Приватизація промислового сектору в Україні: проблеми та можливі шляхи їх вирішення, Детальна інформація

при приватизації підприємств шляхом некомерційних конкурсів однією з основних вимог часто є забезпечення соціальної захищеності трудового колективу;

ряд законодавчих актів, що мають відношення до економічних реформ та приватизації, містять норми соціального спрямування.

2. Внутрішня (колективна) форма власності – значною мірою наслідок першої ознаки, проте варто її виділити окремо. Внутрішніми власниками є особи, що працюють на підприємстві й одночасно володіють часткою його майна. В Україні внутрішня (колективна) форма власності є найпоширенішою.

Для підприємств з внутрішньою формою власності характерні як позитивні, так і негативні ознаки. Серед позитивних можна виділити: а) набагато більша зацікавленість у ефективному функціонуванні підприємства, ніж при державній формі власності, б) володіння інформацією про специфіку технологічних процесів на підприємстві, ‘відчуття’ підприємства. До негативних ознак слід віднести такі: а) розпорошена структура акціонерного капіталу, що не сприяє формуванню ефективного власника, б) прибуток підприємства скоріше переводиться у підвищення заробітної плати, ніж реінвестується, в) низька схильність до реструктуризації, г) підприємство може отримати підтримку держави (податкові чи митні пільги, грошову допомогу, замовлення тощо) завдяки старим зв’язкам керівництва (яке також є власником підприємства) з посадовими особами державних органів - тобто мати ‘м’яке’ бюджетне обмеження.

У розвинених економіках після багатьох років існування капіталістичного ладу склалась зовнішня форма власності як більш ефективна: а) вона сприяє залученню інвестицій, оскільки в більшості випадків зовнішні власники здатні акумулювати більше капіталу, ніж трудовий колектив, б) при зовнішній формі власності, на відміну від внутрішньої, існує набагато менше бар’єрів для змін у колі власників; це підвищує ліквідність підприємства, а, отже, робить його більш інвестиційно привабливим.

Скоріш за все, слід очікувати, що в Україні незабаром почнеться трансформація приватної власності з внутрішньої на зовнішню, адже закони ринку однакові для всіх країн.

3. Посилена роль держави - по-перше, значна частка підприємств залишається у державній власності, по-друге, у держави залишається багато адміністративних важелів для контролю над приватизованими підприємствами.

Незважаючи на те, що близько 90% українських підприємств вважаються приватизованими, реально картина виглядає по-іншому. Приватизованим підприємство вважається у випадку, коли у власності держави залишилося менше 30% його вартості; якщо зважити на те, що у багатьох підприємствах залишилась частка держави, то у приватній власності перебуває набагато менше майна, ніж здається. Якщо ж взяти до уваги ще й те, що левову частку приватизованих підприємств складають малі й середні підприємства, виявиться, що на на даний момент у приватній власності перебуває не більше 60% майна, що підлягає приватизації.

Втім, автори вважають, що після офіційного завершення приватизації в Україні розпочнеться ‘пасивна приватизація’ – протягом ряду років держава буде поступово розпродувати свою частку у підприємствах, приватизувати ті підприємства, що раніше не підлягали приватизації.

Такими є, на думку авторів, основні ознаки приватизаційного процесу в Україні. Усі проблемні питання, що виникають в процесі української приватизації, так чи інакше пов’язані з зазначеними її ознаками.

1.2 Приватизація в Україні й країнах Центральної та Східної Європи: порівняльний аналіз

Сценарій, по якому розвивається приватизація в Україні, об’єктивно не можна назвати найкращим з усіх можливих, й ситуація, яку зараз маємо, це засвідчує. Варто визнати, що на якийсь інший варіант приватизації не слід було сподіватися, адже в Україні, як і в інших постсоціалістичних країнах, надзвичайно сильні комуністичні та соціалістичні тенденції, що й зумовило прийняття ‘соціалістичного’ варіанта приватизації. Україна була ‘приречена’ на такий сценарій приватизації з самого початку, і навряд чи щось змінило б хід подій.

Питання постає з іншого приводу. Існує приклад багатьох країн Центральної та Східної Європи, які здійснили приватизацію виходячи приблизно з тих самих принципів, що й Україна, але набагато успішніше. Так, у багатьох країнах колишнього соцтабору проводилась ваучерна приватизація, практично всі країни Східної Європи надавали пільги трудовим колективам при приватизації державного майна, багато країн ще й досі мають потужний державний сектор, і тим не менше, практично у всіх цих країнах спостерігаться економічне зростання. Така ситуація пояснюється декількома факторами, що викладені нижче.

1. Усі країни Центральної та Східної Європи розпочали приватизацію задовго до корінних суспільно-політичних змін. На початок 80-х рр. у цих країнах був сформований досить вагомий приватний сектор; у Польщі він становив близько 30% економіки, у інших країнах – 15-20%. На початок 90-х рр. більшість країн здійснили основні заходи щодо приватизації державного майна. Цей фактор, на думку авторів, є основною причиною швидкої і відносно безболісної трансформації відносин власності в країнах Центрально-Східної Європи.

Процеси трансформації економічної системи, її реформування - все те, що дістало назву ‘перехідної економіки’, яку має зараз більшість країн Центральної та Східної Європи - подібні процеси не бажано здійснювати одночасно. Перехідний період, власне кажучи, складається з ряду заходів, які необхідно здійснювати один за одним, в порядку певної черговості. Якщо ж змінювати та реформувати все одразу, то це призводить не до стабілізації, а до хаосу та поглиблення кризи, що ми й маємо на сьогодні в Україні. Автори тут не мають на увазі, що дані процеси мають відбуватися повільно, або ж мають якусь застиглу структуру черговості. Трансформація - це динамічний, але не хаотичний процес; він має певні специфічні риси та особливості для кожної країни.

В оптимальному випадку процес переходу відбувається у три етапи: на першому етапі відбувається лібералізація цін та приватизація державної власності, на другому - забезпечення макроекономічної стабільності (стабілізація цін, обмінного курсу, інфляції тощо). На третьому етапі створюються економічні інститути та забезпечується їх діяльність, проводиться економічна політика, що власне і забезпечує процес переходу до ефективно функціонуючої ринкової економіки та залучення інвестицій, які, своєю чергою, забезпечують економічне зростання.

2. У країнах Центральної та Східної Європи при приватизації відбулось первісне накопичення капіталу. Парадоксально, проте останні уряди комуністичного режиму цих країн здійснили заходи з приватизації державних об’єктів явно на користь директорського корпусу та взагалі тих, хто обіймав відповідальні посади в державній економіці.

Так, у Польщі 23 грудня 1988 року уряд Раковського домігся прийняття закону, що сприяв привласненню державного майна номенклатурою і тому викликав шквал критики. Суть цього закону полягає в тому, що стало можливим створювати приватні фірми як партнерів державних підприємств з метою оздоровлення останніх. Згідно з законом, державне підприємство мало змогу продавати, здавати в оренду свої активи або поступатися порядкуванням ними на користь приватних фірм.

Новим фірмам, своєю чергою, дозволялося встановлювати свої ціни (на відміну від соціалістичного сектора, який був зобов’язаний оперувати фіксованими цінами). Таким чином, директори мали змогу реалізовувати державні активи, машини та устаткування за пільговими цінами приватній компанії - компанії, якою вони, цілком ймовірно, володіли, або в якій мали контрольний пакет акцій.

Іноземні інвестори зацікавилися такими приватними фірмами не в останню чергу тому, що хоч держава й надавала основні фонди (приміщення, устаткування, інструменти, засоби транспорту), вона не фінансувала їх. Вартість такого матеріального внеску занижувалася, що приводило до зростання відносної вартості іноземних грошових інвестицій і, таким чином, до зростання частки прибутку в іноземному капіталі.

В багатьох інших країнах Центральної та Східної Європи, Прибалтики також існували легальні можливості для директорів та політичної еліти збагатитися за рахунок держави, що вони й робили.

Не будемо стверджувати, що закони 1988-89 рр. в Польщі та Угорщині були пов’язані з загальнодержавними, а не кон’юнктурними міркуваннями, але в будь-якому випадку раціональне економічне вирішення проблем закритого суспільства було знайдене. Успішність такої трансформації відносно максимального задоволення суспільних потреб, що в першу чергу виходила з приватних інтересів, певною мірою може бути доказом дії принципу ‘невидимої руки’ Адама Сміта.

Переміщення державних активів у приватні руки привело до перетворення великого прошарку колишньої господарської номенклатури на капіталістів. Таким чином, протягом кількох місяців переходу від старого режиму до нового багато з них займалися первісним нагромадженням капіталу, а це відіграє вирішальну роль в суспільстві на порозі ринкової економіки. Нові власники та суспільство вцілому набагато легше пережили трансформацію, тому що вже було накопичено капітал, створені стабільні робочі місця та умови для функціонування підприємств.

Країни посткомунізму, що здійснили приватизацію (Україна, Росія) без початкового накопичення капіталу, зараз заклопотані вирішенням проблем, що були залишені на потім під час приватизації: з’явилося багато підприємств, що не можуть ефективно господарювати, а також не можуть самостійно відшукати кошти для реструктуризації.

3. В країнах Центральної та Східної Європи в процесі приватизації було певною мірою здійснено реструктуризацію підприємств. Показовим тут є приклад Угорщини. В Угорщині в середині 80-х років було прийнято закон, що легалізував самостійність підприємств. Після цього, у 1988 та 1989 рр. з’явилися ще два закони, що визначали правила приватизації державних підприємств.

Угорське законодавство зобов’язало компанії перш ніж приватизуватися, збільшити свій капітал, - здійснити реструктуризацію. Заохочувались розпродажі майна підприємства для вливання нового капіталу в компанію. Компанія мала змогу також вибирати собі покупців і встановлювати власні ціни.

Таким чином, в Угорщині з 1988 до березня 1990 р., коли був прийнятий закон ‘Про захист національної власності у володінні компаній’, підприємства мали змогу оптимізувати свою структуру, а директорат – накопичити капітал, щоправда, у дещо свавільний спосіб. Показово, що лише 4% національної власності було продано з кінця 1991 року, все інше було приватизовано раніше.

Реструктуризація підприємств перед їх приватизацією дозволяє, по-перше, отримати більшу суму від продажу, по-друге, уникнути проблем з підприємствами, які не в змозі платити податки через те, що працюють на межі банкрутства.

Під час приватизації сталеливарної та вугільної промисловості у Великобританії держава здійснила реструктуризацію цих підприємств, так само вчинила й Франція.

Отже, Україна мала інші, завідомо гірші стартові умови для приватизації. Цим об’єктивним фактором багато в чому пояснюється сповільненість та недосконалість української приватизації. Проте, на думку авторів, значно більшу вагу у ‘провалі’ приватизації мають фактори суб’єктивні, - неправильні дії чи бездіяльність урядових та законодавчих органів у процесі здійснення приватизації дежавного майна.