"Я вибрала Долю собі сама": життєвий і творчий шлях Ліни Василівни Костенко, Детальна інформація

Вдягав мундир миколаївський - парубком був чубатим.

Знімав мундир миколаївський - оце тобі маєш, дід!

То ви перегодом осліпли. І лихо Вас не укоськало.

Вам був уже рік сто перший, чи Ви й не знали, котрий,

як Вас покусали собаки полковника Мацаковського.

Якби не оті собаки, то Ви б танцювали кадриль.

Як вже ж вони покусали, то Ви упали у лежу.

От тільки й добра: на лежанці не хапав за литки город.

Ви уже тільки навпомацки розрізняли Вашу одежу.

Розпалося Ваше дзеркало, і шашіль з'їла комод.

Але ви таки вставали, хоч як було через силу,

Сідали косу чесати, немов ішли до вінця.

Кивали пальцем онуці і тихо її просили:

- Подивися на мене у дзеркало. Цей гребінь мені до лиця?

Люблю легенди нашої родини,

писати можна тисячу поем.

Коли були ще баба молодими,

вони були веселі, як Хуррем.

Вони в житті не сердилися й разу.

І діти гарні, й любий чоловік.

Але як що вважали за образу, -

Тоді мовчали страшно і навік.

Що б не було там, будень чи неділя,

не вдаючись ні в який монолог,

вони ішли в мовчання, як в підпілля,

вони буквально замикались в льох.

Вони не те, щоб просто так мовчали, -

вони себе з живущих виключали,

вони робились білі, як стіна.

Вони все розуміли, вибачали,