/  
 ДОКУМЕНТІВ 
20298
    КАТЕГОРІЙ 
30
Про проект  Рекламодавцям  Зворотній зв`язок  Контакт 

Життя Тараса Григоровича Шевченка, Детальна інформація

Тема: Життя Тараса Григоровича Шевченка
Тип документу: Реферат
Предмет: Особистості
Автор: Самбур П.В.
Розмір: 0
Скачувань: 1382
Скачати "Реферат на тему Життя Тараса Григоровича Шевченка"
Сторінки 1   2   3   4   5   6   7  
Я почав вдивлятися пильніше і побачив: насправді, в усій його істоті було щось надзвичайно хворобливе… Він скаржився на біль в грудях і на жорстку задишку.

- Пропаду, - закінчив він і кинув на стіл ложку, з якої щойно проковтнув ліки…

- От якби до весни дотягнуть! - сказав він після тривалого роздуму,- та й на Україну… Там, може б, і полагшало, там, може, ще хоч трошки подихав… А їхати треба: помру я тут неодмінно, якщо лишуся".

Відчуваючи близький кінець, поет писав 14 лютогого свій останній передсмертний вірш "Чи не покажуть нам, небого" - звернення до Музи з дружніми прощальними словами, сповненими безмірної душевної туги. Поет висловлював ще якусь надію, що лікарі допоможуть йому подолати смерть, яка уже заглядала у вічі.

Хворому Шевченку необхідна була серйозна медична допомога, треба було терміново змінити житлові умови. Завжди скромний і невибагливий, ніяковіючи від піклування про нього, Шевченко зрештою дав згоду лягти в лікарню. Його друг поет В. М. Жемчужников (брат художника Л. М. Жемчужникова) 20 лютого 1861 року писав П. М. Ковалевському, щоб той посприяв у поданні термінової допомоги хворому Шевченкові:

"Я бачив його лікаря, Круневича, і знаю від нього, що при такій невлаштованості життя ненадійне не тільки на одужання Шевченка, але навіть і збереження сил його до весни, щоб він міг принаймні виконати своє бажання: з’їздити на батьківщину, на придбану ним недавно земельку на березі Дніпра, де він потурбувався збудувати собі скромну хату і про яку він так любив мріяти. Якщо не можна знайти йому квартиру з мешканцями, які б взяли на себе догляд за ним, то можна помістити його, наприклад, у Максиміліанську лікарню, де є окремі зручні місця для хворих, за ціну не надто високу. Треба тільки виклопотати в цій лікарні місце, а Шевченко перейти туди згоден. Поклопочіться, щоб це було улагоджено якнайшвидше! Нещасний Шевченко,- починалося для нього спокійне життя, визнання,- і йому так мало довелося користуватися ним".

З кожним днем поет фізично слабнув, згасав. 24 лютоого Шевченко писав своєму знайомому І. М. Мокрицькому: "Я болен, другой месяц не только на улицу?"

В ніч з 24 на 25 лютого У шевченка був тяжкий серцевий приступ. "За словами Тараса Григоровича, з ночу в нього почався страшенний, пекучий біль у грудях, який не давав йому лягти",- згадував О. Лазаревський.

25 лютого - це був день народження поета - першим його відвідав вірний, випробуваний друг Михайлор Лазаревський і застав його у страшенних муках. Він сидів на ліжку і напружено дихав. "Напиши брату Вапрфоломею,- сказав він Лазаревському,- що мені дуже недобре".

Незабаром приїхав Едуард Якович Барі. Він вислухав хворого і сказав друзям поета, що знаходить у Шевченка початок набряку легень. "Муки страждальця були неймовірні, кожне слово коштували йому надлюдських зусиль,- свідчить Лазаревський.- Мушка, покладена йому на груди, трохи полегшила страждання. У цей час йому прочитали вітальну депешу з Харкова…

- Спасибі! - тільки й міг вимовити Тарас Григорович.

Звідусіль: і з України, і з Москви, і з далекого Нижнього надходили привітання улюбленому поетові з побажанням здоров’я і щастя. З хвилюванням слухав Тарас Григорович ці короткі послання далеких і близьких друзів.

Дуже зрадів Шевченко привітанню від шанувальників із Полтави: "Батьку! Полтавці поздоровляють любого Кобзаря з іменинами і просять: утни, батьку, орле сизий! Полтавська громада".

- Спасибі, що не забувають,- ледь чутно прошепотів знесилений Тарас Григорович".

Л. М. Жемчужников, який часто бував у Шевченка В останні дні його життя, підкреслює вийняткову стійкість, з якою поет переносив страждання і муки: "Добрий до наївності, теплий і люблячий, він був твердий, сильний духом - як ідеал його народу. Передсмертні муки не вирвали в нього жодного стогону з грудей. І тоді, коли він затамував у собі найтяжчі болі, зціплюючи зубим і вириваючи зубами вуса, в ньому вистачило влади над собою, щоб, посміхаючись, вимовити "спасибі" - тим, які про нього згадували далеко,на батьківщині. Дружнє співчуття оживило вмираючого".

Шевченко попросив відкрити кватирку, випив склянку води з лимоном і ліг… Близько третьої години дня Тараса Григоровича відвіділо ще кілька приятелів. Він сидів на ліжку, кожні п’ять-десять хвилин запитував, коли буде лікар, і висловлював бажання прийняти опій, щоб забутися сном… Коли залишився один В. М. Лазаревський, Тарас Григорович почав говорити, як хотілося б йому побувати на батьківщині, дихнути рідного повітря, яке відновило б його здоров’я: "От якби додому, там би я, може, одужав". Кілька разів повторював: "Як не хочеться вмирати".

Незабаром знову приїхав лікар Е. Я. Барі, а потім і лікар П. А. Круневич. Вони всіляко полегшували страждання поета. Щоб зменшити болі, поставили на груди другу мушку.

О 9-й годині вечора лікарі вислухали Тараса Григоровича і визнали, що стан поета безнадійний. Невдовзі болі відновилися з новою силою. Відчувши, що знову починається приступ, Шевченко запитав, чи не можна його спинити. Лікарі поставили гірчичники на руки, дали серцеві ліки.

Пізно ввечері Тарас Григорович, ухопившись руками за матрац, сидів на ліжку, важко дихаючи - з великим напруженням. Так без сну Шевченко провів всю ніч з 25 на 26 лютого. Нестерпні передсмертні страждання, тяжкі болі в грудях не давали йому лягти. У кімнаті було душно, повітря сповнене терпкого запаху ліків і отруйних кислот, що їх застосовував Шевченко при гравіруванні.

Поет вмирав. В його грудях клекотіло, як у кратері згасаючого вулкана. Часом здавалося, що вже кінець, а через якусь мить хворий знову підводив важкі повіки, і з грудей виривався глухий стогін.

Вночі він ніби задрімав. Але близько 5-ої години ранку раптом заметушився, підвівся з ліжка, запалив свічку і, чіпляючись за стіни, вийшов з кімнати. Йому захотілося побути у своїй майстерні, де сиділи кілька найближчих його друзів. Він спустився гвинтовими чавунними сходами, зупинився в дверях, похитнувся, скрикнув і важко впав на підлогу. Люди, що підбігли, підняли його вже мертвим. Так помер великий геній України.

Це сталося о 5-й годині 30 хвилин ранку 26 лютого за старим стилем, або 10 березня - за новим.

Смерть настала моментально, внаслідок паралічу серця, зумовленого хронічною серцевосудинною недостатністю.

Лікували Т. Г. Шевченка у відповідності з рівнем медицини того часу. Але ніякі лікувальні заходи не могли вже вплинути на перебіг хвороби та її кінець.

Чи можна було б врятувати Шевченка, застосовуючи методи сучасної медицини? Медицина наших днів могла б продовжити життя великого Кобзаря. Могутні сучасні лікувальні засоби, безперечно, подовжили б життя поета, але не надовго - надто вже великої, непоправної шкоди було заподіяно здоров’ю Т. Г. Шевченка нестерпно важкими умовами ув’язнення, заслання і солдатчини.

Смерть геніального поета, полум’яного борця за волю і щастя людей викликала глибокий сум народу, пекучим болем відгукнувся у серцях мільйонів трударів.

Для прощання з Т. Г. Шевченком труну з його тілом було встановлено в Академії мистецтв, поруч з кімнатою небіжчика. Багато квітів і лаврових вінків вкривало труну, заповняло кімнату.

28 лютого 1861 року на панахиді були виголошені промови не тільки російською, але й українською і польською мовами. Відомо, що царський уряд будь-що прагнув опорочити українську мову, заявляючи, що це мова не літературна, а простонародна. І треба було мати велику мужність, щоб виголосити над труною Т. Г. Шевченка промову українською мовою, тим більше, що в храмі цей час були присетні церські жандарми.

До труни великого Кобзаря прийшла також і вся корпорація польських студентів і викладачів. Один з них, демократ В. Ю. Хорошевський, виголосив над труною проникливу промову польською мовою: "Нехай також і польське слово, коротке, але сердечне, лунає біля твоєї труни, славний поете русинський! Ти любив край свій рідний, своє Дніпро синє, свій народ сірячинний; ти був могутнім співцем цього народу… Хвала ж тобі, гідний Тарасе, хвала тобі!"

Ховали Шевченка на Смоленському кладовищі. За труною йшли його численні друзі і знайомі, серед них були М. Некрасов, М. Салтиков-Щедрін, Ф. Достоєвський, М. Лєсков, Л. Жемчужников, І. Панаєв та багато інших. Над свіжою могилою поета були виголошені промови. Виступив революціонер-демократ Микола Курочкін, один з найкращих перекладачів творів Кобзіря на російську мову. Його виступ, пройнятий сердечною простотою і щирістю, весь час переривався риданнями самого промовця і присутніх:

Сторінки 1   2   3   4   5   6   7  
Коментарі до даного документу
Додати коментар