Міжнародно-правові акти по запобіганню забруднення моря, Детальна інформація

Міжнародно-правові акти по запобіганню

забруднення моря.

Забруднення грунту, повітря, води, які утворюють біосферу нашої планети всього за декілька десятиріч досягнуто таких масштабів, що нерідко можна зустріти доволі песимістичні прогнози стосовно майбутнього людства у зв’язку з деградацією навколишнього середовища. Ще в 1969 р. в докладі Генерального секретаря ООН Економічній та соціальній раді було відзначено, що “в історії людства виникає криза всесвітнього масштабу, яка загрожує в однаковій мірі як розвинутим, так і нерозвинутим країнами, - криза середовища, що оточує людину”. Стає очевидним, що при розвитку існуючих тенденцій життя надалі буде поставлене під загрозу.

Практично всі країни світу в тій чи іншій мірі вже зіштовхнулися з проблемою навколишнього середовища і намагаються її вирішити на національному рівні. Проте жодна країна, яких би дієвих заходів в цьому напрямку вона не вживала, не може почувати себе в безпеці, доки не буде задовільним чином вирішене питання захисту середовища тих районів, які знаходяться в загальному користуванні всіх країн та народів. В першу чергу це стосується Світового океану – не лише транспортної артерії загальносвітового значення, не лише “скарбниці” живих та мінеральних ресурсів, але і основного компоненту біосфери Землі.

Не дивлячись на те, що в своїй основі проблема захисту і збереження Світового океану, як і навколишнього середовища в цілому, відноситься до області природничих наук, важливе значення в її вирішенні належить правовому регулюванню. Справа в тому, що Світовий океан має доволі складну, якщо можна так висловитися “правову структуру” – правовий режим окремих його частин далеко не однаковий. Тому лише погодження дії держав по запобіганню забрудненню морського середовища, яке прямо чи побічно спричинюється наростаючим інтенсивним використанням просторів та ресурсів Світового океану та іншою діяльністю людини, можуть призвести до задовільних результатів. А це вже сфера дії міжнародного права.*

Наша країна багато років послідовно і наполегливо виступає за об’єднання зусиль держав в справі захисту Світового океану від забруднення, в тому числі і шляхом створення та використання необхідних для цього міжнародних правових засобів. Цю лінію політики України легко можна простежити, починаючи з таких значних політичних кроків, як ініціатива у прийнятті ХХХVІ сесією Генеральної Асамблеї ООН резолюції “Про історичну відповідальність держав за збереження природи Землі для нинішнього та майбутніх поколінь”, аж до постійної роботи українських представників в найрізноманітніших робочих органах Міжнародної морської організації (ІМО), програми ООН з питань захисту навколишнього середовища (ЮНЕП) та інших міжнародних організацій та кооперацій. Значна частина роботи була здійснена ще в часи перебування України у складі Союзу РСР, коли вона мала право окремого голосу в ООН паралельно із Радянським Союзом.

Вищесказане пояснює, чому дослідження сучасного міжнародно-правового режиму захисту морського середовища від забруднення, його генезис та перспектив розвитку, становить значний інтерес.

Розвиток міжнародно-правового режиму захисту морів та океанів від забруднення йшов двома шляхами.

В кінці 60-х і в 70-х роках в надзвичайно короткі терміни розробляєт ься і приймається, а згодом вступає в силу цілий ряд масштабних міжнародних угод в цій галузі. В їхньому числі такі важливі міжнародні договори універсального характеру, як Міжнародна конвенція про запобігання забрудненню із судень. 1973 р. із протоколом, який змінює її, від 1978 р. (МАРПОЛ 1973/1978/, Конвенція про запобігання забруднення моря в результаті захоронення відходів та інших матеріалів 1972 р., Конвенція про втручання у відкритому морі на випадок аварій, які загрожують забрудненням нафтою 1969 р. Конвенція про цивільну відповідальність за збитки, від забруднення нафтою та ін. В ці ж роки приймається ряд регіональних міжнародних угод про запобігання забрудненню окремих морських басейнів Балтійського моря (Конвенція по захисту морського середовища району Балтійського моря, прийнята в Хельсінкі в 1974 р.), Середземного моря (Конвенція по захисту Середземного моря від забруднення, прийнята в Барселоні в 1976 р.), Перської затоки (Кувейтська регіональна конвенція про співробітництво в галузі захисту морського середовища від забруднення, прийнята в 1978 р.), а також деякі інші угоди.

Проте універсальні угоди стосуються лише забруднення морів із суден та внаслідок захоронення відходів. Вони не зачіпають одне з головних джерел забруднення морського середовища – забруднення його із суші, а також забруднення, яке є результатом робіт на континентальному шельфі, із атмосфери і т.д. Регіональні договори, хоча вони головним чином також регламентують забруднення моря із суден і в результаті захоронення відходів, містять окремі норми про запобігання його забрудненню з інших джерел. Проте в силу саме свого характеру регіональні договори поширюються лише на окремі морські регіони, які становлять незначну частину Світового океану.

Якщо поглянути на створену цими всіма договорами картину міжнародно-правового регулювання захисту Світового океану від забруднення в цілому, то одразу кидається у вічі її фрагментарний, мозаїчний характер, зусилля в ній окремих деталей та відсутність рис, які об’єднують ці всі деталі. Бурхливе – протягом якихось 8-9 років – становлення нової області міжнародного морського права, права захисту морського середовища, не призвело до створення системи міжнародно-правових норм, об’єднаних спільними принципами та спільними положеннями.

Проте поруч з цим майже в той самий період (1973-1982 рр.) проходить робота ІІІ Конференції ООН з морського права, яка завершується створенням системи кодифікованих універсальних норм міжнародного морського права, які утворюють як би “парасольку” над усіма іншими міжнародними договірними нормами в цій галузі. Прийнята конференцією Конвенція ООН з морського права в тій її частині, яка присвячена захисту і збереженню морського середовища, містить єдину систему норм, які повинні діяти в цій області. Ці норми, хоча і не співпадають за ступенем деталізації, дуже різні з точки зору їх досконалості та якості, разом з тим в своїй сукупності регламентують запобігання забруднення морського середовища із усіх можливих джерел, причому сфера їх дії не обмежена якими-небудь окремими географічними регіонами.

Якщо до цього додати, що норми Конвенції ООН з морського права розроблялися на основі консенсусу (що особливо характерно для її правил стосовно захисту та збереження морського середовища) і що як до її прийняття, так і після цього більшість з них імплементовані в національному законодавстві ряду країн, в тому числі України, то слід визнати, що зараз науковий аналіз міжнародно-правового режиму запобігання забрудненню Світового океану в цілому можливий лише при детальному врахуванні положень цієї конвенції.

Якщо намагатись охарактеризувати суть цих положень конвенції, то можна сказати, що вона полягає у визначенні співвідношення (чи розмежуванні) національних та міжнародно-правових засобів регулювання захисту морського середовища. Правила, які містяться в Частині ХІІ Конвенції ООН, - це перш за все правила, які розмежовують компетенцію в області такого регулювання між державами та міжнародною спільнотою в цілому, а також між окремими категоріями держав (прибережними державами, державами прапору судна і т.д.). Звичайно, як і будь-яка спроба охопити в короткій формулі обширне та значне явище, це твердження страждає неточністю. В конвенції є значне число норм про співробітництво держав у справі захисту морського середовища, і є положення про відповідальність за збитки, заподіяні забрудненням, є і деякі інші правила. Але головний зміст Частини ХІІ Конвенції ООН з морського права, те, що відрізняє її від чисельних угод по захисту морського середовища і разом з тим ставить як би над цими угодами у вигляді своєрідної “парасольки”, заключається перш за все в нормах, що визначають роль національних та міжнародно-правових засобів регулювання у справі попередження забруднення морів та боротьбі з ним.*

Роль, яка відводиться конвенцією, тим чи іншим засобам регулювання, визначається трьома факторами:

1) джерелом забруднення, т.б., характером тієї діяльності, яка може спричинити забруднення морського середовища. Слідом за іншими міжнародними угодами, які існують в цій галузі, Конвенція ООН проводить границю між забрудненням моря із суші, із суден, з атмосфери, в результаті захоронення відходів, розвідки та розробки мінеральних ресурсів морського дна на Континентальному шельфі і в районі за межами дії національної юрисдикції. Особливості цих джерел настільки суттєві, що часто саме вони визначають переважаючу роль національних чи міжнародно-правових засобів регулювання у справі боротьби із забрудненням з того чи іншого джерела, а також глобальний чи регіональний характер міжнародно-правового регулювання;

2) видом морських просторів, в яких здійснюється діяльність, яка вимагає дотримання певних правил для запобігання забрудненню морського середовища. І саме для Конвенції ООН з морського права характерне принципово видніше розв’язання питання про права держав в залежності від того чи здійснюється така діяльність в територіальному морі, в економічній зоні, у відкритому морі за її межами і т.д., яке отримало назву “зонального підходу до проблеми запобігання забруднення моря”. Такий підхід в значній мірі породжений виконанням нової категорії морських просторів – економічних зон – і намаганням прибережних держав всебічно захистити свої права на ресурси в цих зонах, в тому числі і шляхом закріплення за ними права на захист їхнього морського середовища;

3) тим, чи йде мова про нормативну регламентацію відповідної діяльності шляхи створення правил (“норм та стандартів”), дотримання яких повинно попередити чи зменшити забруднення морського середовища, чи про примусове забезпечення виконання цих правил, включаючи виявлення їх порушень та введення покарань. Такий розподіл в Конвенції ООН правового регулювання захисту та збереження морського середовища на дві частини був викликаний об’єктивними причинами, а саме протиріччями між державами – суб’єктами прав на певні морські простори та державами, зацікавленими у здійсненні на цих просторах різних видів діяльності.

Найгострішими ці протиріччя виявилися там, де намагання держав, прибережних до економічних зон та міжнародних проток, прийшли у зіткнення з інтересами свободи міжнародного судноплавства.

Стосовно економічних зон цей конфлікт був розв’язаний шляхом компромісу на основі принципу, згідно з яким “виконання міжнародних норм та стандартів забезпечується національними засобами”. Окремі елементи цього принципу можна виявити і в правилах про запобігання забрудненню інших морських просторів.

Із сказаного видно, що в Конвенції ООН з морського права правове регулювання захисту та збереження морського середовища побудоване як би в трьох “вимірах”.

Керування навколишнім середовищем являє собою нову сферу міжнародного середовища. Проблеми оточуючого середовища не є, звичайно, абсолютно “новими”, і не можна сказати, що раніше пов’язані з цим стосунки взагалі не регулювались; по тому, що стосується використання річок, охорони рибних ресурсів та захисту тваринного світу, вже були відповідні угоди. Проте до недавнього часу загроза навколишньому середовищу не розглядалась як єдина небезпека, що загрожує усьому живому, і частковий контроль вважався достатнім для вирішення цієї проблеми. Дійсно, сама концепція “міжнародного права оточуючого середовища” з’явилася, очевидно, лише після Конференції ООН з питань навколишнього середовища, яка не лише зібрала представників усіх континентів, щоб розглянути весь комплекс запитань навколишнього середовища, але також звернула увагу широкої громадськості на реальних стан прав на планеті.

На відміну від минулого в останні роки було дуже багато сказано та написано про екологічну кризу. Навіть так багато, що люди, здавалось, почали втрачати інтерес до “всесвітньої екології” ще до того, як зрозуміли саме значення цього слова.*

Проте, розвиток на міжнародному рівні навряд чи підтверджує цей висновок. Почата робота була потім успішно продовжена, зокрема, шляхом приведення рядку конвенцій ООН, які були присвячені різним аспектам проблеми навколишнього середовища: питання народонаселення обговорювались на Всесвітній Конференції з народонаселення (Бухарест, 1974), міжнародне положення з продовольствам – на Всесвітній конференції з продовольства (Рим, 1974), розвиток людських поселень – на Конференції із питань людських поселень (Ванкувер, 1986), використання світових ресурсів прісних вод – на Всесвітній конференції з питань водних ресурсів (Мар-дель-Плата, 1977) і т.д. Хоча на цих конференціях і не було прийнято якихось-небудь обов’язкових правових норм, вони, без сумніву, підготовлювали грунт для подальших зусиль по ефективному керуванню середовищем, що оточує людину. В той же час ще до Стокгольмської Конференції питання навколишнього середовища стали обговорюватися різними міжнародними організаціями, як урядовими, так і неурядовими. В результаті цієї діяльності, а також інших форм міжнародного співробітництва – двостороннього, регіонального та універсального стала з’являтись все більша кількість норм, покликаних регулювати діяльність, яка впливає чи може вплинути на екологічний баланс, який визначає життя на Землі. Для досягнення цієї мети здійснювались і інші заходи.

Абсолютно очевидно, що турбота про збереження навколишнього середовища не може бути відокремлена від економічних реалій. В цьому відношенні вельми показовим є проголошення “нового міжнародного економічного порядку” на 6-й спеціальній сесії Генеральної Асамблеї ООН. Він стосується також і навколишнього середовища: мова йде про “новий курс” керування міжнародними ресурсами.

Співробітництво з питань охорони навколишнього середовища відкриває нові можливості і для послаблення політичної концентрації у стосунках між державами. Заключний акт Наради з безпеки та співробітництва в Європі, прийнятий в Хельсінкі в 1975 р., містить розроблені на більш широкій основі положення, направлені на сприяння співробітництву в цій галузі.*

На перший погляд може здатися, що питання охорони навколишнього середовища легко піддаються міжнародному регулюванню. Здавалось би, важко собі уявити, аби в умовах задимленого повітря та забруднених нафтою вод хтось став заперечувати проти боротьби із забрудненням. Проте при ближчому розгляді стає очевидним, що такий підхід базується на загальних умовиводах, які не можуть бути в однаковій мірі застосовані до всіх частин земної кулі та до всіх рівнів економічного розвитку. В нас лише одна Земля, але тим не менше окремі члени міжнародної спільноти можуть бути абсолютно різним чином зачеплені регулюванням навколишнього середовища. Тому досягнення спільної мети збереження навколишнього середовища пов’язане з труднощами і вимагає постійного пошуку делікатного балансу між всіма інтересами, що зачіпаються.

Якщо більш детально розглядати співробітництво в головних сферах захисту навколишнього середовища – народонаселення, природні ресурси, забруднення, то можна виявити очевидні відмінності в ступені його розвитку. В окремих областях дійсно досягнуте широке та перспективне співробітництво. В інших же можливості встановлення міжнародного контролю менш перспективні.

Останнім часом найбільш обширні міжнародні правові акти були спрямовані в області регулювання забруднення. Це – природний результат зростаючого розуміння державами впливу індустріального прогресу на довкілля. Разом з тим це свідоцтво міжнародного характеру проблеми: забруднення не визнає політичних кордонів, а океанські хвилі та течії, вітри та стоки рік можуть переносити забруднюючі речовини на досить далекі від місця їх викиду відстані. Більше того, на відміну від росту населення чи розробки природних ресурсів, забруднення є феноменом, прояви якого небажані у всіх аспектах.

Вищевказане зовсім не значить, що не існує жодних перешкод для встановлення міжнародного контролю за забрудненням. Не треба забувати про те, що, по суті, забруднення – це побічний продукт різноманітних видів для сучасного життя. Зокрема, будь-яким спробам досягнути в цій сфері універсального регулювання можуть протистояти вимоги економічного прогресу в світі, що розвивається. Коли суровий контроль за забрудненням розглядається як занадто велика перешкода процесу розвитку, він навряд чи може бути втіленим в життя; таке забруднення, скоріше за все, буде вважитися неминучою платою за підвищення рівня життя. І навіть в індустріальному світі, який так страждає від своїх власних відходів, економічні інтереси часто закривають турботу про довкілля.