Політико - соціологічни аналіз олігархії в Україні, Детальна інформація

Третім недоліком платонівської олігархії є те, що така держава не зможе вести жодних військових дій: багаті владоможці не зможуть дати бідноті зброю до рук, бо боятимуться її більше, ніж ворога.

Окрім того, ПЛАТОН наводить інші, менш суттеві чинники негативності олігархічного устрою: споживацькі нахили олігархів (“…вони не є ні ремісниками, ні вершниками, ні гоплітами,ні владарями, ні підлеглими; вони подібні до трутнів у вулику, надлишок яких є хворобою для рою…” ) – хвороба для суспільства та держави.

Далі ПЛАТОН розглядає процес становлення “людини олігархічної”: її генезу та властивості. Пріоритетність багатства в суспільстві з найчистішої, найідеалістичнішої людини зробить шанувальника “Великого царя” – грошей. Окрім багачів та багатства в такої людини ніщо інше не викликатиме захоплення, і все її честолюбство буде спрямоване виключно на “загрібання” та все те, що до цього веде. Вона не допускатиме жодних інших міркувань, окрім примноження свого багатства. Жодна зміна в людині не відбувається з такою швидкістю, як перетворення бажання почестей у бажання грошей. Внаслідок постійної бережливості та ощадливості людина набуде якостей трутня: частково – жебрацьких, частково – злочинних.

Процвітання, як стиль поведінки в державі олігархічній всіляко заохочується та шанується. Саме тому правителі, які є при владі, не перешкоджають розпущеній молоді розтринькувати своє майно: адже воно перекочує до них у кишеню. Скуповуючи за безцінь закладене та перезакладене майно, даючи під великі проценти позики, правителі намагатимуться самі збагатитися на цьому. Внаслідок чого в державі шалено збільшиться кількість людей, які були заможними, мали вагу в суспільстві, але втратили все через існуючий режим. Коли кількість таких людей досягне “критичної маси” – вони стануть на сторону бідноти (знайшовши у ній політичного союзника), і очолять

заколот, який переросте у повстання, а потім - у революцію проти правлячого режиму. Після перемоги в такій державі запроваджуєтться режим демократії, як плата бідноті за підтримку. Переростання олігархії у демократію Платон бачить саме у такий спосіб.

Крайня негативізація олігархічного устрою у праці ПЛАТОНА “Держава” є, радше, винятком: сам ПЛАТОН вважається теоретиком елітарного, ієрархізованого та структуризованого суспільства (теорія ідеальної держави). Переважна ж більшість пост-платонівських мислителів (Тома АКВІНСЬКИЙ (1225-1274), Ніколо МАКІАВЕЛІ (1469-1527), Томас ГОБС (1588-1679), а також Шарль Луї МОНТЕСК’Є (1689-1755), Георг ГЕГЕЛЬ (1770-1831), Артур ШОПЕНГАУЕР (1788-1860), Фрідріх НІЦШЕ (1844-1900), інші) вважала олігархічний, ієрархізований тип суспільства та суспільно-політичного управління цілком виправданим тими перевагами, які надавала структуризована система суспільства (та освіти): лише вона могла забезпечити якісне продукування політичної та управлінської еліти шляхом виховання, надання дуже хорошої (і дуже дорогої) соціально-управлінської освіти, створення відповідної самосвідомості. Таким чином, тут фінансовий чинник застосовувався для “фільтрування” майбутніх управлінських кадрів, створення якісно-нової “касти” людей, здатних, ба, навіть покликаних управляти переважною більшістю. Дослідники вже ХХ століття (Г. МОСКА (1858-1941), В. ПАРЕТТО (1848-1923)) переконані, що така “каста” повинна бути відкритою “знизу догори”: лише за умови конкурентності подібна система здатна зберегти стабільність.

Олігархія в соціальній системі суспільства. На думку багатьох сучасних вітчизняних дослідників (О. Долженков, М. Томенко, Є. Лапін, інші) сучасна політична система України характеризується низкою суперечливих тенденцій. Всі вони полягають у протистоянні векторів подальшого розвитку держави. Так, з одного боку, українська Конституція закріпила основні цінності розвитку суспільства на зразок західних демократій: права людини на основні свободи, поділ влади (система стримувань та противаг), політичний, економічний та ідеологічний плюралізм та інші ознаки демократичної, правової, соціальної держави у повній відповідності до загальноприйнятих норм. З іншого боку, дослідники відзначають невідповідність дій суб’єктів політичної системи до Конституції, законів та підзаконних норматитвно-правових актів України. Наприклад, Микола Томенко (директор Інституту політики) вважає, що “…сьогодні виразно вималювались суперечності між конституційною та реально існуючою системою політичних відносин. Особливу небезпеку становить нівелювання законодавчо визначеної системи поділу влади та розмежування повноважень між органами державної влади і органами місцевого самоврядування”.

Суперечливість між конситуційною та реально існуючою системами політичних відносин, на думку Олега Долженкова, призвела до появи двох тенденцій у вітчизняній політичній науці стосовно досліджень політичного процесу в Україні. “…Перша тенденція уособлюється офіційною та напівофіційною наукою. Її основна ознака – дослідження віртуально-існуючих речей, таких, як поділ українських партій на “правих”, “лівих”, “центристів”, місцеве самоврядування, система стримувань та противаг тощо. Тобто, речей хоча й не дуже актуальних, інколи навіть не потрібних або ж і шкідливих для адекватного розуміння сутності політичного процесу в державі, зате безпечних з точки зору дослідника… До “сумнівних” з точки зору цензуруючих самих себе науковців можна віднести такі очевидні теми, як наростання тоталітарних тенденцій в суспільстві за президентства Л. Кучми; взаємозв’язок криміналітету, кримінальних грошей з адміністративною елітою держави; роль кланових угрупувань в політичному житті України. Як наслідок, всі ці болючі і очевидні проблеми сміливо можна вважати малодосліджуваними.”

Передумовою до розуміння кланово-олігархічних груп як інститутів політичної системи України є усвідомлення того, що в вітчизняних умовах визначені в західній політичній науці інститути політичної системи (політичні партії, громадські рухи та організації тощо) практично позбавлені впливу на процес прийняття політичних рішень. Особливість і парадоксальність характеру сучасної української влади полягає в її непублічності і неможливості конкретної інституційної ідентифікації. Декларативний характер конституційно-закріпленої системи політичних відносин відзначають і закордонні автори: "… Існує дивний елемент символічних, прикрашуючих шат, котрі бентежать і вводять в оману західних спостерігачів: конституції, парламенти, вибори, референдуми, місцеве самоврядування і т.ін. Ті, хто з ними стикаються, знають, наскільки все це є нісенітницею і наскільки інструментальну роль воно виконує…"

В зв’язку з наявністю в політичному процесі України серйозної відмінності від політичного процесу в демократичних країнах можна вести мову про актуальність для держави "незахідного" типу політичного процесу. Серед його найважливіших рис в руслі досліджуваної проблематики ряд дослідників виділяє наступні ознаки:

домінування в політичниму процесі кланів;

невелика значимість явних, організованих інтересів;

претензії політичних партій на відображення світогляду і представлення способу життя при тому, що інтенсивність і широта політичних дискусій мало пов’язана з прийняттям політичних рішень.

На думку Олега Долженкова, навряд чи можна вести мову про неможливість чіткого визначення інститутів політичної системи України. Проблема полягає в тому, що в порівнянні з західними у вітчизняній політичній системі по-іншому вибудувана ієрархія її інститутів: тут існують інститути, які не властиві демократичному суспільству.

В Україні найважливішим після держави елементом політичної системи є адміністративно-економічні клани, або кланово-олігархічні угрупування. Партії та громадські організації (які в західних суспільствах займають місце вітчизняних кланів) відіграють в Україні підпорядковану роль щодо кланів. Очевидно, що це і є однією з найважливіших специфічних ознак української політичної системи.

З точки зору функціонування соціуму (соціологічна візія) суть українських кланово-олігархічних формувань полягає в наступному.

Найважливіше - те, що вони (кланово-олігархічні угрупування) є чи не єдиними незалежними організованими групами в суспільстві. Саме клани - а не партії чи громадські організації - висловлюють та захищають інтереси певних соціальних груп. Причому, з огляду на неструктурованість суспільства, українські політично активні соцальні групи є відносно вузькими прошарками заможніх громадян. "У маргіналізованому суспільстві навіть найбагатші його верстви складаються з маргіналів, що набули високого соціального статусу майже зненацька, раптово і зовсім не завдяки своїм позитивним якостям. Можна сказати, що система висловлення, агрегації, відстоювання політичних інтересів в Україні охоплює меншість суспільства. Більшість наших громадян свідомо дистанціюється від політики і держави, - ймовірно, з того часу, як держава дистанціювалась від громадян".

Природньо, шо за таких обставин, навіть після введення змішаної виборчої системи, українські партії не можуть відігравати скільки-небудь серйозної ролі. Надання їм ролі, до якої вони не були готові призвело до прискореної "ліквідації" багатопартійності через "приватизацію" партійних структур. Ставши об’єктами корисливої уваги напівкримінальної еліти, партії, не будучі в змозі чинити опір, були інкорпоровані в структуру різних адміністративно-економічних кланів. Партії остаточно почали відігравати чисто інструментальну роль в обслуговуванні великих економічних інтересів, процес чого почав спостерігатись з середини 1990-их рр.

Процес розширення сфер інтересів кланово-олігархічних груп, на думку Олега Долженкова, потенційно може призвести до поступового витіснення з суспільно-політичного поля політичних партій та самої держави. Не цілком погоджуючись з дослідником щодо виняткової ролі фінансово-промислових угрупувань ("кланів"), прощо ми писали раніше, все ж таки змушені констатувати існуючу тенденцію до розширення не лише потенційних сфер впливу олігархічних структур, але і й їх фактичних "володінь", котрі суттєво зменшують повноваження як елементів демократичної політичної системи (політичні партії, громадські організації та рухи тощо), так і повноваження самої держави. Графічно це можна зобразити наступним чином (див. Схему 1):

Так чи інакше, проте значна частина інститутів, що в демократичних соціумах відіграють роль посередників між громадянським суспільством та владою в Україні належить адміністративно-економічним клановим угрупуванням, прямо чи опосередковано через несамостійність політичних партій та громадських інституцій.

Однак, соціальну сутність українських адміністративно-економічних кланів в жодному випадку не можна зводити до того, що вони опанували значну частину традиційно зайнятого політичними партіями простору. Набагато важливішим є те, що в нинішніх умовах клани опанували значну частину органів державної влади та органів місцевого самоврядування.

В минулій роботі ми ілюстрували процес становлення олігархічної групи, який проходив три етапи: економічний, медіальний та політичний, і основною, стратегічною метою якого було справлення впливу на процес прийняття політичних рішень (див Схему 2).

З огляду на соціологічний характер сьогоднішнього дослідження наводимо власну схему становлення олігархічного угрупування в соціальному контексті (Див. Схему 3):



Як видно зі Схеми 3, для росту олігархічного угрупування йому необхідно володіти початковими ресурсами у вигляді:

підприємства чи їх групи, котрі б справляли суттєвий вплив на економіку держави;

одного або кількох теле чи радіоканалів загальнонаціонального значення;

державної посади чи депутатського мандату.

За наявності вищеперелічених ресурсів олігархічна група може взяти під контроль, “приватизувати” шляхом повного або часткового фінансування діяльності та (або) державної підтримки (державні дотації, субсидування, замовлення тощо) політичну партію чи громадську організацію, іншими словами – здобути інструменти подальшої діяльності. Політична партія (фракція) відкриває шлях до урядових посад. А також дозволяє опосередковано контролювати (шляхом парламентського затвердження суддів, Генерального прокурора тощо) судову владу та контрольно-ревізійні органи. Отже, контроль, чи, принаймі, вплив на гілки влади у процесі “олігархічного становлення” виступає тактичною, операційною метою діяльності фінансово-промислової, а тепер вже адміністративно-кланової, групи. Стратегічною, довготерміновою, метою діяльності виступає вплив чи контроль над всіма сторонами суспільного (громадського) життя: бізнесом, політикою та третім сектором. Лише за умови контрольованості цих сфер олігархічна група зможе реально впливати на процес прийняття політичних рішень в країні. Причім невірно буде вважати, що основною метою олігархічної групи є економічне збагачення: воно виступає лише засобом для досягнення влади, високого соціального статусу тощо.

РОЗДІЛ ІІ