Приватизація промислового сектору в Україні: проблеми та можливі шляхи їх вирішення, Детальна інформація

1.3 Проблеми та недоліки приватизаційного процесу в Україні

Аналізуючи приватизацію в Україні на предмет проблем та недоліків, можна виділити два комплекси питань: а) прорахунки й проблеми, що виникли раніше й існують досьогодні, б) прорахунки й проблеми, що можуть виникнути в майбутньому через неправильні дії влади зараз. Відповідно, одні проблеми треба вирішувати, іншим запобігати.

Це досить складне завдання, оскільки дуже важко в даний момент часу визначити, який ефект в майбутньому буде мати та чи інша дія владних структур, і може навіть статися, дії, які зараз трактуються як помилкові, згодом виявляться єдино правильними. Так, до речі, сталося у Польщі та Угорщині з приватизаційними законами, про які говорилося вище.

Для того, щоб визначити, чого не було зроблено чи що було зроблено неправильно в процесі приватизації в Україні, автори пропонують визначити: а) які цілі переслідує приватизація в Україні, б) що являє собою приватизація, тобто, що ж саме має відбутися при переході майна з державної власності у приватну. Аналіз полегшується тим, що, власне кажучи, одне випливає з іншого: від того, які цілі має приватизація, залежить те, якою вона має бути. Таким чином, аналіз проблем та недоліків української приватизації пропонується проводити згідно наступної схеми (див. рис. 1.3.1)

У першій частині дослідження буде зроблено три перші блоки аналізу: з’ясування мети приватизації, її завдань, та на основі цього визначення основних проблем, що виникають в ході приватизації. Друга частина буде присвячена аналізу можливих шляхів вирішення проблем та виправлення недоліків приватизаційного процесу в Україні.

У першому наближенні приватизація повинна задовільняти інтереси суб’єктів приватизації (див. рис. 1.3.2). Лише у випадку, коли користь від приватизації максимально справедливо розподілена між її учасниками, приватизаційний процес може бути успішним.

Зі схеми бачимо, що інтереси учасників приватизації багато у чому спільні; так, усі зацікавлені у тому, щоб приватизовані підприємства ефективно працювали. Якщо підприємство прибуткове, то а) держава одержує від нього надходження у вигляді податків, б) саме підприємство має змогу розвиватися та розширювати виробництво, в) власник має зиск від придбання підприємства. Користь отримує також ще один, найважливіший учасник приватизації – суспільство.

Мета приватизації очевидна: приватизація як одна з основних складових економічної реформи має забезпечити перехід підприємств у приватну власність та створити передумови для їх ефективного функціонування в умовах ринку. Саме таку мету мають переслідувати усі ті, хто займається розробкою та впровадженням програм приватизації, незалежно від політичної орієнтації. Дискусії можуть виникати лише навколо того, у який спосіб проводити приватизацію, щоб досягти її мети.

Згідно з метою приватизації повинна бути визначена сукупність заходів, яких треба вжити щодо підприємств, що приватизуються. Автори вважають, що сутність приватизації в Україні повинна визначатися сукупністю наступних заходів (див. рис. 1.3.3).

Якщо держава забезпечить виконання усіх заходів, зазначених у схемі, то приватизація, на думку авторів, повинна бути успішною. Варто відмітити, що на даний момент жоден з перерахованих вище аспектів не виконується повністю. Щоб довести це твердження, розглянемо усі аспекти приватизації в Україні більш детально.

Трансформація відносин власності для більшості пересічних громадян та державних чиновників є поняттям, повністю тотожним терміну ‘приватизація’. Тобто, для приватизації підприємства слід виконати ряд формальностей, пов’язаних зі зміною статусу підприємства з державного на приватне. До цього моменту приватизація проводилась значною мірою саме у такий спосіб. Більше того, навіть ця вимога не виконується належним чином.

Держава залишає собі багато інструментів для тиску на підприємства. Приватизоване підприємство означає приватне підприємство, й держава може мати лише обмежений вплив на його діяльність. В Україні ж склалась ситуація, коли держава часто залишається неформальним співвласником багатьох приватизованих підприємств. Це стає можливим завдяки адміністративним важелям у розпорядженні держави, а також надто сильним контрольним повноваженням, наданим державі.

Надмірна залежність підприємств від держави не робить їх більш привабливими для інвесторів, - підприємство, що не в змозі самостійно проводити свою виробничо-фінансову політику, зазвичай не розглядається як цікавий об’єкт для інвестування. Крім того, інвестор повинен бути певен у своїх правах власності на підприємство, а в українських умовах нехтування правами інвесторів з боку держави зовсім нерідкі.

Для виправлення становища, що склалося, необхідно більш чітко врегулювати відносини власності в Україні, з конкретним визначенням економічної суті власності. Як це не парадоксально, але доволі просте на перший погляд поняття власності у нас видається заплутаним та розмитим. При розробці законодавчої бази для приватизації промислових підприємств досить часто виникають дуже цікаві ідеї на кшталт: держава передає свою частку у приватну власність, але має право вирішального голосу на зборах акціонерів (наприклад, у проекті Закону ‘Про особливості приватизації підприємств паливно-енергетичного комплексу’). Виникає дивна ситуація: рішення власника, що має 51% (чи навіть 76%) акцій підприємства, можуть бути блоковані державою, що не має у власності акцій підприємства.

Автори вважають, що власність повиннна мати суто економічне підгрунття: або суб’єкт є акціонером підприємства і має відповідні права власності, або він не є акціонером і не має жодних прав власності.

Багато інших проблем, пов’язаних з трансформацією відносин власності, буде детально розглянуто у другій частині роботи.

Зміна способу господарювання є надзвичайно важливим заходом, якого необхідно вжити для ефективної приватизації. Адже приватизація у повному розумінні цього слова має означати не лише трансформацію відносин власності, але й перехід до нових способів господарювання; приватизовані підприємства, що продовжують діяти за схемами, розробленими для планової економіки, в умовах ринку будуть неефективними. Таким чином, головної мети приватизації не буде досягнуто.

Дослідження свідчать, що більшість підприємств ще не відійшла від старих методів ведення господарства. Майже не обновився директорський корпус — в середньому 7.5 з 9 ключових посад на підприємствах посідають ті ж люди, що займали їх до приватизації. Дуже мало уваги приділяється стратегіям збуту продукції. Так, у 1997 р. лише 42% вітчизняних підприємств мали відділи маркетингу, які налічували в середньому 3 особи персоналу.

На сучасному етапі недостатньо уваги приділяється якості менеджменту підприємства, організації навчального процесу з питань приватизації взагалі, хоча це передбачено ‘Державною програмою приватизації майна державних підприємств’ від 7.07.1992р. (Розділ 3, п. 3).

У зв’ язку з цим, доцільною є розробка на державному рівні освітньої програми для керівників підприємств, що знайомила б їх з основами маркетингу, фінансового менеджменту, організації виробничого процесу тощо. Таку програму можна сумістити з іншими заходами, що розробляються урядом щодо підприємств приватного сектору.

Трейнінги з фінансового менеджменту можна проводити в межах курсів з вивчення системи міжнародного бухгалтерського обліку, які планується відкрити для бухгалтерів підприємств при введенні міжнародних стандартів бухобліку в Україні. Практика показує, що часто незнання принципів управління фінансовими ресурсами стає причиною погіршення фінансового стану підприємства, як наслідок — зниження інвестиційної привабливості або навіть банкрутство підприємства. В контексті цього, навчання основам фінансового менеджменту є перспективним проектом. Для ширшого залучення вітчизняних та іноземних інвесторів в кожному окремому випадку приватизації необхідно подавати якісний проект цього заходу (бізнес-план), що обов’язково передбачав би подальші перспективи розвитку підприємства, оптимальне використання його потенційних можливостей тощо. Хоча це передбачено законодавством, але не використовується на практиці.

Зміна системи фінансування означає: а) зміну у напрямках та інтенсивності грошових потоків між державою та підприємством: приватизоване підприємство стикається з проблемою фінансування оборотних коштів, які раніше фінансувалися за рахунок дешевих державних кредитів та субсидій, б) зміну політики підприємства щодо своїх фінансових ресурсів: раніше підприємства у своїй фінансовій політиці керувалися системою державних норм та лімітів, зараз їм надано право самостійно формувати свої фінансові ресурси.

Програмою приватизації не передбачено будь-яких компенсацій ліквідації державної фінансової підтримки підприємств після їх приватизації. Крім того, значну частину оборотного капіталу було знищено гіперінфляцією 1993-94 рр. Таким чином, приватизовані підприємства стикнулися з гострою нестачею оборотних коштів. Наслідки зрозумілі — зупинка інвестиційного процесу, зростання всезагальної заборгованості підприємств, їх зупинка й банкрутство. Приватизація, яка здійснюється в Україні зараз, прирікає більшість підприємств на злиденне існування через нестачу фінансових ресурсів. Таким чином, не досягається основна мета приватизації – підвищення економічної ефективності господарської діяльності підприємств.

Через нестачу капіталу неможливо профінансувати приватизовані підприємства за рахунок внутрішніх ресурсів країни. Вирішення проблеми фінансування приватизованих підприємств слід здійснювати декількома шляхами: а) державна підтримка приватизованих підприємств, що має полягати у стимулюванні розвитку підприємництва фіскальними методами; б) розвиток фінансових інституцій та фондового ринку, що має створити необхідні інструменти для інвестування підприємств; в) залучення іноземних інвестицій.

На думку авторів, блок проблем щодо фінансування підприємств є найважливішим і найбільш складним у приватизаційному процесі. У другій частині роботи, де розглядатимуться конкретні пропозиції щодо поліпшення приватизаційного процесу, цьому блоку буде приділено найбільшу увагу.

Реструктуризація дозволяє значно підвищити економічну ефективність підприємств, що приватизуються. Заходи щодо оптимізації структури підприємств вигідні і самим підприємствам (оскільки вони отримують більші шанси на виживання), і державі (вона може, по-перше, отримати більшу суму від продажу підприємства, по-друге, уникнути проблем з підприємствами, які не в змозі платити податки через те, що працюють на межі банкрутства).

В Україні практично не проводилися заходи щодо реструктуризації підприємств через а) домінування внутрішньої форми власності (якщо трудовий колектив володіє підприємством, він не дозволить менеджменту скорочення штату з метою оптимізації кількості працюючих), б) відсутність належної уваги з боку держави до цього аспекту приватизації.

Реструктуризація підприємства може включати в себе злиття підприємств, що доповнюють один одного, відокремлення діяльності, що не пов’язана з основним виробництвом, концентрація акціонерів різноманітними способами в залежності від ступеня позитивного впливу на керування підприємством. Процес реструктуризації може передбачати впровадження нових технологій, інвестування або навіть зміну профілю підприємства.

При реорганізації підприємств потрібно враховувати їх галузеві та виробничо-технологічні особливості, характер взаємозв’язків між підрозділами, відносини власності, що склалися, а часто навіть взаємовідносини між керівниками підприємства і структурних підрозділів. У другій частині роботи детально розглянуто основні можливі схеми реструктуризації підприємств.

Отже, такими є основні недоліки приватизаційного процесу в Україні. Усі вони більшою чи меншою мірою фігурували у дикусіях про приватизацію в Україні, автори зробили спробу узагальнити та систематизувати їх. Тепер необхідно вирішити найголовнішу проблему – зробити конкретні пропозиції щодо вдосконалення приватизаційного процесу в Україні.