Громадянське суспільство та правова держава: їх співвідношення, Детальна інформація

Взаємні обов'язки особистості і держави

Взаємні права й обов'язки держави й особистості складають одну з ознак правової держави. Держава й особистість взаємопов'язані і взаємозалежні: держава не може існувати без особистості, а особистість - без держави. Правова держава забезпечує особистості захист її прав і свобод, захист від антисоціальних елементів, надає можливість брати участь у громадському житті країни. Особистість забезпечує державі її існування, розвиток і процвітання. У правовій державі саме особистість є основою усього, а свобода і незалежність особистості стоять на першому місці в системі цінностей держави. При цьому варто пам'ятати, що свобода в правовій державі це не свобода робити те, що хочеться, а свобода робити те, що можна і повинно піти на користь суспільству і державі. Свобода в правовій державі - це усвідомлена необхідність, вона обмежується самими людьми, щоб дати таку ж ступінь свободи й іншим людям. В сутності в правовій державі основною ідеєю існування людини повинен стати “розумний егоїзм” - я роблю те, що я хочу робити, але при цьому мої справи не повинні шкодити іншим людям. Свобода в правовій державі є обмеженою тільки для того, щоб усі люди змогли нею скористатися. У правовій державі повинен обов'язково дотримуватися принцип формальної рівності - усі рівні перед законом. Дотримання цього принципу веде до обмеження свободи одних для того, щоб нею змогли скористатися інші… Де немає принципу формальної рівності, там немає і права як такого. А де немає права, там не може існувати і правова держава.

Правове положення і взаємовідносини всіх суб'єктів суспільного, політичного і державного життя повинні бути чітко визначені правовими законами, захищені і гарантовані всією конструкцією правової державності. Якщо не визначене правове положення хоча б одного суб'єкта, не визначене, або визначене не чітко, то це створює поле для зловживань, ігнорування правових основ, а якщо правові основи ігноруються в одній ланці, вони негайно порушуються й в інших ланках.

Соціальний захист особистості

Панування права вимірюється ступенем розвиненості і гарантованості свобод особи, юридичним характером її взаємозв'язків із суспільством і державою. Основним гарантом свободи особистості є держава, але тому що держава - поняття абстрактне, то вона знаходить своє вираження в чиновницькому апараті. Відповідно, фактично свободу особистості захищає бюрократичний чиновницький апарат, що зовсім не зацікавлений у цьому. Користуючись правом захисту свободи людини, апарат може привласнити собі більшу свободу, ніж йому належить по Конституції. Для стримування апетитів чиновників і для більш ефективного захисту прав людини необхідно залучати суди, що повинні складатися з представників самого народу. Тоді буде виключатися сама можливість домовитися між різними гілками бюрократичного апарату. Тільки суд, заснований на представництві в ньому народних обранців, може захистити громадян від чиновницького свавілля і зберегти їхні права і свободи.

Особистість, крім цього, повинна бути соціально захищена, і перше місце в соціальному захисті особистості повинно належати державі. Саме держава повинна забезпечувати особистості пенсійне забезпечення по старості або по інвалідності, право на працю і на відпочинок, на безкоштовне медичне обслуговування й освіту. При цьому не заперечується, що усе те ж саме можуть здійснювати і комерційні або інші структури. Тобто фірма може за свій рахунок надати своїм службовцям можливість відвідувати поліклініку або виплачувати пенсію по інвалідності.

Теорія і практика формування та становлення правової держави в сучасному Українському суспільстві

Формування та існування правової держави в будь-якій країні передбачає встановлення не тільки формального, але і реального панування закону у всіх сферах життя суспільства, розширення сфери його прямого, безпосереднього впливу на суспільні відносини.

Наша держава, Україна, теж встала на цей тернистий шлях формування правової демократичної держави. В зв’язку з цим, перед нею постає комплекс проблем пов’язаних із необхідністю теоретичної розробки й практичного вирішення невідкладних завдань щодо формування суспільства.

Важливим критерієм якості теоретичного підгрунтя реформ у політико-правовій галузі є дієвість зв’язку між потребами сьогодення і станом науки, яка має бути здатною не лише механічно відбивати емпіричні реалії, а й робити прогнози і в цьому певною мірою “випереджати” дійсність. Оскільки програма побудови правової держави розрахована на майбутнє, а майбутнє, в основному, визначається минулим, то підходи до створення української моделі правової держави, визначення шляхів до її утвердження, треба шукати в минулому і сучасному стані національних державно-правових структур і країни в цілому.

Світовий досвід практичного розв’язання проблем, пов’язаних із державно-правовим будівництвом, показує, що не існує якогось єдиного, усталеного, класичного зразка правової держави. Натомість функціонують її історично посталі, національні чи регіональні, моделі. Але, незважаючи на цю обставину, аналіз умов діяльності та механізму функціонування абстрактної моделі корисний тим, що він подає узагальнену ідеально-типову конструкцію, з якою доцільно зіставляти реалії державного буття, визначаючи відмінність між бажаним та реально досягнутим, причини розбіжностей та шляхи їх усунення. До того ж, порівняльно-юридичний метод відкриває широкі можливості для порівняння на теоретичному рівні реального державно-правового статусу різних країн у межах одного історичного періоду.

Таким чином, об’єктивно між теоретичною моделлю правової держави і реально діючими державно-правовими механізмами існують певні суттєві відмінності. Важливим корелятором між теоретичною моделлю та її реальним прототипом є людський чинник у багатьох його вимірах (притаманна кожному соціуму ментальність, рівень правосвідомості, історичні традиції тощо).

Поряд із національно-історичними особливостями, змінами темпів розвитку, не в останню чергу, при створенні правової держави в Україні, має враховуватися й одна загально-соціологічна закономірність, визначена І.С. Нарським: “Сукупні результати діяльності людей не збігаються, і при тому суттєво, по-перше, з їх сподіваннями і, по-друге, з деякими “вищими цілями” історичного процесу або взагалі магістральною лінією розвитку історії”. Згодом ідея невідповідності отриманих результатів поставленим цілям, ідеалам була розвинута Гегелем у цілісну історіофілософську концепцію, головна теза якої полягає в тому, що “в загальній історії дії людей призводять певною мірою взагалі не до тих наслідків, яких вони прагнули і на які вони розраховували, а до результатів несподіваних і небажаних.”

У практиці соціалістичного будівництва в СРСР ця думка здобула блискуче підтвердження, проявившись у кричущій невідповідності цілей, проголошених “будівничими нового суспільства”, і засобів, обраних ними для досягнення цих цілей. Тенденцію ціннісного розходження мети і засобів її досягнення у практиці більшовизму помітив один із перших послідовних критиків марксистської теорії М.Бердяєв, який вважав неприпустимим нехтування правами і свободами людини як одного із принципів правової держави в ім’я примарного “світлого майбутнього“.

Щоб уникнути повторення пройденого, слід дотримуватися, щонайменше, двох важливих засад:

визначення мети, ідеалу суспільного і державно-правового розвитку, його деталізація - мають бути виваженими і вільними від утопічної творчості;

узгодження та досягнення гармонії феноменологічної й конструктивної парадигм державно-правового розвитку.

Для розробки стратегії виходу з кризи і повноцінного розвитку дуже важливо, також, правильно оцінювати свій і чужий досвід виживання і поступу. Одні пропонують нам забути про свій досвід і цілком покладатися на досвід інших країн. Інші наголошують на досвіді розвитку нашої країни. Треті пропонують взагалі відкинути наше минуле і сміливо експериментувати із сучасним і майбутнім. Кожна з цих позицій має свої плюси і мінуси. Останнім часом висловлювалися численні і багато в чому слушні зауваження з приводу того, що в наших умовах західні моделі не діють. Справді, механічна трансплантація будь-якої теорії на непідготовлений для цього грунт в якісно інші соціально-історичні умови неминуче призводить, як засвідчує історія, або до органічного відтворенням суспільством чужої для нього теорії, або до насильницького її впровадження “згори“.

З огляду на це побудова правової держави в Україні повинна визначатися в першу чергу тенденціями її власного поступу, рівнем “готовності“ як суспільства, так і кожного громадянина до цих змін. Варті пильної уваги слова К.Маркса про те, що “теорія втілюється в кожному народові лише настільки, наскільки вона є здійсненням його потреб”. Отже, задля втілення якоїсь теорії необхідно, щоб її ідеями перейнялися широкі кола громадськості. Щоб правова держава стала дійсністю в Україні, варто цілеспрямовано й наполегливо працювати над правовою освітою, розвитком правової культури населення, не забувати власні здобутки в цій галузі й ознайомитися із зарубіжним досвідом, прищеплюючи все корисне й повновартісне.

Зрозуміло, було б спрощенням вважати, що в умовах правової або будь-якої іншої держави можна взагалі обійтися без підзаконних, відомчих актів. Особливо це стосується процесу реалізації конституційних законів і положень, що містяться в них.

Дійсно, чи можна, наприклад, обійтися без звичайних законів або підзаконний актів в процесі реалізації конституційного права на працю, на відпочинок, на охорону здоров'я, на матеріальне забезпечення в старості, у разі хвороби, повної або часткової втрати працездатності або ж в процесі реалізації права на освіту? Ні, звичайно. Бо виникаючі при цьому суспільні відносини настільки складні і багатогранні, що для свого упорядкування вони об'єктивно вимагають не один, навіть самий авторитетний, фундаментальний акт, який є конституційним, а систему взаємопов'язаних з ним вимог і розпоряджень.

Отже, в умовах правової держави мова йде не про те, повинні чи не повинні існувати нарівні із законами і підзаконні, відомчі акти. Існування їх неминуче. Воно зумовлене самою природою і характером регульованих ними суспільних відносин.

Мова йде лише про те, щоб ці акти не домінували в кількісному і якісному відношенні в загальній системі нормативно-правових актів. А головне, щоб, розвиваючи і деталізуючи положення, що містяться в законах, підзаконні акти не спотворювали суті і змісту самих законів.

В Україні та інших країнах, що ставлять своєю метою формування правової держави, питому вагу підзаконних, відомчих актів цілком можливо і треба змінити. В іншому випадку, призови і установки про створення правової держави, неминуче залишаться нереалізованими призовами і установками,

Серед інших рис і особливостей правової держави потрібно указати на такі, як повна гарантованість і непорушність в умовах його існування прав і свобод громадян, а також встановлення і підтримка принципу взаємної відповідальності громадянина і держави. Як громадяни несуть відповідальність перед державою, так і державна влада повинна нести відповідальність перед громадянами.

Однак, чи завжди це мало місце в нашій країні? Чи гарантувалися раніше і чи гарантовані в повній мірі зараз права і свободи громадян України? У значній мірі - так. Гарантовані політично, юридично і частково економічно. Хоч і не відносно всіх громадян.

Разом з тим, певні гарантії зберігалися і зберігаються відносно прав і свобод інших, “пересічних” громадян. У колишньому СРСР і в сучасній Україні не завжди формальною декларацією були і є конституційні положення, що закріпляють рівність громадян перед законом, також їх соціально-політичні і особисті права і свободи. Це стає особливо очевидним тоді, коли мова йде про гарантії права на працю, на відпочинок, на отримання освіти, медичне обслуговування, користування досягненнями культури та ін. Дані права в значній мірі гарантувалися в СРСР. У певній мірі вони гарантуються для всіх громадян і в сучасній Україні.

У той же час очевидним є і те, що внаслідок економічних соціальних причин, зростання цін та інфляції, посилення бюрократизму і корупції в управлінському апараті гарантії прав і свобод громадян в значній мірі ослабляються. Як раніше, так і тепер пересічний громадянин нерідко вимушений виступати в ролі ходока по “коридорах влади” і бути прохачем навіть в тих випадках, коли мова йде про задоволення його законних прав і інтересів.

Зрозуміло, при такому положенні справи, коли у держави в особі його різних органів і безлічі чиновників переважаючими є привілеї і права, а у пересічних громадян - переважно обов'язки, не може бути і мови про реалізацію принципу взаємної відповідальності держави і громадянина. Протягом всієї історії розвитку України спочатку піддані, потім громадяни несли і несуть всілякі повинності і відповідальність перед державою. Однак, ні держава загалом, ні його окремі органи або чиновники за свої діяння, включаючи самі катастрофічні по своїх наслідках, фактично ніякої відповідальності ні перед суспільством, ні перед окремими громадянами не несуть.

У сфері теорії держави і права відбулася досить значна зміна політичних і ідеологічних орієнтирів. Однак в практичному політико-правовому житті, що стосується правової держави і принципу розділення влади, за останні роки не сталося яких-небудь істотних змін. Наявність їх без сумніву свідчила б про рух держави і суспільства по шляху не декларованої, а реальної для всіх громадян України демократії.