Причини занепаду староукраїнської літературної мови. Народнорозмовне джерело як матеріал художньої творчості, Детальна інформація

Причини занепаду староукраїнської літературної мови. Народнорозмовне джерело як матеріал художньої творчості

Пошукова робота з мовознавства

Після того, як Синод у 1720 р. видав указ, затверджений Петром І, про те, що в Києві і Чернігові книжки мають друкуватися тільки такою мовою, яка нічим не відрізняється від московської, над староукраїнською літературною мовою нависла серйозна загроза. Дальші синодальні укази з вересня 1721 р., січня й грудня 1727 р., березня 1728 р. щораз більше обмежували діяльність печерської друкарні. Церковна література, яка переважала в той час, видавалася тепер церковнослов’янською мовою, до якої в минулому столітті й доклали рук київські учені (С. Полоцький, С. Яворський, Є. Славинецький та ін.), все ж була знаряддям розвитку російської культури. Не могла не позначитись ця обставина й на розвитку навчальної і навіть художньої літератури. Правда, лишається ще рукописна література, представлена колядками, різдвяними віршами, виголошувана спудеями й мандрівними дяками, а також традиційні ділові документи, діаріуші, різноманітні господарські й лікарські довідники й порадники.

Заступлення староукраїнської літературної мови церковнослов’янською починається ще з кінця XVII — початку XVIII ст. у драмах «ДЂйствія на страсти Христовы», «Царство Натури Людской», «Мудрость предвЂчная», «Торжество Естества ЧеловЂческаго» та ін. Пор.:

О смутная во свЂтЂ явися година!

Жалю неутоленнаго открыся причина:

Властителскую силу прїять зависть въ свЂтЂ,

О любовсномъ нигдеже не слыхать совЂтЂ! (Рєз., 7, 67).

У драмі «ДЂствіє, на страсти Христовы списанное», звідки наведено цей уривок, панує церковнослов’янська лексика, морфологія і фонетика. Тут послідовно передається dj як жд (вражда, жажда, вождь) tj як щ (хощутъ, помощъ, рещи), уживаються короткі дієприкметники (хотяй, приятъ, изъятъ), форми слів прикметникового відмінювання в родовому відмінку однини мають флексії тільки -аго (таковаго, живаго, погибшаго), з форм минулого часу дієслів уживається тільки аорист (разгнЂвася, израсти, сотворихомъ, свободихомъ, сокрыхомъ, сотвористе); лексика переважно церковнослов’янська, причому виступає вона здебільшого у відповідних церковнослов’янських формах (утолити, токмо, узы, зЂло, житїе, потщахся, желанїе, послушанїе, грядемъ, владЂнїе, скорбиши, токмо, сЂмо, глаголемъ, ушеса, узрЂте, отрочищъ, внемлЂте, дабы, ничтоже сумнЂтеся і под.); час від часу трапляються й українізми (отправують, зажию, скутокъ, нехай познаю, люде, мЂти, ся хранити, расторгнємо, належить, нехай не гинеть, мусит, мушу, отдаемо, хмары і т. ін.); незмірно рідше, ніж у творах, написаних староукраїнською мовою, уживаються фонетичні українізми, зокрема Ђ, як і в староукраїнській мові, вимовляється як і (стрылы-горЂлы); виступають українські фонетичні риси і в церковнослов’янських морфологічних формах, зокрема в аористі (прийдохъ); чимало випадків, коли церковнослов’янські слова одягаються в українські морфологічні і синтаксичні форми (распалимо, укоримо, убиймо, предадЂмо, вовержемъ до рову).

Отже, цю мову вже не можна назвати староукраїнською, але це й не та церковнослов’янська мова, яка зафіксована в працях М. Смотрицького і П. Беринди. Ім’я їй — слов’яноруська (словенороська). Зародившись наприкінці XVII — на початку XVIII ст., вона пишним цвітом розквітає після 1720 р., зокрема в великодній драмі М. Довгалевського «Власнотворчий образ человЂколюбія Божія» (1737 р.), у драмах «Владимір» Ф. Прокоповича, «Разговор Великороссіи c Малороссієй» С. Дівовича, «Милость Божія» та ін.

Тут запанувало неповноголосся (драгий, вдасть, древо, владати, златій, сладост), tj послідовно передається через щ (вимощний, хощет), a dj через жд (яждь, даждь, предаждь, надЂжда); лексика майже суцільно церковнослов’янська; це насамперед слова з абстрактним значенням (владЂніе, брань, нужда, распря, помышленіе, надобіе, благостыня), слова-означення (сицевый, изобилній, прекословенъ, вопиющій), назви конкретних речовин, предметів і осіб (персть, одЂяніе, вериги, иго, страдалець), дієслова (ясти, зрЂти, вопити, возрадоватись, воспЂти), незмінні слова (зане, паки, понеже) та ін. На відміну від слов’яноруської мови кінця XVII — початку XVIII ст., тут не вживаються форми наказового способу з нехай: замість нього виступає да (да не пію); аорист як форма вираження минулого часу панує (восхотЂ, испи, воста, кляхъся, лишихся, прогнЂвахъ, восхотЂхъ, глаголаше, совЂщаше), проте інколи вживається і форма перфекта (отпустилъ еси); українізми трапляються значно рідше, ніж у попередній період (мЂет, намЂри, ловитва, мусить, от якой та ін.). Літера Ђ послідовно читається як [і] (человЂка — владика, сила — дЂла, мЂрЂ — ВЂри, человЂка — превелика, быти — владати), проте це не може вважатися суто українською фонетичною рисою, оскільки така вимова на той час була вже перенесена в російський варіант церковнослов’янської мови.

Звернімося до драм-мораліте. В рукописі XVIII ст. драми про боротьбу церкви проти диявола та про «митарства» та ж слов’яноруська мова, що і в драмах попереднього — великоднього і різдвяного циклу:

Врата адова тя не одолЂють,

Врази изчезнуть твои і истлЂють,

Мужайся крЂпко, на брань готовися,

Христу-жениху прилЂжно молися,

Иже c тобою выну хощет быти;

І азъ тя буду от всЂхъ врагь хранити (Рєз., 6, 133).

У трагедокомедії Варлаама Лащевського «О награжденніи в семъ свЂтЂ приїсканньїхь дЂлъ, мзды в будущей жизни вЂчной» (середина XVIII ст.) церковнослов’янською мовою викладається історія християнства з називанням імен його гонителів:

Лють Неронъ, аки воду, кровъ мою піяше;

Діоклитіанъ трупомъ мнимъ \x03C8сы кормяше;

Севиръ, Декій з Траяномъ люты на мя бЂста;

Не бЂ в горах, ни в лЂсах сокритися мЂста...

Арій мя первій вполы в части раздираше;

Язви по немъ Македонъ, урани Несторій,

Приложиша болЂзней буи Діоскоры (Рєз., 6, 140).

Що ж сталося із староукраїнською літературною мовою? Адже вона, як і сучасна російська літературна, мала в основі старослов’янську мову, але поступово поновилася народними словами, прийняла систему національної граматики, з давніх-давен грунтувалася на народній фонетиці. Але російська літературна мова вижила й зміцніла, а староукраїнська не стала сучасною літературною мовою. Слов’яно-руську мову, природно, не можна вважати прямим продовженням староукраїнської: якщо староукраїнська була національною мовою, то слов’яноруська була штучним витвором, що спирався тільки на церковнослов’янську мову. Українські автори XVIII ст., пишучи свої твори, свідомо чи не свідомо, хотіли влитися в загальноросійський культурний контекст. Точніше, вони не вливалися в нього, а творили його, бо російська література тільки-но починала розвиватися. Оскільки в Росії в XVIII ст. панувала церковнослов’янська мова, українські письменники із староукраїнської мови переходили на слов’яноруську, щоб їх розуміли і в Росії. Не останнє місце в цьому їх рішенні відігравав і указ про заборону друкувати книжки наріччям, відмінним від прийнятого в Росії. Правда, в рукописах ця тенденція інколи змінювалась на абсолютно протилежну. Скажімо, в «Літопису» Самовидця мова набагато природніша, ніж у завершеному в 1710 р. Літописі Граб’янки і в літописі С. Величка.

У цьому зв’язку не можна не згадати про таке своєрідне явище середини XVIII ст., як спроби витворити на народній основі єдину східнослов’янську літературну мову. Початок цій тенденції поклав, очевидно, С. Полоцький. Він вирішив виробити свою літературну мову, яка не була б незрозумілою москвичам. Про це він говорить у передмові до свого «Ритмологіона»:

Писахъ въ началЂ по языку тому,

иже свойственный бЂ моєму дому.