Розвиток підприємництва в аграрному секторі економіки України за роки незалежності, Детальна інформація

б) встановлення тісної залежності прибутку кожного працівника і колективу від результатів їхньої діяльності;

в) посилення особистої заінтересованості за збільшення матеріального достатку, подолання “зрівнялівки” в оплаті праці;

г) стимулювання конкуренції між суб’єктами господарювання АПК;

д) наближення безпосередніх виробників до участі в організації та управлінні виробництвом.

5.2.2 Акціонування як форма реалізації власницьких функцій працівників

Великий вплив на становлення нової організації праці акціонування може справити через реалізацію власницьких функцій працівників. На сучасному етапі цей напрям аграрної реформи реалізується по лінії колективних підприємств нового типу, різного роду акціонерних товариств, асоціацій, тощо замість колишніх колгоспів і радгоспів.

Нині формування акціонерних товариств, незважаючи на певні відмінності, здійснюється переважно в руслі колективно-пайового підприємництва. Це дає їм змогу конкурувати, ефективніше вести виробництво в умовах ринку. Так, акціонування і передбачає добровільне об’єднання власників, є основою присвоєння одержаного прибутку з наступним розподілом його серед акціонерів залежно від результатів кінцевої господарської діяльності та кінцевого паю, колективності та демократизації управління виробництвом, можливості виходу з підприємства зі своїм паєм. Основна ідея механізму акціонування полягає в тому, що, відчуваючи себе власником матеріально, працівник буде безпосередньо заінтересований в ефективному використанні засобів. Водночас аналіз свідчить, що досить гострою проблемою становлення акціонерних товариств (як і взагалі колективних форм господарювання) є оптимальний вибір співвідношення оплати праці та нагромадження капіталу. Лише в деяких господарствах забезпечують оптимальне співвідношення між ними. Проте в умовах, що нині склалися, переважає, як правило, тенденція до того, щоб “проїсти”, а не нагромаджувати, яка, безперечно, має негативні наслідки.

Звичайно, становлення акціонерних відносин не може відбуватися без суперечностей, які умовно можна розділити на суб’єктивні і об’єктивні. Суб’єктивні суперечності пов’язані з недоліками існуючого механізму впровадження акціонерних форм. Передусім це - нерозуміння керівниками господарств і населенням змісту акціонерного підприємництва, недостатність практичного досвіду його застосування. Сюди можна віднести також наявність численних постанов та інструкцій, які підривають його основу в сільському господарстві; незаінтересованість у багатьох випадках керівництва господарства, яке замість реальних перетворень часто займається “зміною вивісок”, що не тільки не сприяв реальним перетворенням власності, а й часто знижує рівень сільськогосподарського виробництва. Саме цим багато в чому можна пояснити повільний хід реформи на селі. Водночас поширеним є спрощений підхід, згідно з яким вважається, що досить “оголосити” колишній колгосп акціонерним товариством, як усі стануть господарями, власниками й різко підвищиться ефективність виробництва. Проте, як свідчить досвід, часто одержують протилежний результат, ставлення до праці може навіть погіршитися. Пояснюється це тим, що ефективність механізму пайової власності залежить від того, якою мірою працівник реалізує можливість приватної ініціативи, підприємництва в межах колективної праці. Це, в свою чергу, вимагає відповідних змін у внутрігосподарській організації трудової діяльності. На нашу думку, тут йдеться про необхідність:

а) впровадження договірних відносин між виробничими і допоміжними внутрігосподарськими структурами;

б) суттєвих змін характеру керівництва підрозділами, тобто делегування багатьох функцій “зверху вниз”, надання більшої оперативно-господарської самостійності підрозділам, включаючи розпорядження одержаною продукцією, прибутком і т..п.;

в) функціонування на принципах комерційного розрахунку, в тому числі безпосередньої залежності винагороди працівників допоміжних і обслуговуючих виробництв від ефективності діяльності виробничих колективів;

г) переорієнтації функцій управлінської діяльності на вирішення перспективних комерційно-маркетингових, виробничих та інших питань, передачі оперативно-господарського управління, обліку в первинні виробничі колективи.

Ці зміни, на нашу думку, здатні вплинути на підвищення ефективності акціонерних товариств порівняно з колгоспами і радгоспами. Водночас, на відміну від переважаючої точки зору економістів-аграрників, на наш погляд, у межах даної кооперації праці принципові зрушення в системі внутрігосподарських відносин неможливі.

Кардинальне трансформування внутрігосподарської організації праці можливе лише за умов більш розвинутих форм приватного підприємництва (асоціації селянських господарств, фермерського виробництва, включеного в різноманітну систему кооперації). Поряд з роздержавленням і приватизацією не слід нехтувати й іншими функціями акціонування, наприклад, залученням фінансових коштів працюючих членів господарства з метою модернізації виробництва на основі досягнень НТП, поліпшення умов праці, підвищення його ефективності. Аналіз свідчить, що ці кошти вкладаються в реконструкцію основного і допоміжного виробництва, будівництво переробних цехів, інших виробничих потужностей. При цьому, як правило, має місце безпосередня заінтересованість акціонерів, оскільки гроші, на відміну від внесків у Ощадбанк, використовуються безпосередньо в господарстві для поліпшення його діяльності. Цьому також сприяє більш високий відсоток річних, який перевищує даний показник Ощадбанку.

Проте більш розвинуті форми акціонерних відносин реалізується в тому випадку, коли, крім колективних реорганізованих колгоспів і радгоспів, існують комерційні, промислові та інші інвестори. Часто ці формування охоплюють районний або вищий рівень. У багатьох із них діють агрофірми, агро комбінати та інші формування. При переході до ринку їх доцільно реорганізувати в акціонерні спілки, агроконсорціуми, різні компанії. При цьому повинен суттєво змінитися і характер їхньої діяльності. Зорієнтовані на виконання будь-якого завдання, вони забезпечують перелив торгово-промислового капіталу в аграрну сферу, прискорюючи обіг і стабільність віддачі.

Отже, процес формування різних форм підприємництва в АПК лише починається. Головне завдання тут полягає в подоланні існуючих суперечностей даного процесу й поступовому переході до розвинутих прогресивних форм господарювання.

ДЕРЖАВНА ПІДТРИМКА АГРАРНИХ ПІДПРИЄМСТВ В УКРАЇНІ

Глибока економічна криза, в якій опинилася Україна в першій половині 90-хроків, має багато причин, але одна з найголовніших серед них – це криза управління економікою. Вона виникла внаслідок того, що адміністративні методи управління були відкинуті, але для зміни їх не було своєчасно створено ринкових економічних і правових важелів регулювання економічної системи. Ці важелі знаходилися лише на стадії становлення при незадовільному використані тих їх елементів, що вже напрацьовані. Життєздатність народного господарства в цих умовах підтримувалася головним чином за рахунок кредитної і грошової емісії.

Відсутність ефективного державного регулювання економіки призвела до її вкрай важкого стану впродовж майже 10 років, який характеризувався спадом виробництва за його низької ефективності, посиленням безробіття, особливо прихованого, розвитком інфляційних процесів, дестабілізацією грошово-фінансової системи, затуханням інвестиційної діяльності, приховуванням валюти за кордоном, зростанням внутрішнього боргу держави, зниженням життєвого рівня населення.

Скажімо, неконтрольовані інфляція і гіперінфляція, особливо в 1993-1994рр., значною мірою зумовлені відміною державного контролю за цінами і заробітною платою. Ця функція була передана підприємствам, абсолютна більшість яких за своїм юридичним статусом, впродовж довгого періоду, були державними. Реалізація ними цієї функції за відсутності належних ринкових важелів, породила гонку заробітної плати і цін, негативний вплив якої на економіку очевидний. Крім того, відсутність у цих умовах дійового державного контролю за діяльністю комерційних банків призвела до того, що вони на свій розсуд використовували кредитні ресурси, чим істотно підштовхували розвиток інфляційних процесів, одержуючи при цьому надприбуток.

Зрозуміло, що за належного державного регулювання економіка України не була б доведена до такого стану. Негативну роль тут відіграло ідеалізоване сприйняття ринку значним прошарком керівної еліти і вчених, як системи, що само організовується без будь-якого втручання держави.

Досвід економічно розвинутих країн Заходу із соціально орієнтованою ринковою економікою переконує, що її створення і ефективне функціонування не можливі без державного регулювання найважливіших параметрів розвитку суспільного виробництва і соціальної сфери. Необхідність у такому регулюванні найвиразніше виявилася ще під час світової кризи в 1929-1933рр.

Для того щоб запобігти таким катаклізмам у майбутньому капіталістичні держави почали здійснювати активну антимонопольну політику, надавали матеріальну підтримку малозабезпеченим верствам населення і різнобічну допомогу суб’єктам господарської діяльності, а також через економічні важелі впливати на структурну перебудову економіки, домагаючись її збалансованості. І нині проблема державного регулювання економіки не втратила своєї актуальності в усіх країнах незалежно від того, яка питома вага в них приватного сектора. Можна констатувати , що державне регулювання зробилося органічною складовою частиною ринкової економіки. Його головна функція – нейтралізація внутрішніх і зовнішніх збурень, що виникають через внутрішні протиріччя , які притаманні ринку і можуть призвести до таких негативних явищ, як перевиробництво , безробіття, невиправдана диференціація доходів населення тощо. Мистецтво державного регулювання економікою – це ефективна компенсація негативних дій ринкового механізму, недопущення небажаних соціально-економічних наслідків.

Проте з усіх галузей народного господарства найбільш радикального і дійового державного регулювання та підтримки для нормального розвитку вимагає сільське господарство. Це зумовлено тим , що по-перше, дана галузь є життєво необхідною в будь-якому суспільстві і розглядається як пріоритетна при обґрунтуванні перспектив соціально-економічного розвитку країни; по-друге, сільськогосподарське виробництво через існування короткострокової і довгострокової проблем не може ефективно розвиватися без стабілізуючого впливу держави.

В умовах ринку сільське господарство піддається негативному впливу різних факторів нестабільності: природних, економічних, соціальних Тому невипадково в розвинутих країнах Заходу державне регулювання сільськогосподарського виробництва, підтримки доходів аграрних товаровиробників , їх захист займають чільне місце в соціально-економічній політиці цих держав. Вільна конкуренція в чистому вигляді на ринку сільськогосподарських продуктів давно тут перестала існувати. Держава через різні важелі почала впливати на процес саморегуляції попиту і пропозицій в інтересах сільських товаровиробників і суспільства в цілому. Стало очевидно , що ринок як основний регулятор виробництва сам стає суб’єктом регулювання з орієнтацією на досягнення соціального процесу. Досвід розвинутих країн переконує, що існує протиріччя між державним регулюванням економіки і ринковим саморегулюванням не має антагоністичного характеру. Більше того, в умовах досконалої економіко правової бази ці два регулятори взаємодоповнюють один одного, забезпечують високий рівень виробництва і споживання. Іншими словами, державне регулювання економіки повинно бути адекватним ступеню розвитку в країні конкурентного та антимонопольного середовища. Чим менше створено умов для конкуренції і чим монополізованіше виробництво, тим більше держава повинна втручатися в економіку, і навпаки.

В умовах розвинутого ринку державне регулювання економіки повинно здійснюватися не директивним управлінням виробничою і фінансовою діяльністю підприємств та інших суб’єктів господарської діяльності , а управлінням соціально-економічними процесами за допомогою таких важелів як тарифи, відсотки, податки, кредити, цінні папери, амортизаційна політика, пільги, державне замовлення і контракт, резерви, субсидії, субвенції, державне мито. Вони використовуються як прямі і опосередковані регулятори розвитку економіки, забезпечують умови для саморегуляції в бажаному напрямі.

Крім економічних, соціально-орієнтована ринкова економіка вимагає адміністративних методів втручання і саме в ті її сфери, де перші з них не можуть дати бажаних результатів. Це стосується використання землі і корисних копалин, захисту навколишнього середовища , соціальних гарантій щодо мінімальної заробітної плати, тривалості робочого дня і підтримки безробітних , політики протекціонізму з метою захисту внутрішнього ринку, обґрунтування і реалізації державних програм, що мають глобальне значення для розвитку економіки країни, регулювання розвитку соціальної інфраструктури і витрат держави, підтримки валютного курсу тощо. Тепер стає очевидним ,що державне регулювання економіки має бути збалансованим і не повинно підміняти ринковий механізм, а лише доповнювати його завдяки привалюванню економічних важелів впливу на розвиток суспільного виробництва в межах дії економічних законів ринку.

Як бачимо, державне регулювання економіки – це складне і багато аспектне явище. Воно включає економічні, правові і адміністративні регулятори, що забезпечують активне функціонування економіки і соціальний захист населення. Державному регулюванню сільськогосподарського виробництва також притаманні такі регулятори і напрямки їх дії. Тому в розгорнутому трактуванні під цим поняттям в умовах ринкової економіки розуміють систему економічних, фінансових, юридично-правових, організаційних і соціальних заходів, здійснюваних державою з метою забезпечення ефективного і стабільного розвитку сільськогосподарського виробництва та повного забезпечення населення якісним продовольством за прийнятими ринковими цінами.

У процесі державного регулювання сільськогосподарського виробництва здійснюється економічна підтримка доходів аграрних товаровиробників з тим, щоб вони за нормального господарювання мали необхідний рівень доходності в умовах несприятливої ринкової кон’юнктури, а також були матеріально заінтересованими вести сільськогосподарське виробництво в тому обсязі і асортименті продукції та її якості, які вигідні споживачам і забезпечують соціальну стабільність суспільства. З кінця 1991р. в Україні розпочався відхід від командно-адміністративних методів державного регулювання сільськогосподарського виробництва і водночас були здійснені перші кроки до формування ринкових відносин у народному господарстві , в тому числі і у цій важливій його галузі. Проте ринкові реформи в аграрному секторі здійснювалися переважно непослідовно , не комплексно, без узгодженості з темпами втрати управління економікою через адміністративні важелі. Все це негативно відбивалося на економіці аграрних підприємств. Стан справ у сільському господарстві погіршувався і через неефективний механізм реалізації законодавчих актів. Заходи, що вживалися державою нерідко були спрямовані не стільки перспективу, скільки на ліквідацію або пом’якшення негативних явищ, виникли через розбалансованість економіки.

Найбільших втрат сільськогосподарські товаровиробники почали зазнавати втрат через неконтрольовану лібералізацію цін на матеріально-технічні ресурси, оскільки ціни на сільськогосподарську продукцію підвищувалися значно швидшими темпами ніж на ресурси, що поставлялися селу, то це призвело до істотного зростання кредиторської заборгованості аграрних підприємств, багато з них опинилися на межі фінансового краху. Адже лібералізація цін на ресурси при збереженні монополії їх виробників призводить до встановлення не ринкових , а монопольних цін, що супроводжується значним погіршенням економічного стану споживачів і новими витками інфляції. В результаті глибокої кризи втрати сільського господарства за період 1991-1998рр. оцінювалися вітчизняними економістами в сумі 95,5 млрд. грн. Україна втратила важливі позиції на окремих міжнародних аграрних ринках. Так, якщо 1996 року вона експортувала 1420 тис. тонн цукру, то 2000-го - лише 12,8 тис., а імпортувала - 318 тис. тонн. Отже, ситуація склалася таким чином, що сільське господарство довгі роки , і особливо у 1991-2000 роки, було головним донором інших галузей народного господарства, що призвело до зменшення його ресурсного і фінансового потенціалу.