Російські історичні міфи, Детальна інформація

СРЯ тут трохи одвертіший, але його позиція ані не ясна, ані не чесна. Ствердивши у вступі, що чимало колись широко вживаних слів зберегли своє основне значення також у сучасній мові й не потребують тлумачень і перекладу, отож «эти слова в Словаре "определяются" посредством современного материально тождественного слова, т. е. повторяется то же слово» (СРЯ, 1:9), редактори нехтують цей принцип у деяких випадках, як, напр., говно і блядь, хоч обидва слова цілком певно відповідають заявленому критерієві.

Інші слова цього типу просто пропущені, напр., бздЂти, хоч це слово без сумніву мало історію довгого вжитку ще в старій Русі, доки воно було увічнене в «лубку» про казанського кота часів Петра І. Отже, наступний випуск словника (літера Е) доводиться очікувати з похмурими прогнозами...

Є звичай, пишучи рецензію на першу частину планованого багатотомного видання, вводити до неї свого роду «послання», переконуючи впорядників виправити в наступних томах завважені хиби. Але в цьому випадку неухильна послідовність, із якою в перших випусках словника проявляється основний його дефект, дає небагато надії, що хтось почує такий заклик. Тому краще закінчити пропозицією до бібліотекарів вклеїти до словника пересторогу:

«Обережно! Вживання цього словника може бути шкідливим для історика». Ми, історики, мусимо цим дихати, бо вибір у нас не багатий. Але не можна затягуватися.

Едвард Кінан

Чи міг Ярослав Галицький 1185 року стріляти в султанів?

Українські науковці час від часу виказують бажання привласнити воїнську повість, загальновідому як «Слово о полку Ігоревім», або, принаймні, наголосити, що позаяк її головні події відбувалися на території майбутньої України, а Ігор княжив у Чернігові, то сучасні українці мають не менше прав претендувати на цю спадщину, ніж сучасні росіяни 1. Але панівні позиції росіян у радянських академічних установах і стійкий російський націоналізм, оприявлюваний у кожній дискусії про походження поеми, придушували українські претензії.

Зрештою, може, й добре, що вони не досягли мети, бо цей твір — не автентичний: його склав богемський учений-єзуїт Йосеф Добровський не раніше, ніж у серпні 1792 року 2. Причину того, що стільки людей, а надто росіян, палко повірили в його справжність, слід шукати в сфері ідеологій XIX—XX сторіч. Мета цієї статті — привернути увагу до кількох вочевидь «австрійських» (галицьких і буковинських) аспектів названого тексту.

Але спершу я повинен коротко заявити власні погляди на проблему:

1. Немає жодних документальних підтверджень існування гаданого «оригіналу» «Слова о полку Ігоревім», а отже немає твердої підстави ані реконструювати його нібито середньовічні палеографічні характеристики, ані дошукуватися подробиць його «відкриття». Всі заяви причетних до того осіб є взаємно суперечливими або навіть і виразно неправдивими, й майже всі вони дійшли до нас через одного-єдиного непевного посередника — Костянтина Федоровича Калайдовича (1792-1832) 3. Не існувало «Хронографа», який буцімто зник із бібліотеки колишнього Спаського монастиря в Ярославлі 4, і до 1792 чи 1793 року немає жодних вірогідних свідчень про існування якогось списку «Слова», жодного його опису 5.

2. Навпаки, можна цілком переконливо, на підставі листування головних дійових осіб із покоління легенд про «втрачений рукопис» 6 довести, що ніякого рукопису, який був би подібний до описаного, не було втрачено 1812 року, або, точніше, що впродовж кількох наступних років ніхто прямо не говорив про таку втрату, навіть і під тиском палкого ентузіаста Калайдовича. Можна також із достатньою певністю простежити розвиток леґенди про зникнення рукопису, яка широко розповсюдилася не раніше, ніж після смерті Мусіна-Пушкіна в 1817 році 7.

3. Наявність у «Слові» вчених гебраїзмів зі Старого Заповіту (урим, ортьма) дає поважні підстави припускати, що цей твір з’явився вже після того, як у 1524-1525 роках у Венеції надруковано давньоєврейський текст Біблії, а з огляду на широко розповсюджену серед християн кінця XVIII століття моду на urim i thummim 8, — що це сталося десь після 1775 року.

4. «Слово» рясніє богемізмами, каламбурами та класицизмами, фальшивими і справжніми, демонструючи, що його автор був надзвичайно добре обізнаний із передмодерними слов’янськими мовами й літературами, особливо старочеською; він також знав мови Біблії, включно з давньоєврейською; глибоко переймався доблестю та єдністю слов’ян; його захоплювали звукові й світлові ефекти, зокрема — пташині та звірині звуки; йому була властива однакова деїстична шанобливість до язичництва, християнства і персоніфікованої природи; він досить добре орієнтувався у друкованих російських баладах кінця XVIII сторіччя і, хоч як це парадоксально, мало розумівся на деяких специфічно східнослов’янських лінгвістичних та історичних реаліях.

5. Автор «Слова» Йосеф Добровський був провідним славістом свого часу. Він здобув ґрунтовну освіту, добре знав Старий Заповіт і давні слов’янські тексти. Працюючи в 1792-1793 роках із рукописними колекціями СанктПетербурга та Москви, він ознайомився якраз із тими джерелами, що мають найочевидніші подібності з текстом «Слова» 9. Добровський прибув до Росії у пік зацікавленості Оссіаном і захоплення Тмутороканню. Його слов’янофільські, як він сам їх називав, переконання, його пізніша реакція на публікацію «Слова» та відгук на підробку «середньовічних чеських пісень» його учнями Вацлавом Ганкою та Йосефом Лінде цілком узгоджуються з моїм висновком.

6. Переглянувши текст «Слова» у світлі цієї гіпотези, можна задовільно пояснити безпрецедентну кількість його темних місць: hapax legomena [Дослівно: один раз сказане (грецьк.), тобто слова або вирази, вжиті в тексті один-єдиний раз.], перекручених пасажів, недоречних «полонізмів» і «класицизмів», язичницькохристиянських суперечностей. А такі пояснення, своєю чергою, підтверджують авторство Добровського. Проте навіть якби ми погодилися з цими міркуваннями, прямих документальних доказів це нам не дасть. Тому особливо гостро постає питання мотиву: яке поєднання впливів та імпульсів могло підштовхнути відомого вченого на створення цього тексту? Поза сумнівом, Добровський був у змозі його написати, — але чи є підстави вважати, що він ще й захотів це зробити?

Тут ми з необхідності ступаємо в оповитий мороком простір індивідуальної психології. І перш ніж піти далі, мусимо прояснити дві речі.

По-перше, вчинок Добровського не був «підробкою» безцінної реліквії: наше сприйняття «Слова» як визначної культурної пам’ятки є продуктом пізнішої російської інтелектуальної історії. Добровський, коли поглянути на зроблене ним у тогочасному контексті, написав кілька безневинних пасажів, імітуючи щойно прочитану «Задонщину» й наслідуючи стиль решти героїчних ранньослов’янських повістей, які він добре знав. Слід особливо наголосити на тому, що факт чи факти створення кількох фраґментів «реконструйованого» давньослов’янського тексту не здавалися ні Добровському, ні будь-кому з його сучасників у 1792-1800 роках чимось настільки ж неприпущенним, як нам сьогодні думка про фальшування «Слова». Підробки, імітації, штучні відкриття всіляких старожитностей, тепер здебільшого забуті, були звичайним явищем у часи Добровського 10; для всіх, окрім жменьки буркотливих учених, здавалося важливішим розбудити й унаочнити «дух» нації чи минулих віків. По-друге, будь-яка розмова про вчинки й наміри Добровського має зважено торкатися перебігу й природи його добре задокументованої душевної недуги, найімовірніше шизоїдального роздвоєння особистості чи маніакальнодепресивного синдрому. Тут ми ступаємо на хистке, бо, як і більшість близьких до нього сучасників, опиняємося перед учинками й висловами ексцентричними й зовні незрозумілими, але, поза сумнівом, характерними для Добровського. Можливо, навіть коли б нам пощастило знайти незаперечні документальні підтвердження, що Добровський був автором «Слова», й тогочасні свідчення, які мотивували б деякі його риси, ми все одно ніколи з певністю не знатимемо, що спонукало його написати цей текст, чому він знову й знову повертався до нього й чому написав його саме так, як написав. Узявши до уваги спосіб, у який текст, схоже, еволюціонував, і згадавши про втручання його першого редактора, Олексія Малиновського, а можливо, й інших людей, мусимо визнати цілком вірогідним, що текст, який ми сьогодні маємо, відображає не тільки намір Добровського, а є результатом низки окремих — почасти ірраціональних і не лише його власних учинків, над якими він, зрештою, втратив контроль 11. Отже, здається, варто обговорювати не мотивацію вчинку, а поштовх до нього.

У цьому зв’язку мусимо пам’ятати чотири факти:

1) Ми знаємо з документів, що на роки, про які йдеться, (приблизно 1793-1800), припав чи не найтяжчий період хвороби Добровського.

2) Ми знаємо, що навіть під час психічних розладів він був спроможний писати досконало правильний текст латиною, німецькою та чеською мовами, а також обговорювати складні наукові питання поряд із власними галюцинаціями.

3) Ми знаємо зі спостережень над іншими людьми, враженими такою самою недугою, що хворі, які переживають манії, зазвичай схильні повертатися до текстів чи об’єктів, створених ними під час попередніх нападів.

4) Ми знаємо, нарешті, що теми й зміст подібних текстів визначаються культурою, середовищем та особистістю тобто, вони не вибираються випадково 12.

Зробивши ці необхідні застереження, можемо повернутися до наших «австрійських» тем у твердому переконанні, що, в кінцевому підсумку, саме текст «Слова» дасть нам найточніші свідчення про своє походження.

Не треба надто великої уяви, щоб пов’язати персонально з Добровським чимало головних тем і ознак «Слова», що їх скептики давно ототожнили з тенденціями та зацікавленнями кінця XVIII сторіччя 13. Наприклад, якщо текст справді містить якесь «послання» (оминаючи сюжети, перенесені із «Задонщини» та Іпатіївського літопису), то ним, схоже, є думка, що коли брати-слов’яни гризуться між собою за добро чи території («Се моє, а то моє же»), вони накликають на себе згубні вторгнення сусідів. Для Добровського таким зловісним провісником стали поділи Польщі, другий із яких щойно відбувся: через розбрат серед слов’ян-поляків слов’яни-росіяни захоплювали слов’янські землі й дозволяли німцям (Пруссії та Австрії) робити те саме. Ці проблеми, як і взагалі майбутнє слов’ян, дуже сильно тривожили розум Добровського якраз у роки, що безпосередньо передували появі першого видання «Слова» 14.

На час своєї поїздки до Росії 1792 року Добровський уже глибоко прилучився до того, що сам називав слов’янофільською справою. Щойно перед цим (1791 року) він звертався зі своїм знаменитим закликом до нового імператора Рудольфа II від імені слов’ян імперії 15. І хоча його ставлення до Росії та росіян було дещо двозначним (він мав їх за людей хоробрих, але простацьких), Добровський, вочевидь (особливо під час нападів марення) схвалював експансію Російської імперії ad limites Persiae et Indiae [До кордонів Персії та Індії (лат.)] і до земель, які слов’яни, на його думку, займали «споконвічне» 16. Дослідники помітили деякий анахронізм геополітичної орієнтації «Слова». А позаяк вона спрямована переважно саме на ті південні території, яких навіть граничне напруження історичної уяви не могло зробити «руськими», але які становили головний дипломатичний та воєнний інтерес для Російської імперії наприкінці XVIII сторіччя, то, власне, саме це спостереження й спонукало Мазона цілком слушно поставити питання: чи не слід уважати цей текст «поетичним додатком до Ясського миру» 17 ?

В безлічі праць, присвячених спростуванню інтуїтивно блискучої гіпотези Мазона, до цього географічного аспекту проблеми ще ніхто по-справжньому не звертався 18. Та й сам Мазон, відзначивши «одержимість» (mention obsedante) «Слова» Тмутороканню, не наголосив, що досить дивно, на ще одному географічному анахронізмі — неодноразових згадках про Дунай 19. І хоча одні з цих згадок були якось пояснені, а інші замінені видавцями на «Дон», проблема залишається: чому цей нібито епос XII століття про похід чернігівського князя в район Дону так багато говорить про Дунай 20 ?

Розв’язати цю невеличку головоломку можна, почавши з аналізу одного уривка, котрий у цьому зв’язку звичайно навіть не згадується, — ймовірно, тому, що слово «Дунай» там не вжито. У 99 рядку, наприкінці знаменитого фрагмента, відомого як «Сон Святослава», читаємо:

у ПлЂсньска на болони бЂша дебрь Кисаню, и не сошлю къ синему морю.

Цей рядок збивав з пантелику перекладачів і коментаторів протягом двох століть21. Він висуває три окремі проблеми: локалізацію Плесенська, ідентифікацію «дебрь Кисаню (Кисаня?)» та інтерпретацію «и не сошлю».

Перші видавці, посилаючись на Татіщева 22, запевняли, що Плесенськ був містом у Галицькому князівстві на кордоні з Волинню. Роман Федорович Тимковський (1785-1820), людина обачніша, не зміг дійти конкретного висновку. Його вагання були, певно, спричинені проблемою, що тривалий час непокоїла істориків та археологів: Плесенськ, добре задокументований Іпатіївським літописом і новітніми розкопами як значне місто XII століття, лежав на крайній півночі колишнього Галицького князівства, далеко і від Києва, де, вірогідно, бачив свій сон Святослав, і від більшості подій, описаних у «Слові». Незручність цього факту породила чимало спроб, часом ризикованих, зідентифікувати Плесенськ із якимись іншими, ближчими до Києва місцями, засвідченими в літописі, чия назва мала бодай приблизну схожість із Плесенськом. Загальноприйняту думку найкраще можна було б назвати середнім арифметичним цих гіпотез 23. Зрештою, розгортання сну в тексті, сповненому фантазії, не потребує географічної точності, отож можна поставитися поблажливо до певних історичних розбіжностей.