Компенсація моральної шкоди, Детальна інформація

Деліктне зобов'язання з приводу заподіяння моральної шкоди – це різновид цивільно-правових зобов'язань, і тому йому властиві ті самі структурні особливості, що характеризують кожне зобов'язання. Такими структурними елементами є суб'єкт, об'єкт та зміст.

Суб'єктами деліктного зобов’язання є потерпілий і завдавач моральної шкоди. Як уже зазначалося потерпілим у зобов’язаннях, що випливають із завдання моральної (немайнової) шкоди можуть бути як фізичні, так і юридичні особи, яким завдано моральну (немайнову) шкоду.

Разом з тим дискусійним є питання чи мають право на відшкодування моральної шкоди, тобто чи є потерпілими, родичі особи, яка загинула внаслідок протиправних дій. За загальним правилом, невід'ємне право на компенсацію моральної шкоди належить лише фізичній особі, якій безпосередньо заподіяна така шкода порушенням її прав. Близькі родичі особи, якій завдано моральну шкоду, право на її відшкодування не мають. На нашу думку, необхідно встановити один виняток з цього правила: компенсувати моральну шкоду необхідно громадянам, які внаслідок злочинних чи інших протиправних діянь втратили близьку їм людину (тобто, має місце порушення прав іншої особи на життя). В даному разі мова йде не про моральну шкоду, заподіяну особі до її смерті, право на відшкодування якої успадковують члени сім’ї, а про шкоду, заподіяну внаслідок втрати близької людини як один з випадків спричинення немайнової шкоди. Адже у разі смерті особи розриваються сімейні стосунки, і членам її сім(ї та родичам завдаються душевні (іноді фізичні) страждання та переживання. Саме це, як вважаємо, дає право всім членам сім(ї та родичам ставити питання про відшкодування моральної (немайнової) шкоди.

Дещо проблемним тут виглядає питання суб’єктів, яким належить виплатити компенсацію, тобто хто це має бути, одному чи всім і в якому розмірі повинно проводитись відшкодування. На наш погляд, компенсовувати моральну шкоду треба членам сім’ї загиблого, іншим близьким людям (наприклад, утриманцям, особі, яка перебувала у фактичних шлюбних відносинах з померлим), При цьому характер та близькість зв’язків між загиблим і потерпілим може впливати лише на розмір компенсації.

Слушно зазначити, що автори проекту ЦК України дотримуються саме такої думки. У ст. 1292 проекту передбачено можливість компенсації моральної шкоди, завданої смертю (втратою) дружини (чоловіка), дітей, в тому числі усиновлених, батьків особам, які зв’язані із загиблим (загиблою) сімейними відносинами.

Завдавач (або боржник, який відповідає за заподіяну шкоду) – це, як правило, особа, яка безпосередньо заподіяла моральну шкоду. В деяких випадках, передбачених законодавством, завдавачем виступає не безпосередній заподіювач шкоди, а особа, що в силу закону відповідає за поведінку заподіювача. Так, згідно зі ст. 446 ЦК України за шкоду, заподіяну неповнолітнім, який не досяг 15 років, несуть відповідальність його батьки (усиновителі), опікун або навчальні, виховні чи лікувальні заклади, під наглядом яких перебував неповнолітній, якщо не доведуть, що шкода сталася не з їхньої вини. При заподіянні шкоди недієздатною особою боржником є його опікун або організація, що зобов'язані здійснювати за ним нагляд (ст. 448 ЦК України) Громадянин виступає як боржник за умови, що він є деліктоздатним, Організація вважається деліктоздатною за умови, що вона користується правами юридичної особи.

Зміст деліктного зобов'язання внаслідок заподіяння моральної шкоди згідно зі ст. 4401 ЦК України становлять право потерпілого на відшкодування заподіяної шкоди та обов'язок завдавача вчинити дій, за допомогою яких немайнова сфера потерпілого була б поновлена до такого рівня, в якому вона перебувала до її порушення. З цього випливає, що об'єктом деліктних зобов'язань з приводу моральної (немайнової) шкоди є відшкодування, яке завдавач зобов'язаний надати потерпілому для поновлення його у попередньому стані, виходячи з принципу повного відшкодування моральної (немайнової) шкоди. І якщо для фізичних осіб таке поновлення можливе лише на емоційному рівні, то для юридичних – воно полягає у поновлення нематеріальних активів у попередньому обсязі.

Таким чином, завдавач моральної (немайнової) шкоди зобов’язаний компенсувати її потерпілому у такому обсязі, щоб повністю відновити попереднє становище наскільки це можливо у зобов’язаннях щодо відшкодування немайнової шкоди. Отже за своєю природою відшкодування моральної (немайнової) шкоди носить характер цивільно-правової відповідальності правопорушника за заподіяну шкоду.

До речі, в результаті застосування заходів відповідальності правопорушник і сам переживає негативні наслідки особистого характеру: моральну шкоду (психічні страждання), супроводжувані майновими санкціями. Але відповідальність як покладення на правопорушника переживання моральної шкоди, як приниження його честі і гідності не суперечить гуманізму, справедливості, на відміну від потерпілого, заподіювач законно зазнає моральної шкоди .

Тепер кілька слів про термінологічну проблему. Який термін слід вживати у деліктних зобов’язаннях з приводу моральної шкоди: “відшкодування” чи “компенсація”? Спершу треба зазначити, що великої принципової різниці між ними немає, і протиставляти їх один одному не можна. В той же час, на наш погляд, термін “компенсація” є більш вдалим за “відшкодування моральної шкоди”, “відшкодування”, в першу чергу, вживане до майнової шкоди і має своєю метою поновити порушену сферу майнових прав потерпілого. Компенсація означає винагороду і саме це визначає її сутність. Адже перенесені людські страждання не усунути, а виплата грошової компенсації потерпілому навіть виходячи з принципу повного відшкодування заподіяної шкоди буде для нього лише засобом відновлення попереднього емоційного стану, тоді як наслідки пережитих фізичних чи душевних страждань у тій чи іншій мірі все одно залишаться у свідомості людини на усе її життя, навіть якщо не будуть гостро відчуватися. Доречно зазначити, що у проекті ЦК України, вживається саме термін “компенсація моральної (немайнової) шкоди”. Але з огляду на те, що у Конституції України та в чинному законодавстві переважає термін “відшкодування”, надалі в цій роботі обидва поняття будуть вживатися як синоніми.

Багато дискусій точиться навколо проблеми, в яких випадках заподіяна моральна (немайнова) шкода підлягає компенсації: в усіх випадках порушення законних прав особи чи лише в спеціальних, передбачених законом.

Якщо проаналізувати ст. 4401 ЦК України, то можна припустити, що немайнова шкода відшкодовується у всіх випадках порушення законних прав громадянина чи організації. Але, всупереч цьому, Пленум Верховного Суду України в своїй постанові від 31.03.1996 р. № 4, в пункті 2 поставив можливість компенсації моральної шкоди в залежність від наявності спеціальної норми закону, тобто відшкодування немайнової шкоди можливе лише у випадках, коли право на це передбачено спеціальний законодавством (зокрема, Цивільним кодексом, Законами України “Про інформацію”, “Про охорону праці та іншими).

Більшість фахівців схильні вважати, що вища судова інстанція нашої держави перевищила свої повноваження. фактично створивши нову правову норму, чим невиправдано звузила випадки, коли можлива компенсація моральної шкоди. Норма ст. 4401 ЦК є загальною та імперативною, застосовується у всіх випадках незалежно від галузевої належності порушених правовідносин і її реалізація не повинна ставитись в залежність від наявності спеціальної норми закону.

Більше того, така позиція Верховного Суду виглядає дещо суперечливою. Адже якщо виходити з керівних роз’яснень Пленуму, то у своєму рішенні по конкретній цивільній справі суд першої інстанції повинен вказати спеціальний нормативний акт і ту його статтю, яка допускає відшкодування моральної шкоди. В такому випадку, на підставі якої статті спеціального закону повинно відбуватись відшкодування немайнової шкоди, завданої, наприклад, злочином (можливо, на підставі кримінального закону, але жодна його стаття не передбачає компенсацію моральної шкоди та й не може цього робити, бо інститут компенсації немайнової шкоди є цивільно-правовим)? Крім того, постає питання про те, чи належать до спеціальних норми Конституції України, які передбачають відшкодування моральної шкоди як норми прямої дії.

Більш зваженої позиції дотримується Вищий арбітражний суд України, президія якого в пункті 4 свого роз’яснення від 29.02.1996 року № 02-5/95 вказала, що чинне законодавство не містить вичерпного переліку обставин, за яких юридична особа може вважати, що їй заподіяно моральну шкоду. Тобто жорсткої прив’язки можливості компенсації немайнової шкоди до спеціального закону немає.

В юридичній літературі зустрічаються думки про критичне ставлення до обмежень можливості компенсації моральної шкоди спеціальними вказівками закону. Деякі автори вважають, що правопорушення негативно впливає на особу потерпілого (травмує його психіку) і в багатьох випадках посягає на майнову сферу. Тому воно завжди спричинює моральну (психічну, нематеріальну), і часто – майнову (економічну) шкоду. Оскільки будь-яке правопорушення заподіює моральну шкоду, а деяке – і шкоду майнову, тому моральна шкода повинна відшкодовуватися у всіх випадках, а майнова (збитки) – коли вона фактично заподіюються правопорушення. Будь-яка реальна шкода повинна відшкодовуватись в повному обсязі. Порушене питання має принципове значення для подальшого розвитку інституту відшкодування моральної шкоди і потребує негайного вирішення на законодавчому рівні, тому детальніше про проблему допустимості компенсації моральної шкоди буде розглянуто нижче в аспекті співвідношення генерального та сингулярного делікту.

Особливістю відшкодування моральної шкоди є те, що на вимоги про компенсацію, як вимог, що випливають з порушення особистих немайнових прав, строки позовної давності відповідно до ст. 83 ЦК не застосовуються. Але до вимог компенсації немайнової шкоди, заподіяної поширенням відомостей, що не відповідають дійсності і порочать честь, гідність чи ділову репутацію фізичної або юридичної особи. Згідно з ч. З ст. 7 ЦК застосовується строк позовної давності в один рік, а у разі заподіяння працівникові моральної шкоди внаслідок небезпечних чи шкідливих умов праці або у випадках, передбачених контрактом, – тримісячний строк (відповідно до ст. 233 Кодексу законів про працю України).

В юридичній літературі була висловлена слушна думка про необхідність застосування загальних строків позовної давності до вимог про компенсацію моральної шкоди. Адже якщо позов не було пред’явлено в трьохрічний строк (тобто загальний строк позовної давності), то розумно і справедливо вважати, що страждання були відсутні і у стягненні моральної шкоди має бути відмовлено. Перебіг строку позовної давності повинен в таких випадках починатись в момент початку переживання страждань, але не раніше монету усвідомлення потерпілий причинного зв’язку між стражданнями та порушенням його прав.

Глава 2. Підстави майнової відповідальності за заподіяння моральної (немайнової) шкоди.

Наявності душевним чи фізичних страждань ще не достатньо, щоб у суб’єкта виникло право на відшкодування моральної шкоди. Цивільно-правова відповідальність в українському праві ґрунтується на понятті делікту як єдиної підстави такої відповідальності. Необхідною умовою для відшкодування моральної (немайнової) шкоди з боку завдавача, тобто притягнення його до відповідальності, є наявність у його діях складу цивільного делікту. Елементами цивільно-правового делікту прийнято вважати, крім деліктоздатності самого завдавача, ще й наявність шкоди (у даному випадку немайнової), протиправність поведінки завдавача, причинний зв’язок між протиправною поведінкою на заподіяною шкодою, а також вину завдавача, крім випадків, коли вина не є умовою відповідальності. Усі ці обставини (наявність шкоди, протиправність поведінки, причинний зв’язок і вина) прийнято вважати підставами майнової відповідальності заподіювача моральної (немайнової) шкоди або умовами її відшкодування.

Оскільки питання моральної (немайнової) шкоди як умови її компенсації детально розглядалося у розділі 1 цієї роботи, то варто зупинитися на решті підстав цивільно-правової відповідальності за моральну шкоду.

§ 1. Протиправність діяння при завданні моральної (немайнової) шкоди

Питання щодо протиправності дій завдавача при спричиненні моральної (немайнової) шкоди залишається остаточно не визначеним як для теорії, так і для практики.

Протиправність при позадоговірному заподіянні шкоди у вітчизняному праві (глава 40 ЦК України) традиційно визначається як будь-яке порушення чужого суб'єктивного права та ґрунтується на принципі генерального делікту. Принцип останнього означає, що кожний факт заподіяння визнається протиправним, якщо інше не встановлено законом. В силу загальної заборони заподіювати шкоду будь-якими діями та способом протиправність безпосередньо пов'язується саме з негативним результатом – наявністю шкоди. При чому такий взаємозв'язок існує незалежно від виду правовідносин, з яких виникає шкода: є вони суто цивільними чи трудовими, екологічними або будь-якими іншими.

Таким чином, майже будь-яке заподіяння шкоди тягне обов'язок її компенсації. Саме тому цивільне законодавство, на відміну від кримінального чи адміністративного, не передбачає переліку окремих дій, що визнаються протиправними. За загальним правилом в таких випадках достатньо лише генеральної, універсальної для кожного випадку ст. 440 ЦК України .

Здавалося б, логіко-систематичне тлумачення норми про відшкодування моральної шкоди (ст. 4401), яка теж знаходиться у главі 40 ЦК України, дозволяє застосувати вказані правила системи генерального делікту і до неї.

Однак, Пленум Верховного Суду України в постанові № 4 від 31 березня 1995 р. “Про судову практику в справах про відшкодування моральної шкоди” роз'яснив, що спори стосовно компенсації такої шкоди розглядаються судами лише у випадках, коли це передбачено спеціальним законодавством. Як вбачається, Пленум не розглядає ст. 4401 як універсальну (загальну) норму і тлумачить її обмежено.

Без сумніву, подібна позиція не може вважатися переконливою. Виходячи із логіко-систематичного тлумачення ст. 4401 ЦК України і враховуючи ступінь її обов’язковості, можна дійти висновку, що ця норма є загальною та імперативною. Отже, вона застосовується в усіх випадках незалежно від галузевої належності порушених правовідносин. Порушеними можуть бути цивільно-правові, трудові, адміністративно-правові та інші відносини, внаслідок порушення яких потерпілому була завдана моральна шкода. В усіх цих випадках моральна шкода повинна компенсуватися за ст. 4401 ЦК України. Щодо спеціальних норм, то вони повинні мати виключно відсилочний характер або заповнювати прогалини загальної норми – ст. 4401 ЦК України стосовно особливостей встановлення наявності шкоди та інших юридичних наслідків порушення особистих і майнових відносин абсолютного характеру. Наведені висновки є логічним наслідком незаперечного факту, що відносини з приводу компенсації моральної шкоди є цивільно-правовим, не договірними відносинами, що виникають з порушення абсолютних прав. Саме тому зазначені відносини не можуть регулюватися адміністративним, трудовим, фінансовим та іншими галузями права, крім цивільного права.

Виходячи з викладеного, автори посібника “Зобов'язальне право: теорія та практика” вважають необґрунтованою позицію Пленуму Верховного Суду України щодо визначення ст. 4401 ЦК України як спеціальної норми.

Викладена позиція зводить нанівець систему генерального делікту й створює зовсім інші основи деліктного права в частині компенсації моральної шкоди. Тим самим в Україні запроваджується не характерний для вітчизняного права принцип сингулярного делікту.