Проблеми корпоративного управління в Україні, Детальна інформація

недооцінка необхідності цільової спрямованості управління, місця та ролі мети як системоутворюючого, мотиваційного, планово-контрольного елемента тощо;

складність процесу цілевстановлення та цілереалізації;

небажання брати на себе відповідальність за наслідки досягнення чи недосягнення мети;

страх помилитися та втратити авторитет з-поміж партнерів і підлеглих, оскільки через відсутність цілей, які мають суб’єктивний вираз, можна “Списати” всі недоліки на об’єктивні фактори;

відсутність знань і здібностей для встановлення цілей, а також відсутність у системі мотивації засад, які б сприяли усуненню цих недоліків;

небажання проявляти свої наміри (а у цілях та стратегіях вони - наочні), схильність до “ручного управління” – ознаки тінізації бізнесу.

Відсутність цілей і стратегій створює поживний грунт для зловживань. Ні для кого не є секретом, що короткостроковими фінансовими показниками легко маніпулювати, обґрунтовуючи будь-яке рішення з арсеналу “ручного управління” об’єктом впливу, в даному випадку – АТ. Навіть при наявності цілей та стратегій, не меншою є проблема їх впровадження, яка знову є таки має як об’єктивні, так і суб’єктивні бар’єри. “Об’єктивна складова” зумовлена невідповідністю стратегій можливостям організації (браком ресурсів, часу, необхідних кадрів тощо) та середовищу, в якому ця організація функціонує (невідповідність стратегічних орієнтирів економічним, ринковим, політико-правовим, демографічним можливостям та загрозам). Підприємство в тому числі повинно враховувати “суб’єктивну складову”, оскільки найкращі стратегії зможуть стати марними, якщо вони не сприймаються людьми (персоналом, окремими групами акціонерів тощо).

2.2. Проблеми суб’єктивного характеру.

На сучасному етапі проявився дивовижний парадокс. Найбільші, наймогутніші підприємства та організації насправді виявилися тендітними, як картонні хатинки, соціальними конструкціями. Відомо, що значна роль діяльності людини у виникненні та переборенні проблем, тому, на наш погляд, недостатня увага приділяється соціально-психологічній складовій корпоративного управління (не применшуючи об’єктивних обмежень, що часто знаходяться з суб’єктивними у співвідношенні, як “курка та яйце”).

Для того, щоб корпоративне управління змогло проявити свої переваги треба перебороти певну кількість соціально-психологічних бар’єрів: застарілих традицій, звичок, стереотипів, догм, сил інерції, які склалися у попередній період господарювання. І головною задачею при цьому для відповідальних менеджерів всіх рівнів – братися за кропітку, щоденну роботу по створенню нових, значно стійкіших та надійніших соціальних конструкцій, які б не тільки не стримували їх розвиток, а, навпаки сприяли постійному оновленню, вдосконаленню та саморозвитку.

2.2.1.Відношення суспільства до нових підприємств з "нетрадиційними"

для України формами власності та системами управління

(в тому числі загальний правовий механізм)

Можна цілком впевнено стверджувати, що урахування історичних важелів формування національного менталітету, з одного боку, стало поживним підґрунтям політичному забезпеченню "масової ваучерізації" економіки України, нормальному сприйманню, наприклад, оренди з викупом та створення таких колективних по своїй суті підприємств, як ЗАТ і ВАТ. Однак, з іншого боку, фактичні технології приватизації та корпоратизації виробили схеми, при яких власність, перш за все привабливих підприємств опинилася в руках "своїх людей", що призвело до зміни відношення до роздержавлення власності з боку значних прошарків населення України. Наявні також політичні сили, які грають на цих труднощах, підбурюючи "ошуканих членів суспільства" проти ініціаторів реформ. Неабияке місце тут займають претензії до міжнародних організацій.

Нажаль, в суспільній свідомості на цій основі вже сформована викривлена уява про сутність ринкової економіки, приватну та акціонерну форму власності, про роль людини в суспільстві, що будується тощо. Це знаходить вираз у розчаруванні реформами, а це, в свою чергу, є поживним ґрунтом для дискредитації самої ідеї перебудови економіки України. Цьому сприяло швидке накопичення первісного капіталу на рубежі 80-90 рр. Як вже зазначалося (п. 2.1.3.), сумнівне походження цього капіталу сформувало у суспільстві певне відношення до його володарів, поширюючи це відношення на ті об‘єкти, які опинилися у володінні "новонароджених" олігархів. Тепер будь-які зміни власників сприймаються у суспільстві, як "переділ", в якому пересічному громадянину нема що чекати.

При змінах власників часто-густо виявляються зловживання керівників підприємства, які своїми діями дискредитували саму ідею акціонерної (та й будь-якої іншої - "нової") форми власності у формі необґрунтованих орендних договорів, застав, боргів тощо (п.2.1.3.).

Суспільна апатія до сприйняття нових, в тому числі і акціонерної, форм власності "підкріплюється" загальним правовим нігілізмом. Не знаючи своїх прав, не прикладаючи зусиль щодо ознайомлення з ними, апріорно "знаючи, що правди не доб’єшся", акціонери не тільки не хочуть, а й не можуть боротися за свої права.

В таких умовах важко чекати активної участі робітників-акціонерів у освоєнні корпоративних норм та правил ведення бізнесу, навіть сподівались на їхню підтримку. Це серйозна проблема, адже сама природа корпорацій і корпоративного управління вимагає певного рівня свідомості, активності та зусиль від кожного акціонера - власника компанії.

2.2.2.Незформоване відчуття власника серед акціонерів ("зовнішніх", а також "внутрішніх" - керівників, робітників тощо)

Виходячи з правового статусу, поняття "акціонер" означає: а) особу, що отримала корпоративні права - купила акцію, внесла інше майно до статутного фонду і стала учасником АТ, що має право на частку прибутку, участь в управлінні; б) власника акції (пакету акцій), якими він має право володіти, користуватися, розпоряджатися, згідно з чинним законодавством, - і підкреслює його участь у корпоративних і правових відносинах.

Корпоративні права розподіляються на майнові та особисті (немайнові) і регулюються законами України "Про господарські товариства" та "Про цінні папери і фондову біржу". Але права можна використовувати або ні (частину причин невикористання прав вже розглянуто у п. 2.2.1.). Всі дослідники проблем корпоративного управління в Україні підкреслюють загальну пасивність щодо здійснення та відстоювання своїх прав акціонерами. Участь в управлінні АТ беруть від 2 до 30% акціонерів, що мають на це право. Причина такого положення у низькій компетентності акціонерів, у нерозуміння ними природи та переваг корпоративної форми власності та корпоративного управління.

Це знаходить вираз у тому, що рядові акціонери не вбачають цінності у володіння акціями, легко йдуть на перепродаж їх за безцінь сумнівним особам., з порушенням необхідних процедур. Не вдаючись до глибоких досліджень причин (які багатогранні та численні) слід наголосити на тому, що, по-перше, більшість людей не освоїлася у новій системі і не дуже розуміє що таке власність взагалі після десятиліть позбавлення її (крім особистої власності на квартиру, автомобіль, побутові предмети довгострокового користування тощо); по-друге, недосконалість фондового ринку не дозволяє відчути переваги зростаючого курсу акцій; по-третє, кризовий стан підприємств не забезпечує доходності акцій, сплати дивідендів; по-четверте, не грошовий шлях отримання акцій (яких внаслідок ведення електронних реєстрів більшість акціонерів ніколи не бачило) не дозволяє серйозно відноситися до них, як до документа про частку майна.

Повертаючись до визначення "акціонер" і зваживши на зроблені зауваження, можна зробити висновок, що більшість наших акціонерів насправді такими не є.

З іншого боку, треба усвідомлювати, що не кожний акціонер бажає та може діяти, як ефективний власник, і це не тільки "український синдром". Більшість акціонерів, до певної міри, користуються мотивами портфельних інвесторів: отримання прибутку, - що доповнюється небажанням (неможливістю) вникати у справи підприємства. У західній літературі така ситуація отримала назву "безкоштовного проїзду" - необхідність контролю за діяльністю АТ акціонери схильні віддавати іншим. Основна проблема тут така: якщо всі акціонери так відноситимуться до свого підприємства, власниками якого вони, на жаль лише формально, є, компанія може стати неконтрольованою, а потім і зовсім перестати існувати.

Ситуація погіршується недосконалістю чинного законодавства (п.2.1.2.), а також браком знань у акціонерів, як його використовувати (п.2.2.6.). Більшість з них приходять до висновку, що права не можна і не треба використовувати взагалі.

Несформоване відчуття власності у акціонерів по-різному, але все ж таки проявляється у всіх груп акціонерів, в тому числі "внутрішніх" ("інсайдерів") та "зовнішніх" ("аутсайдерів"), цьому сприяє і складність середовища (п. 2.1.2), і неоднозначність накопиченого досвіду корпоративного управління в Україні та за кордоном (п. 2.1.3.), що призвело в тому числі до негативного ставлення до нових форм власності (п. 2.2.1). В свою чергу несформоване відчуття власності сприяло становленню "псевдовласників" і відсутності ефективного власника (п.п. 2.1.4, 2.2.3).

2.2.5. Конфлікт “хочу / можу” управляти діяльністю АТ.

Проблеми винагороди керівників АТ.

Вище вже розглядалися природа та види конфліктів, що мають об’єктивну природу та суб’єктивну реалізацію (п. 2.1.5, 2.2.4).

В “класичному” корпоративному управлінні конфлікт інтересів як правило розглядається відносно посадових осіб АТ, які, з одного боку, мають інтереси, як керівники і акціонери АТ, а з іншого, можуть впливати на рішення відносно підписання угод з іншими організаціями, де вони або їх родичі теж мають інтереси. Ми вважаємо, що слід розглядати ще й інші аспекти конфліктів, в яких може брати участь будь-який акціонер-керівник (п.2.1.5, 2.2.5).