р.

Магдебурське право

Як зазначалося, міщани, користуючись Магдебурським правом, були у значній мірі ізольовані від інших станів українського населення.

У середині XVII ст. вони на правобережній Україні становили 60% усьго населення. У роки національно-визвольної війни більшість міст втратили Магдебурське право і були підпорядковані козацькій адміністрації. Магдебурським правом користувалися лише великі міста. Міста з Магдебурським правом мали магістрати - органи самоврядування та користувалися особливими торгівельними і промисловими привілеями. Магдебурське право було основою сомоврядування міст, але воно дуже часто

відповідало нормам звичаєвого права. Джерелом права також були законодавчі акти органів влади Української держави, до них відносилися акти гетьманської влади, акти військової канцелярії, а в окремих випадках рішнення Генеральної Ради і Ради генеральних старшин.

Застосовувались і українсько-московські договірні статті, у яких визначалися права гетьмана, судова організація і джерела права.

До XVIII ст. загальна система російського права на Україні не поширювалася, а царські урядовці не втручалися у систему української судової організації. З кінця XVIII ст. все частіше використовувались загальноімперське російське законодавство. Царське самодержавство було зацікавлене у перегляді та систематизації правових норм в Україні, оскільки воно прагнуло поширити на українські землі російське законодавство. Члени ж Малоросійської колегії, яка з 1721 р. стала апеляційноюсудовою установою, не знали українського права то й нерозуміли законодавчих актів. Тому Петро I наказав перекласти їх на російську мову.

Гетьман І.Скоропадський створив колегію з українських правників для перекладу на російську мову Литовського статуту, "Спекулюм Саксонум" Н.Яцкера та П.Щербича, "Порядка цивільних прав" Б.Гроїцького. Але комісія не завершила свою роботу.

Магдебурським правом користувалось 18 міст Української держави, серед них Київ, Ніжин, Чернігів, Полтава, Глухів, Короп та ін.

Угоди між царем та гетьманом, укази української та російської адміністрації

Українсько-московській договір 1654 р.

Шість років тривала визвольна Війна українського народу проти панування Польщі в Україні. Розпочинаючи цю війну в 1648 р. Б.Хмельницькій намагається знайти союзників. Після перемог на Жовтих Водах і під Корчунем Хмельницькій у грудні 1648 р. звільнив Київ. Тут він має

раду з представниками православного духовенства, де було прийнято рішення про необхідність звершення до Москви за військовою дипломатичною допомогою.

До царя відправили полковника Мужиловського, який отримав докладну інструкцію, що містила три альтернативні пропозиції.

Цар не погодився ні на одну пропозицію і не надав Україні ні військову, ні дипломатичної допомоги. Хоча Москва мала велике бажання розірвати договір з Польщею і взяти реванш за свої поразки, вона не наважилася зробити це з огляду на своє тяжке внутрішнє і зовнішнє положення, тому й зайняла очікувальну позицію. В україну було відправлено посольство із Москви. Тільки в квітні 1653 р. цар навжився послати до Варшави посольство. Перед корольом було поставлена вимога повернути козакам їхна права і привілеї згідно із Зборівським договором і скасувати Берестейську церковну унію 1596 р. Польський уряд на це відповів рішучою відмовою.

1 жовтня 1653 р. цар скликав Земський собор, на якому були присутні представники всіх станів, окрім селянства. Учасниками собору, опитані “по чинам, порознь”, висловилися за рішення: “Гетьмана Б.Хмельницького и все Войсько Запорожское с городами и землями принять”.

9 жовтня 1653 р. цар Олексій Михайлович в Успенському соборі Кремля велів “обьявить войску идти на недруга земли руской веры провославной – короля Речи Посполитой и Литвы – Яна-Казимира.”

Для проведення з Україною офіційних церемоній і переговорів,присяги, вручення царської грамоти було обрано Переяслав. 8 січня 1654 р. на загальновійськовій Генеральній раді з промовою виступив Б.Хмельницький. Змалювавши тяжкий стан України, він сказав, що єдиний порятунок – це піддатися під захист сильної держави з тим, щоб отримати від неї військову допомогу, - Туреччини, Кримського ханства чи християнського православного царя. Закінчив промову

гетьман такими словами: “А буде хто з нами не згоден тепер, куди хоче – вільна дорога. Учасники Переяславської ради висловились: “Волим під царя московського православного”. Всьго лише 284 особи козацького стану прийняли присягу в Переяславі. До них слід додати невелику кількість переяславських міщан.

Відразу ж після присяги Богдан Хмельницький і старшина, не задовольнившись царським словом, заявили, що вони бажають вести переговори з царем і добитися від Москви письмових договірних гарантій і зобов`язань.

Цей факт говорить про те, що взагалі не існувало ні Переясласької угоди 1654 року, ні переяславського договору як документу. В 1654 році відбулася тільки малочисельна Переяславська рада, яка скоріше носила декларативний характер і не мала ніякої юридичної сили. Відбувалася також однобічна присяга гетьмана, невиликого козацтва та міщан. У Переяславі українська сторона не отримала жодного офіційного документу, який би визначав умови “об`єднання двох держав, жодної письмової гарантії виконання царським урядом усних запевнень московських послів”.

Відразу після Переяславської ради у гетьманській концелярії відпрацьвують проєкт відповідного договору, а в березні 1654 р. українське посольство прибуває до Москви. 14 березня посли подали письмовий текст проєкту договору з 23-х статей, що фіксували умови, на яких уряд Української держави передбачав об`єднання з Московською державою. На цьому документі був підрис гетьмана Богдана Хмельницького і печатка Війська Запорізького. Отже, з повністю можна сказати, що текст проєкту договору із двадцяти трьох статтей, поданий послами царю, був підготовлений в Україні.

Статті проєкту договору стосувалися різних сторін майбутніх міждержавних відносин України і Московської держави. У першій статті йшла мова про підтвердження “прав і вольностей” Війська Запорізького, а фактично прав івольностей всієї України, оскільки формула “гетьман з Військом Запорізьким” репрезентувала в офіційних юридичних і дипломатичних документах Українську Гетьманську державу, що склалася в роки Визвольної війни 1648-1654 рр. У статті говорилося про непорушність прав івольностей козацького стану в управлінні, суді і в приватних правових відносинах. Друга стаття обумовлювала кількість козацького війська – збройних сил України – 60 тисяч, третя – передбачала підтвердження “прав та вольностей” української шляхти, четверта – щоб доходити на царя збирали урядники з місцевих людей, у п`ятій – йшлося про надання староства Чигиринського під гетьманську булаву, шоста стаття закріпляла право Війська Запорізького обирати гетьмана, сьома – декларувала недоторканність козацьких земель і маєтків та їх спадкування козацькими вдовами та дітьми, статті восьма – дванадцята були присвячені виплаті грошей на утримання гетьманської адміністрації і козацької армати.