Інвестиційний клімат в Україні, Детальна інформація

Скасувати п. 2 Розпорядження Президента України від 26 лютого 1999 року, №42/99-рп, в якому рекомендується Національному банку України “вжити заходів щодо зупинення уповноваженими банками здійснення валютних операцій та операцій по рахункам “Лоро”, пов’язаних з перерахуванням коштів за зовнішньоекономічними договорами (контрактами) підприємств з іноземними інвестиціями, зазначених у пункті 1 Розпорядження Президента України”.

Сергій Москвін, народний депутат України, голова підкомітету з питань господарського законодавства Комітету з питань економічної політики, управління народним господарством, власності та інвестицій ВР України з цього приводу сказав наступне: «…сприяння іноземному інвестуванню наша держава визнала своєю політикою. Принаймні так проголошується на всіх рівнях і керівниками Кабінету Міністрів, і Президентом України. Проте сьогодні я вже не впевнений, чи це дійсно наша політика, чи це був просто хитрий хід — залучити західних інвесторів, а потім їх кинути. Такі побоювання я мав і раніше, працюючи начальником управління іноземних інвестицій в Агентстві міжнародного співробітництва та інвестицій. Тоді до інвестицій ставилися як до капітальних вкладень, що надходять до нас, проїдаються, не даючи жодного ефекту.

Вважаю, що й досі нам бракує усвідомлення, що люди, які вкладають гроші в економіку, стають власниками, а приватна власність — свята і недоторканна. Держава, яка проголосила політику залучення інвестицій, відповідальна за цю політику і за долю приватної власності. Натомість сьогодні маємо Розпорядження, яке зупиняє діяльність підприємств з іноземними інвестиціями. Тож чи є взагалі у такої держави якась політика, якщо вона повсякчас змінюється? В результаті склалася дуже небезпечна ситуація, бо державне рішення ухвалено без належної експертизи і прорахування наслідків. І якщо не буде прийнято конкретних рішень, які дезавуюють це Розпорядження, справа може стати предметом розгляду у міжнародних судах. Відтак сформується імідж України як держави, що зневажає власні закони. Слід зрозуміти, що закон є святий, його не можна порушувати. Закон “Про іноземні інвестиції” (1992 р.) вважався найкращим законом серед прийнятих у пострадянських країнах. Потім його дезавуювали декретом 1993 р., а згодом вийшов новий закон, проте всі його варіанти підтверджували пільги щодо іноземного інвестування. Якщо закон поганий, потрібно розробити новий закон, але порушувати чинний не повинні ні депутати, ні Президент.

Існує проблема підприємств, які монополізували певні сектори ринку і від яких держава не одержує надходжень до бюджету. Для її врегулювання необхідно розробити дієвий антимонопольний механізм, який впливатиме на підприємства-монополісти. Мікрокриза, яка спровокована невдало прийнятим Розпорядженням, мусить бути подолана на користь іноземного інвестора. Тоді матимемо певні гарантії, що до влади не пройдуть ліві сили, загроза чого реально існує в Україні».

Мартин Диркс, генеральный директор СП “Український мобільний зв'язок” (UMC) також наголосив на погіршенні інвестиційного клімату в Україні: «Україна формує економіку нового типу — и це правильний вибір. Залучення іноземних інвестицій — одна з найважливіших умов успіху економічних реформ. В 1992 р., коли UMC прийшла в Україну, ми орієнтувались на діючу в той час законодавчу базу. За сім років відбулося дуже багато змін: правила гри на ринку та інвестиційний клімат змінились, але, на жаль, не в кращу сторону. Знищити прірву між задекларованими намірами, прийнятими рішеннями і реальними діями допоможе лише прийняття справедливих законів».

Юрій Гришан, заступник Голови Фонду державного майна України, проаналізував роль приватизаційних процесів у формуванні інвестиційного клімату. Він наголосив на наступному. «Завершилась масова приватизація за приватизаційні папери, яка дала змогу широким верствам населення стати власниками підприємств через: а) викуп малих державних підприємств трудовими колективами; б) придбання акцій великих і середніх підприємств. Ця фаза приватизації не передбачала індивідуального підходу до приватизації великих підприємств, хоч органи приватизації і намагалися у рамках законодавства України враховувати особливості підприємств, що приватизувалися.

На сучасному етапі приватизації дуже важливим є залучення іноземних інвестицій в економіку України, формування ефективного, відповідального власника, який має довгострокові інтереси стосовно підприємства.

Досягти цього можна шляхом здійснення ряду організаційних, процедурних заходів згідно з законами України. В цьому напрямку вже зроблені деякі кроки. Указом Президента України “Про Державну програму приватизації на 1999 рік” передбачено мінімальне розпорошення акцій підприємств, що приватизуються, визначення ринкових цін продажу об‘єктів через організовані ринки.

Привабливість підприємств для потенційних покупців підвищується в результаті їх реструктуризації та передприватизаційної підготовки. Сприятливими у цьому плані є консервація та розукрупнення окремих виробництв, реструктуризація фінансової заборгованості тощо. Це стане основою зменшення собівартості продукції, забезпечить її конкурентоздатність не тільки на світовому, а і внутрішньому ринках. За таких умов привабливість приватизації стратегічно важливих об‘єктів для інвесторів зростатиме.

До переліку об’єктів, що готуються до приватизації та перебувають у процесі продажу, входять підприємства нафтопереробної, енергетичної, машинобудівної, хімічної галузей промисловості та транспорту. Слід відмітити, що кількість об’єктів поступово скорочується, а приватизація їх здійснюється після ретельної підготовки.

Важливим інструментом підвищення привабливості українських підприємств, ліквідності їх акцій на внутрішньому та міжнародних ринках є фінансова реструктуризація. Її суть полягає у зміні структури власного та позичкового капіталу підприємства, складу його активів, відокремлення (продаж, оренда) майна, яке не використовується у технологічних процесах з метою поліпшення фінансового стану підприємства. Одним із основних заходів фінансової реструктуризації є перетворення заборгованості підприємства в акціонерний капітал або продаж заборгованості в обмін на надання кредиторові частки у статутному фонді. Фінансовий ефект зазначеного механізму полягає у фактичному погашенні боргів акціонерного товариства в обмін на цінні папери, швидкому надходженні коштів до бюджету. В результаті значно збільшується реальна ринкова вартість підприємств, що приватизуються.

Індивідуальний підхід до приватизації підприємств дасть можливість забезпечити ліквідність їх акцій. Разом з тим, деякі питання потребують законодавчого вирішення, внесення змін до законів України, що є досить проблематичним через небажання народних депутатів голосувати за все, що стосується приватизації.

Для забезпечення процедури відкритості, прозорості та одноетапності проведення конкурсів з продажу пакетів акцій підприємств і особливо тих, які мають стратегічне значення для економіки та безпеки держави, підготовлено зміни до процедури проведення конкурсів, передбачених Законом України “Про приватизацію невеликих державних підприємств (малу приватизацію)”. Така процедура незрозуміла для інвесторів, перешкоджає придбанню пакетів акцій привабливих підприємств. В результаті протягом 1998 р. на конкурсній основі Фондом державного майна було укладено лише 8 договорів з нерезидентами про купівлю-продаж пакетів акцій (Миколаївцементу, Луцького підшипникового заводу, Запорізького феросплавного заводу та ін.).

Згідно з податковим законодавством інвестиції, що вкладаються покупцями пакетів акцій, зараховуються до прибутку підприємств і підлягають оподаткуванню. Це не стимулює інвесторів брати участь у конкурсах, оскільки для них вартість пакета акцій фактично зростає на суму податку. Виходить, що покупець пакету акцій сплачує податок за право внесення інвестицій у стратегічно важливе для економіки України підприємство. І це тоді, коли за державою зберігаються значні контрольні функції щодо діяльності підприємства, а покупець вже сплатив до бюджету 80% вартості пакету акцій. Іншими словами, інвестиції є “подарунком” або безпроцентним кредитом покупця підприємству, оскільки його корпоративні права після цього не розширюються.

З огляду на таку ситуацію значна частина покупців або намагається уникнути виконання інвестиційних зобов'язань, або шукає інших шляхів покриття додаткових витрат, що спричиняє до виникнення юридичних конфліктів та втручання судових органів. Тому потрібно законодавчо врегулювати питання оподаткування інвестицій та можливість коригування статутного фонду ВАТ на розмір внесених інвестицій з метою розширення корпоративних прав інвесторів, в чому вони завжди зацікавлені як підприємці. На часі ухвалення законодавчих актів щодо послаблення податкового тиску на діяльність, пов’язану з придбанням цілісних майнових комплексів з добудовою об’єктів незавершеного будівництва тощо».

Олександр Кіреєв, заступник голови правління Національного банку України акцентував увагу на тому, що Національний банк України зацікавлений у створенні нормального інвестиційного середовища в країні. Приміром, наприкінці березня 1998 р. НБУ зняв обмеження на участь іноземного капіталу у банківському секторі (раніше встановлений ліміт становив 15%). Він також наголосив на тому, що «нас не задовольняє чинна система законодавчого врегулювання питання щодо капіталів банків. У 1996 р. були запроваджені дискримінаційні заходи стосовно участі іноземного капіталу в банківському секторі. Мінімальний статутний капітал для банку за участю українських засновників мав становити 1 млн. екю, для спільного підприємства з участю іноземного капіталу коефіцієнт повинен бути не менше 3, а для банків із 100%-ним іноземним капіталом, які засновуються в Україні, не менше 5. Ми підготували пропозиції до Верховної Ради України з тим, щоб зняти дискримінаційну перепону як для участі іноземного капіталу у банківському секторі, так і для українських засновників банків. Останнім фактично було запропоновано постійну “гонитву за власним хвостом”, тобто вони мали підтримувати мінімальний статутний капітал відносно екю. Оскільки ж цінні папери випускаються і номінуються у національній валюті, то у іноземних і українських засновників банків повсякчас виникала дилема: або збільшувати статутний капітал шляхом капіталізації, або забезпечувати його достатність відповідно до вимог українського законодавства.

Банківська система з 1998 р. перейшла на міжнародні стандарти бухгалтерського обліку, які вимагають, щоб основним оціночним показником був не статутний капітал, який постійно треба збільшувати, а капітал в цілому. На жаль, законодавці сьогодні не готові визнати положення, що розмір статутного, або початкового, капіталу береться до уваги тільки при заснуванні банку (як це прийнято в міжнародній практиці). Далі ж оцінка нормативного рівня капіталу і діяльності банку має визначатися за загальною сумою капіталу (внески акціонерів, резерви, фонди тощо). Позиція Національного банку щодо створення капіталів банків виходить з директив Європейської Комісії, сформульованих ще наприкінці 80-х років для країн-учасниць. За цими директивами мінімальні вимоги до статутного капіталу повинні ставитись лише на момент заснування банку, а далі банк зобов’язаний підтримувати капітал у сумах, не менших початкового капіталу, тобто розмір капіталу не повинен зменшуватись (через збиткову діяльність або з інших причин) нижче рівня, внесеного акціонерами.

Українська законодавча база створення загального інвестиційного клімату вкрай недосконала. Ми й досі послуговуємося не законом, а декретом про валютне регулювання. Перше читання закону про валютне регулювання відбулося у ВР ще в грудні 1995 р., нині він перебуває на другому читанні і найближчим часом його ухвалення не передбачається. За таких умов дуже складно порадити іноземним інвесторам, як їм відрегулювати і забезпечити свої права. Для того, щоб сектор іноземного інвестування в Україні не зменшувався, а збільшувався, потрібно докласти чимало зусиль, але складається враження, що парламент не збирається створювати відповідне законодавче поле (в усякому разі до виборів Президента).

Що ж до Розпорядження Президента, де у п. 2 Національному банку рекомендується призупинити операції з зовнішньоекономічної діяльності СП, зазначу, що за чинним законодавством діє близько 30 нормативних актів, коли тільки рішення суду і податкова адміністрація мають право зупинити рух на рахунку і накласти арешт на кошти, що знаходяться на ньому. Якщо немає рішення суду чи розпорядження податкової адміністрації, банк ніколи не зупинятиме операції на рахунку».

Андрій Бігун, комерційний Аташе Посольства США в Україні також негативно оцінив зміни в інвестиційному кліматі України. Він відмітив наступне.

«Представляючи інтереси інвесторів США в Україні, повинен зазначити, що процеси інвестування почали звужуватися від серпня 1998 р. Це спричинилося фінансовою кризою у Росії й іншими чинниками. Звуження сектора іноземного інвестування найпомітніше у Львові і деяких містах України. І хоч не так вже багато американських підприємств вийшло з ринку України, але ті, що залишилися, також звузили свою діяльність.

Важливою подією для американських підприємств було рішення Держдепартаменту США від 18 лютого 1999 р. про надання Україні у подальшому американської технічної допомоги у повному обсязі. Незважаючи на певну обумовленість допомоги, питання все-таки було вирішене позитивно.

Не менш значним чинником розвитку інвестиційного сектору є рішення Ради директорів Міжнародного валютного фонду про надання Україні кредиту. Американські інвестори чекають на висновки Ради. Сподіваймося, що воно буде позитивним і стане ще одним фактором поліпшення інвестиційної атмосфери.

24 березня 1999 р. на засіданні малої торгової палати США міжнародні представники розглядали можливості інвестиційної діяльності на українському ринку порівняно потужних американських інвесторів. Проте “Розпорядження 37-ох” значно стримуватиме українсько-американські бізнесові відносини, створюватиме атмосферу недовіри. Не вдаючись у юридичні подробиці стосовно того, чи воно має силу прямої дії, чи остаточно набуде її через певний час, воно однозначно матиме негативний вплив. Є така американська приказка: “наступ – це найкраща оборона”. Тож, я гадаю є нагода чітко і назавжди визначити інвестиційну політику держави. І вона має бути не декларованою, а активною, діючою політикою. Потрібно на найвищому рівні проголошувати постійно, щоденно, якщо не щогодини, таку політику інвестиційної діяльності, яка сприяла б піднесенню рівня економічного зростання в Україні. Потребують оприлюднення всі законодавчі акти, постанови, слід, нарешті, нормалізувати і податкову площину (рівень та методи оподаткування), щоб переконати західних інвесторів у тому, що інвестиційна політика в Україні є найважливішою складовою державної політики».

Критичні оцінки сучасного інвестиційного клімату мали місце і в наукових працях таких учених як Л.В.Лисяк, М.В.Стирський, В.М.Шумський, опублікованих в журналі «Фінанси України».

Отже, переважання негативних оцінок сучасного інвестиційного клімату України вимагає його глибокого наукового дослідження, розробки та реалізації низки заходів з метою його поліпшення.

1.3.Фактори формування інвестиційного клімату

Створення сприятливого інвестиційного клімату залежить від дії низки факторів. Під фактором будь-якого процесу розуміють рушійну силу цього процесу. Отже, рушійні сили, які формують інвестиційний клімат в країні, можна назвати факторами інвестиційного клімату.

В науковій літературі приводяться різні види класифікацій факторів. Однією з таких, що заслуговує на увагу при виконанні економічного аналізу та фінансового аналізу, є класифікація факторів, викладена М.І.Яцківим. Він виділяє групи факторів за системою відповідних ознак, що "подаються ранжировано до їхнього значення":

1) За економічним змістом (виробничо-економічні та соціально-економічні фактори);