Колористичний контраст і засоби його реалізації у російських поетичних текстах 70?80?х рр. ХХ ст. (белый - черный), Детальна інформація

Брови черные,

Будто соболи

Прирученные.

(Л.Татьяничева)

Четыреста лет не бывало ни неба,

Ни солнца такого на Влтаве и Висле,

И белыми сделались ленточки крепа,

И темными стали с звездой обелиски.

(С.Орлов)

Б.Ахмадуліна індивідуально у вірші “Черемуха белонощная” використовує прислівники светло і темно, іменники свет і тьма, темь, оказіональний іменник темно, створюючи особливий тип – колоризми – лексичні одиниці із суміщеним значенням світла і кольору [6, 2]. Сполучене вживання колоризмів-антонімів змальовує незвичну, важку для сприймання картину – така затримка є необхідною умовою актуалізації образу. Об’ємність та індивідуальний його характер створюються завдяки несподіваній сполучуваності колористичних номінацій, поєднанню їх у складі генітивної метафори із стрижневим іменником абстрактного значення – словом спеціального вжитку закись [10, т. 4]:

И снова ночь. Как удалась мгновенью

такая закись света и темна?

Туоми, так ли? Я тебе не верю.

Прощай, Туоми. Я люблю тебя.

(Б.Ахмадулина)

Поетеса утворює складний оказіональний предикативний прислівник темно-светло в єдиному комплексному значенні, що виникає десь посередині завдяки поєднанню протилежностей:

Так значит, как вы делаете, други?

Пораньше встав, пока темно-светло,

открыв тетрадь, перо берете в руки

и пишете? Как, только и всего?

Семантичні ознаки проміжного типу (вже не темно, але ще немає світла) вербалізуються, що робить образ об’ємним, рельєфним. Ужитий автором оказіональний прислівник є яскраво індивідуальним та емоційно насиченим, він утверджує самоцінність слова в поетичному тексті. М.М.Бахтін найвище цінує це відчуття народження значущого слова: “Это не чувство голого органического движения, порождающего физический факт слова, но чувство порождения и занимания позиции цельным человеком, движения, в которое вовлечен и организм, и смысловая активность, ибо порождается и плоть и дух слова в их конкретном единстве” [4, 81]. Увесь вірш Б.Ахмадуліної побудований за принципом антитези: поетеса зіставляє власний метод творчості з працею своїх колег, наголошуючи на відмінності. А сполучені колористичні антоніми у структурі антитези обігрують взаємооберненність компонентів:

Нет, у меня — все хуже, все иначе.

Свечу истрачу, взор сошлю в окно,

как второгодник, не решив задачи.

Меж тем в окне уже светло-темно.

Протиставлення увиразнюється й ужитими поряд прислівниками часу – пока темно-светло й уже светло-темно.

Світловий контраст у ліриці 70-80-х рр. ХХ ст. найчастіше слугує тлом, котре відбиває:

а) складний душевний стан ліричного героя:

Уж много раз менялись свет и темь.

В пустыне мглы, в тоске неодолимой,