/  
 ДОКУМЕНТІВ 
20298
    КАТЕГОРІЙ 
30
Про проект  Рекламодавцям  Зворотній зв`язок  Контакт 

Олесь Гончар, Детальна інформація

Тема: Олесь Гончар
Тип документу: Реферат
Предмет: Особистості
Автор: Святослав
Розмір: 0
Скачувань: 1738
Скачати "Реферат на тему Олесь Гончар"
Сторінки 1   2   3   4   5   6  
Олесь Гончар — на відстані серця

Є в літературі імена, без яких годі уявити саму літерату->у. От і нам, сучасникам Олеся Гончара, неможливо уявити собі >уття нашої рідної культури без його обов'язкового теплоносного мені. Так провесінь лісову не уявити собі без пролісків, без нурту бе-зезових соків, так жнивну пору годі бачити без тугого колихання шлосків, без їх солодкого музичного шемрання, так шалена гроза і грозою ніколи не стане, доки не впережеться вогняним поясом ловкової блискавки. А що наша сучасна література, а коли чесніше казати, то вся сучасна українська культура щільно вперезана його неповторним тугим шовковим іменем, то в цьому твердженні буде всього-на-всього правда.

Адже, шановний читачу, вже кілька поколінь твого роду живуть в атмосфері, твореній подвижництвом його ясного духу і вражаючої працездатності. Хто з нас на шкільній лаві не пройшов через школу його романів, але отроцтвом і юністю не вичерпались наші зацікавлення: недавно всі ми були прилучені до музики опери Олександра Білаша «Прапороносці» і старанністю свого прослуховування допомагали першій ході нового музичного явища.

А що вже казати про самі літературні твори, то «Прапороносці» і «Тронка», «Твоя зоря» і «Людина і зброя», «Таврія» і «Перекоп», «Бригантина» і «Берег любові», «Собор» і «Циклон», «Ніч мужності» і «Чорний яр» — адже з цього неповторного живла духу складаємось усі ми, наповнені його місткістю і чарівністю, його снагою і незахищеністю '.

Можливо, як нікому з відомих тобі людей, знаних отак зблизька, впритул, на відстані серця і руки, притаманне О. Гончару поєднання, здавалося б, непоєднуваного, поєднання полярностей, але на такій високій градусності, на такій карколомній віддаленості одне від одного. Туга статурна сила, владний блиск очей — і неймовір'я ніжності, якась одчайдушна незахищеність первоцвіту, чиста довірливість бруньки, простягнутої тобі назустріч з відчайдушною безборонністю. Як це може бути не просто-таки поєднано, а просто-таки злютовано в одній іпостасі, в одній людській особистості? Як це сплетено в одному сплетиві, як це зрощено в одній органічній,

Зазначимо, що твори письменника в країні видавалися (на 1 січня 1986 р.) 312 разів загальним тиражем понад 22 млн. примірників.

не синтетичній структурі? Адже найбільш невідворотно саме йому притаманна риса — це оте живе, плоттєве тепло кожного слова, кожної фрази, саме видихування синтаксичної конструкції (от і слово конструкція сюди вже точно-таки не пасує), краще сказати — синтаксичного плину. Скільки таких зміщень, неправильностей, живих огріхів слова, але саме таких, які творять живу душу фрази, а не її мертву конструкцію. Жива джерельна вода з ворушкими піщинками, а не дистильована мертвотність. І чути все це треба, відчувати в кожній крапелині слова, в кожній животрепетності речення, в кожному диханні діалогу, в кожній повноводності епізоду. Бути крапелиною і океаном водночас, розуміти відмінність живого життя малої частки і всевладність великих структур — це і значить бути справжнім сучасним романістом, до якого претензії стоять облогом, як читачі за автографами на авторських конференціях. Вміти диригувати складним оркестром композиції і відчувати, як дише кожна скрипка слова, наче мала дитина.

Ні, він все-таки не був звичайним собі мінометником чи старшиною мінометної батареї, цей Олександр Гончар, що дописував до армійської газети, що звірявся декому своїми віршами, писаними в окопі. Він, безсумнівно, був письменником з перших днів війни, з часів своєї студбатівської епопеї над Роською. Адже ще дев'ятнадцятирічним юнаком, закінчуючи Харківський технікум журналістики імені Миколи Островського, він виступив зі своїми першими оповіданнями на сторінках газети «Комсомолець України». Звичайно, в цих початківських творах ще ледь вчувався майбутній автор таких речей, як «Модри Камень», «Весна за Моравою», «На косі», «Геній в обмотках», «Пізнє прозріння» та багато інших творів новелістичного жанру.

Драматичні колізії, які лежали в основі його ранніх оповідань, шукали свого оригінального мовного і поетичного вислову. Пелюстки вмираючих черешень, порубаних п'яними білогвардійцями, що просвічуються, як вушка дитини,— скільки в цій простій і на диво точній образній знахідці саме суто гончарівського прицілу, саме його точного невідпорного ока, яке вміє у єдиній виразній деталі давати багатовимірність і глибинність світу.

Відомо, що автор семитомника не включав і не включає свої довоєнні оповідання в книги вибраного, та ще й десь охрестив свої ранні речі школярськими. На це у нього є повне право — розуміємо його строгість і перебірливість. Але тому, хто став на дослідницьку стежку, неможливо простежувати шлях ріки від тої межі, коли вона на ріку замахується: треба починати від найнепомітніших джерел, від струмочків, які ледь видимі у жовтій траві минулого.

Та коли зайшлося про першовитоки, то думаєш і про його сирітську долю (мама Тетяна померла рано, всю ваготу турбот завдала

на свої плечі бабуня: «Вона була моєю долею, про неї найперше я думав у пеклі війни»,— висловився якось письменник у розмові зі мною про своє найдорожче). Коли думаєш про першооснови буття його характеру, згадуєш рідкісну фотографію: Олесь Гончар — студент Харківського університету (1938). Це отой юнак, що поривався добровольцем в Іспанію (про що свідчать його юнацькі листи до друга), і Брянський, і Черниш, і Сагайда наче романтичним триптихом прозирають в енергійності його погляду, в спрямованості уперед, в непогамованому жаданні дії і в приреченості на подвиг і самопожертву. Саме людський виквіт степової Еллади пізнаємо тут з усією гіркотою пізнання — саме з цього покоління троє із сотні залишаться живими з усією відповідальністю жити і творити своєю малочисельністю за всіх полеглих — і уславлених, і поганьблених. І, може, справді сама Доля прихистила цього непогамованого романтика, щоб згодом він своєю творчістю, своєю неприборканою натурою прихистив усю літературу, весь народ?!

Отож — мінометник вже був поетом, був письменником. Свідчать про це і вірші, любовно видані зараз до 40-річчя Перемоги, вірші, написані саме в час визвольного походу, а найголовніше, свідчить сам поетичний дух трилогії. Про це не раз уже писалося, особливо виразно, опукло засвідчив цю властивість автора Л. М. Нови-ченко в передмові до першого чотиритомника ще в 1959 році: «По суті, ми маємо перед собою оригінальний зразок роману-поеми, своєрідного лірико-романтичного епосу високої образної концентрації. Ця особливість «Прапороносців» зумовлена глибинним авторським задумом — дати образ самого народу, що бореться в рядах найсправедливішої армії — і прекрасно служить його художньому виявленню. Епіграфи з геніального «Слова о полку Ігоревім» перед кожною з трьох частин трилогії взяті автором не довільно — вони підкреслюють і його прагнення до масштабного епічного зображення великої народної війни, і його намір проспівати про своїх героїв саме ту схвильовану й сердечну поетичну пісню, якої вони по праву заслуговують».

Що тебе найбільше вражає у статтях, дослідженнях, рецензіях на його романи і повісті, новели та есеїстику? Людське захоплення, захлинання, зачудування, здебільшого органічне, а де й синтетичне, професійно-силуване, дисертаційно-запобігливе. А ще? Багатослів'я неймовірне поціновувачів, з якого часом важко, а то й неможливо вилущити зерно: стільки словес, такі вони пишні й ніякі, підставляй тільки того чи іншого романіста, ту чи іншу новелу, як у старій добрій фотомайстерні — мармизу лише вставляй у отвір, а кінь чи зебра давно вже намальовані і гарцюють під тобою. А кожна ж особистість, особливо яскрава, видатна особистість вимагає і контексту широкого, і знання глибокого, і розмислу парадоксально-

го («... и гений — парадоксов друг». О. Пушкін)... Захлинатися од захоплення легше, аніж аналізувати і зіставляти, розмірковувати і конденсувати — мислити, одним словом. Будучи в твердій певності того, що цією рідкісною якістю і ти не в достатніх параметрах наділений, все ж намагайся не збиватись на славослів'я, на пишність і декор, а скажи про своє індивідуальне відчуття неповторного явища, яке одних освітлює і живить, а інших гнітить і пригноблює — так, саме світлом своїм, так, саме своїм рідкісним теплом і (вже півстолітньою!) творчою невтишимою напругою добротворення.

Є поодинокі, навіть рідкісні книжки-події, які залишають яскравий слід не лише у душі читача, але й у серці цілого народу. До таких книжок належать «Прапороносці». Учили їх у школі, вчились по них, вбирали цей роман всім єством, дихали чистою атмосферою визвольного походу нашої армії, співпереживали. Вчили, але не «проходили».

З нами на все життя залишаться Юрій Брянський і Хома Хаєць-кий. Як пізніше поряд з ними стануть Богдан Колосовський, Горпи-щенко, Лукія Рясна, Андрон Ягнйч, Кирило Заболотний... До сих пір до автора приходять письмові претензії: «А чи не можливо зробити так, щоб Шура Ясногорська залишилась жити». Побажання линуть і від учасниць Великої Вітчизняної війни, і від .сімнадцятилітніх випускниць — вікова естафета свідчить про неубутню силу манливого романтичного прикладу. Той очисний катарсис, викликаний смертю кращих із кращих у романі, живою водою напоює покоління за поколінням.

Грандіозну роботу зробили «Прапороносці» — вони утвердили чесну славу доброго імені нашого народу і нашої літератури — дослідники твердять, що півтораста видань цього твору вийшло всіма мовами світу. Хіба не вразить вас один лише штрих буденної статистики: тільки китайською мовою донедавна твори Олеся Гончара виходили тридцять шість разів! А оце щойно на Шевченківському святі Тань Ден Лін — професор і пропагандист радянської літератури в Китаї — привезла нові свідчення Гончарової популярності серед читачів мільярдного нашого сусіда. Дослідження про нього пише тамілець, і в нього не менше творчих проблем, аніж в юного десятикласника, який зараз мізкує над шкільним твором на цю ж тему, чи у автора цього скромного есе.

З самого пекла війни вийшов автор «Прапороносців». Його так щиро і так душевно вітало ціле гроно старших майстрів від Юрія Яновського до Андрія Упіта, від Михайла Шолохова до Остапа Вишні. До речі, наш незрівнянний гуморист, смутенноокий веселун Остап Вишня проникливо записав у своєму щоденнику 27 грудня 1948 року: «Олесь Гончар. Справжній талант. Чи втримається? Гадаю, що втримається і дасть для літератури багато хорошого. Він —-безперечно, для літератури. Не спекулянт! І ніколи ним не буде! Не

8

дай тільки бог, щоб голова закрутилась. Думаю, що не закрутиться! Не доживу вже я, мабуть, до повного розквіту його своєрідного таланту. А хотілося б! Дуже! Хай живе!..»

Цілу детонацію зробив роман у різномовних радянських літературах. Цікаво було б простежити вплив автора «Прапороносців» (певною мірою це зробив Віталій Коваль), його стилістики і стратегічної розбудови, його правдивості і естетичної довершеності на літераторів молодших. Хочу послатися на один цікавий ракурс — погляд на роман його латиської перекладачки, учасниці Великої Вітчизняної війни Віри Карлівни Кацени-Калпінь:

«Звичайно, коли б Гончар написав свій роман сьогодні про ті події, то була б зовсім ішла книжка. У ній було б більше філософії і різних мудрих розмірковувань (як, скажімо від себе, в епізодах війни у «Людині і зброї» чи хоча б у «Твоїй зорі».— І. Д.), але впевнена, що менше було б тієї війни, що пахне кров'ю, димом, иилом, тієї війни, яка у сорокових роках у нас трималась у кожній краплині крові. Адже тепер ми дуже стали розумні, дивимось на війну по-іншому, чим далі, тим страшнішим все це здається!.. Як солдатові, мені й сьогодні — «Прапороносці» найулюбленіша книжка...»

Автори, які стали писати про війну згодом,— Юрій Бондарєв, Григорій Бакланов, Василь Биков, Віктор Астаф'єв, Анатолій Ананьєв та інші, не могли пройти повз урок першого з шедеврів, який виник буквально з вогню війни. Вони в чомусь засвоювали цей урок, в чомусь відштовхувались, щось заперечували і виростали на цьому запереченні, але без освоєння Гончарової правди про Велику Вітчизняну не зміг пройти жоден з авторів, хто виріс як митець на цій темі.

Те, що ти думаєш, ті висновки, до яких приходиш самотужки, особливо переконливими стають тоді, коли знаходиш їх в розмірковуваннях інших людей, особливо людей, глибоко шанованих тобою. Тоді твоє думане і пережите, вистраждане і осмислене набуває права громадянства якось органічно і несилувано, тоді справді віриш не лише в те, що сам не помилився, а й приходиш до висновку, що твої міркування і спостереження мало не даність об'єктивна. Зіставляючи неспростовані думки людей неординарних, близьких і далеких водночас в силу тих чи інших причин, виробляєш оцінку не лише піддатну твоїм скромним замахам, а й наче посилюєш і поглиблюєш її на силу і глибину думання видатних твоїх сучасників. Це стає особливо цікавим і невідпорним тоді, коли вони, твої старші побратими і вчителі, навдивовижу різні, коли різні води і броди вони перейшли і різні мідні труби довелося їм подолати на шляху до свого усталення в людській пошані і благородстві вчинків. Тоді оцінка людей різних стає оцінкою і об'єктивною, і всенародною.

9

Ще до сорокаріччя письменника у 1959 році вийшло було зібрання його творів у чотирьох томах. Найгрунтовніший і найглибший, як мені і зараз видається, дослідник його творчості Леонід Но-виченко вже тоді зафіксував, наприклад, таке небезпомітне і проре-чисте явище, яке цікаво прочитується зараз.

«Не дивно, що Гончар має продовжувачів, що його вплив відчувається в творчих шуканнях багатьох молодих українських прозаїків. Та й не тільки українських. Ось нещодавно з'явилася в російському перекладі повість молодого киргизького письменника Ч. Айтматова «Джаміля»; своїми інтонаціями, фарбами, ритмікою, зосередженим і світлим ліризмом вона відчутно нагадала нам прозу Гончара...»

Зараз, на відстані яких майже тридцять літ, видно, скільки друзів придбав письменник для рідної літератури, а отже, і для рідного народу.

Так, видатний сучасний російський письменник Юрій Бондарєв лишив переконливе свідчення впливу першого роману Олеся Гончара на початки своєї творчості: «Коли я писав «Батальйони...», читачі всієї країни і критика вже визнали трилогію Олеся Гончара «Прапороносці». Я захоплений цим твором, він дав мені дуже багато і як читачеві, і як письменникові. Вражає масштабність мислення автора, широта показу воєнних дій, глибокий гуманістичний пафос твору. (Тут і далі курсив наш.— І. Д.). Люблю я Олеся Терентійовича не тільки як письменника, а й як добру, чуйну, ви-сокоінтелігентну людину...»

Сторінки 1   2   3   4   5   6  
Коментарі до даного документу
Додати коментар