Теорія держави і права України, Детальна інформація

Історія правознавства знає 4 форми права: І) правовий звичай; 2) правовий прецедент; 3) нормативно-правовий договір; 4) нормативно-правовий акт.

Правовий звичай — це історично обумовлене неписане правило поведінки людей, яке ввійшло в звичку в силу багаторазового застосування протягом тривалого часу життя суспільства. Іноді правовий звичай санкціонується державою. Сьогодні така форма права у нас майже не збереглась. Правові звичаї були дуже розповсюджені в Україні до 20-х років нашого століття.

Правовий прецедент — це рішення суду чи адміністрації по конкретній справі, яка розглядалась вперше, і яке має загальнообов’язковий характер для вирішення аналогічних справ. Він поділяється на судовий чи адміністративний, в залежності від того. хто приймав це рішення. Ця форма права розповсюджена в США і країнах Британської співдружності. Іноді це право називають прецедентне право або англосаксонська система права.

Нормативно-правовий договір — це така форма права, при якій два і більше суб'єкти суспільних відносин домовились про взаємні права і обов'язки з економічних, політичних чи інших соціальних проблем, уклали між собою угоду або договір в письмовій формі. Вони можуть мати міжнародний і національний характер. Наприклад, Угода про створення Співдружності Незалежних Держав (1991 р.) в процесі розпаду СРСР, угоди між двома фірмами, підприємствами, в т.ч. іноземними.

Нормативно-правовий акт — це юридичний документ, який приймається органами державної влади або уповноваженими державою іншими суб'єктами, має формально-визначений, загальнообов'язковий характер і охороняється державною владою від порушень. Це основна, а іноді і єдина форма права в багатьох державах, в т.ч. і в Україні. Нормативно-правові акти поділяються на закони і підзаконні акти, які складають систему писаного права.

§ 28. Правотворчість: поняття, види.

Нормативні правові акти є продуктом особливого роду діяльності — нормотворчості (правотворчості). Нормотворчість — основний шлях впливу на суспільні відносини, головний засіб додання праву юридичної чинності.

Нормотворчість в правовій сфері — це в принципі і головним чином державна діяльність, що завершує процес формування права, що означає зведення державної волі в закон.

Споконвічне право формується історично, до і незалежно від діяльності законодавця. Початкова стадія в процесі правоутворення — виникнення об'єктивне обумовленої потреби в юридичному регулюванні суспільних відносин. Ця потреба в кінцевому рахунку обумовлена економічним базисом, але найближчими факторами, її живильними, є соціально-політичні, класові й інші суспільні інтереси. На завершальній стадії правоутворення здобуває велике значення спеціальна цілеспрямована діяльність компетентних органів по вираженню суспільної потреби і відповідних інтересів у загальнообов'язкових правилах поведінки. Ця діяльність, що конституює правоутворення у формально визначені розпорядження загального характеру, і є правовою нормотворчістю. Розрізняються три способи такого нормотворчісті:

1) безпосередня правоустановча діяльність повноважних державних органів;

2) санкціонування державними органами норм, що склалися незалежно від них у виді звичаю (ділового звичаю) чи вироблені недержавними організаціями (наприклад, кооперативами, громадськими організаціями);

3) безпосереднє правотворчість народу, проведене у формі всенародного голосування (референдуму).

В усіх трьох випадках нормотворчість відрізняється і своїми цілями, і тими принципами, на яких воно ґрунтується. Загальними принципами нормотворчість є: науковість, демократизм, законність, інтернаціоналізм.

В окремі періоди розвитку тієї чи іншої держави мали місце відступу від якого-небудь принципу, але вони не можуть похитнути необхідність пошуку і твердження відповідних початків законодавчої діяльності.

Правотворчість діяльність так чи інакше зв'язана з проявом державної волі. Це положення багаторазове доведено світовою історією. Крім того, що пануючі при даних відносинах індивіди повинні конституювати свою силу у виді держави, вони повинні додати своїй волі, обумовленої цими визначеними відносинами, загальне вираження у виді державної волі, у виді закону.

Правотворчість може виражатися у виді прийняття одиничного акта, що містить окремі юридичні норми, і у виді систематизованого (кодифікаційного) акта, що містить визначені сукупності, групи норм. Найбільш розвитим видом є кодифікаційна нормотворчість. З його допомогою закладаються основи законодавчої системи в ціпом і по галузях права, а потім здійснюється подальший розвиток законодавства. За допомогою одиничних актів права-творчості вносяться доповнення і зміни в кодифіковане законодавство. У ході поточної правотворчості усуваються протиріччя і пробіли в законодавстві.

§ 29. Стадії правотворчого процесу.

Зміст нормотворчості складається з послідовно здійснюваних організаційних дій, що утворять у своїй сукупності те, що називають правотворчим процесом. Це технологія створення нормативних актів і доведення їхніх розпоряджень до адресатів. Сам правотворчий процес у силу його суспільно-політичного значення регулюється конституційними й іншими юридичними нормами.

Правотворчий процес складається з ряду стадій.

1. Стадія законодавчої (більш широко— нормотворчої) ініціативи. Мова йде про первинну офіційну дію компетентного суб'єкта, що складає у внесенні в правотворчий чи орган пропозиції про видання нормативного акта, чи підготовленого проекту акта.

Коло суб'єктів, що володіють правом законодавчої ініціативи, строго обкреслений у законодавстві, тому що законодавча ініціатива, на відміну від будь-якого іншого звертання в правотворчий орган із законопроектом, припускає юридичний обов'язок компетентного органа розглянути проект, що надійшов, чи пропозиція.

2. Рішення компетентного органа про необхідність видання акта, виробленню його проекту, включенні в план законопроектних робіт і т.п.

3. Розробка проекту нормативного акта і його попереднє обговорення. Процедури того й іншого розрізняються в залежності від важливості проекту, від того, кому доручена його розробка, а також від характеру майбутнього нормативного акта (загальнодержавний чи акт відомчий). Найбільш важливі проекти виносяться на всенародне обговорення. У підготовці інших беруть участь консультативні групи вчених і фахівців.

4. Розгляд проекту нормативного акта в тім органі, що уповноважений його прийняти.

5. Прийняття нормативного акта.

6. Доведення змісту прийнятого акта до його адресатів.

При виробленні правових норм, виданні нормативних актів і наступної їхньої систематизації використовується ряд правил для забезпечення досконалості законодавства. Сукупність усіх цих правил, засобів і прийомів утворить законодавчу техніку. Якщо до названих правил додати правила, засоби і прийоми формулювання, з'ясування й обробки індивідуальних правових актів, одержимо юридичну техніку. Деякі її вимоги є загальними як для нормативних, так і для індивідуальних актів. Наприклад, вимоги культурності (загальної і юридичний) акта: доцільність, законність, грамотність, правильна форма, раціональна структура, наявність зовнішніх атрибутів і т.п.

Поняття законодавчого процесу (для порівняння)

Поняття законодавчого процесу має на увазі його тлумачення в двох значеннях: по-перше, як порядок діяльності по створенню і прийняттю чи закону іншого нормативного акта; по-друге, як саму цю діяльність.

Законодавчий процес безпосередньо як діяльність здійснюється законодавчим органом - чи парламентом главою держави. У визначених випадках у законодавчому процесі може брати участь уряд, а іноді, у рідких випадках, він здійснюється за допомогою особливої процедури - референдуму.