Микола Костомаров, Детальна інформація

«Черниговка» — найромантичніший з усіх історичних творів М. Кос

томарова і найближчий до «Чорної ради» П. Куліша — не стилем, бар

вистим і невимушеним у Куліша, і не філософським підтекстом, але

предметом зображення, населеністю «бувальщини», де представлено різні

соціальні верстви народу, багатолінійністю сюжету, та й, зрештою,

тим, що зображуються трохи пізніші за часом події, повторюються деякі

персонажі, триває та ж епоха з її проблемами; і хоча в центрі твору націо

нально-визвольна боротьба на Україні, переломна в долях кількох персона

жів соціальні взаємини в козацтві на Україні й вотчинництві в Росії

схарактеризовані, а значною мірою й зображені досить виразно й історично точно. Звернімо увагу на розповідь про те, як багатів, загарбуючи займан-щини, родич полковника Борковського полковий єсаул Бутрим; як везуть зібрані з куренів побори — подарунки сотнику Молявці, а з сотень — полковнику Борковському; як зображено необмежену сваволю вотчинника Т. Чоглокова у власній вотчині Прогной (за документом — Папжй); якими цілковито приниженими й безправними постають в московських Приказах двоє кріпаків — холопів Чоглокова тощо.

На відміну від однолінійності в попередніх творах, у повісті «Черниговка» розвиваються, час від часу дотикаючись і знову розходячись, сюжетні лінії взаємин Ганни Кусівни й Яцька Молявки, Кусів і Яцькової матері — Молявчихи, Молявки й Дорошенка, Ганни й Чоглокова з його холопами Ваською та Макаркою, Дорошенка й Самойловича у їх взаєминах між собою та з російським урядом, Чоглокова й приказних дяків Ларіонова та Калітіна, Ганни й Дорошенка тощо. Автор майстерно будує сюжет, підтримуючи непослабний інтерес до дії. Сюжет розвивається динамічно; автор відмовився від «датикварності»,— описам надано зовсім небагато місця. Центральною фігурою повісті, навколо якої обертаються на різних орбітах усі інші персонажі, є постать гетьмана Правобережної України Петра Дорошенка.

1838 р. в першій своїй збірці «Українськії балади» Костомаров так уявляз собі гетьмана:

Було колись: Петро наш ім'янитий Хмельницького волення допевняв І, як той звір, увесь в крові облитий, З поганцями Вкраїну рабовав: Хотів в ставу позбави і недолі Нагибать скарб слабоди і визволу!

(«Дід-пасішник»)

Попри недвозначно різкий осуд все ж висловлено думку про високу мету, але здійснювану кривавим злочинством. Тоді М. Костомаров лише входив у вивчення історії України. У зрілі роки він дає виваженішу оцінку діяльності Дорошенка.

33

2 М. І. Костомаров, т. 1

Письменник далекий від ідеалізації свого героя — сина свого бурхливого часу за пристрастями, достоїнствами й вадами: то владолюбного й грізного, то слухняного й по-дитячому покірного перед старою матір'ю, окресленою хоча й епізодично, але соковитими фарбами. Мати прокляла його за те, що він уклав спілку з Туреччиною, і син прислухався до цього. «И с зтой порьі, действительно, Петро Дорошенко охладился к союзу с бусурманами и іштался сойтись с Москвою. То бьіло желание как его матери, так разом с нею и всего народа, которьш, спасаясь от бусурманского господства, бежал громадами за Днепр искать новоселья в областях православного монарха. И Петро не прочь бнл от подданства царю московскому, но все-таки хотелось ему учинить зто подданство на таких условиях, которне бш ему и всей Украине давали наибольшую степень самобьітности и везависимости, и немало хитрил и вилял он. t—1 He удалась ему и последняя попьітка пригласить крьімского салтана и заставить Самойловичевих козаков отступить от Чигирина» '.

В українській літературі образ П. Дорошенка тлумачився по-різному. Відсилаючи читача до статті Я. Дзири у четвертому випуску збірника «В сім'ї вольній, новій...» (1988), зазначу, що й літописець С. Величко, і Т. Шевченко («Заступила чорна хмара та й білую хмару...»), і Б. Грінченко (драма «Серед бурі») створили позитивний, навіть ідеалізований образ цього гетьмана. М. Костомаров-історик так підсумував діяльність Дорошенка: «Обстоятельства препятствовали ему со всех сторон к достижению такого политического идеала, и он должен бьіл вести тяжелую напрасную борьбу с ними» 2. Якщо персонажі «Чорної ради» П. Куліша — першого українського соціально-історичного роману — ідеологізовані, втілюють певну ідею, то герої М. Костомарова є насамперед історичними — в них превалює правда історії і правда почуттів, як тих, що засвідчені документами, так і тих, що домислює автор.

Протягом життя письменник ще двічі звертався до драматургії: ймовірно, наприкінці 50-х — початку 60-х pp. створив інсценізацію народної казки «Про дівку-семилітку», текст якої записав ще 1840 р. в рідних місцях,— це п'єса «Загадка (3 народних уст)». В своє передостаннє літо написав історичну драму російською мовою «Зллиньї Тавридьі» (1883), попередивши текст історичним нарисом про грецькі колонії на Чорному морі та взаємини між ними. На відміну від попередніх історичних драм, які грунтувалися на відомих фактах, тут реалістично відбито взаємини двох грецьких колоній — Воспора (Боспора, пізнішої Керчі) та Херсонеса (пізнішого Севастополя), але сам конфлікт і персонажі домислені істориком. Суть же конфлікту — боротьба вільного Херсонеса проти підступного

' КостомаровН. И. Черниговка. Бьіль второй половини XVII ве-

ка.—Спб, 1881.—С. 91.

2 КостомаровН. И. Русская история в жизнеописаниях ее глав-нейших деятелей.— Второй отдел. Вьш. 4-й: XVII столетие,— Спб, 1874.— С. 301.

34

наміру Воспора підкорити його своїй владі. Це та історична проблема, яку _ в широкому розумінні — М. Костомаров намагався виявити в усіх своїх історичних працях і в тих фольклористичних, що стосувалися козацьких історичних пісень та дум. У рішенні ж правительки Херсонеса Гіккії стати під захист Риму сучасники помітили аналогію з долею України.

Твір має чимало рис класицистичної історичної драми: ідеалізацію позитивних характерів, в яких ідея громадянського обов'язку превалює над особистими почуттями, контрастне протистояння героїв лиходіям, введення хору, вживання 5-стопного ямба в особливо патетичних місцях, відсутність секретів від читача. Однак є в творі й риси романтичної поетики: мотиви таємниці, змови й випадкового підслуховування наради змовників; негативні персонажі позбавлені властивої класичним героям гідності й власної правди: це типові романтичні лиходії, керовані корисливістю, жадобою необмеженої влади; вони жорстокі й лицемірні.

Драма закінчується торжеством добра над злом. Оскільки переважає дія, інтрига над монологами й роздумами, драма призначалася автором, ймовірно, не лише для читання, а й для постановки на сцені. Загалом, історизм, політичний характер і громадянський пафос драматургії М. Костомарова обумовили її небуденність в потоці тогочасної сценічної продукції.

На долю М. Костомарова, як і П. Куліша, випав тяжкий для української культури час: 60—70-і pp. були періодом безпрецедентних переслідувань українського слова, друку, освіти. Загальноприйнята в недалекому минулому думка про відступ М. Костомарова з прогресивних позицій стосовно української мови та літератури має бути скоригована фактом шовіністичної політики самодержавства щодо інших народів Російської імперії, коли кожен виступ на захист рідної мови, права народу на освіту рідною мовою, елементарного друку вимагав і неабиякої громадянської мужності, й певного дипломатичного хисту: переконати, наприклад, уряд, що народна освіта рідною мовою допоможе дальшому опануванню й російської мови та літератури; що українська література як така не становить небезпеки для підвалин «єдиної та неділимої» тощо. Але, коли наприкінці 1880 р. з'явилися чутки про перегляд урядом Емського акту 1876 p., M. Костомаров негайно відгукується статтею в січневому номері журналу «Вестник Евро-пш» (1881) — «Малорусское слово», де палко обстоює права української мови, доводячи негативні наслідки її обмежень, а в статті «Украинофіль-ство» (Русская старина.— 1881.— № 2.— С. 319—332) публічно спростовує основш засади згаданої записки Юзефовича. Виразно відчувається у рецензії на альманах «Луна» (К., 1881), опублікованій на початку 1882 p., торжество вченого, який нарешті тримає в руках давно очікуване видання (йому, щоправда, не судилося стати журналом) і з насолодою робить огляд як вміщених у ньому, так і інших, раніше й окремо опублікованих творів авторів альманаху. Наприклад, І. Нечуя-Левицького, який, на думку Костомарова, «как писатель, посвятивший свою деятельность изображению

2* 35

простонародного бмта, занимает одно из первьіх мест в ряду писателей зтого рода у нас в России» '; а у цьому ряду він називає такі імена, як Д. Григорович, П. Мельников (Печерський), О. Потєхін, Г. Успенський. Критикуючи в цій рецензії, хоч і несправедливо, «ковані» слова — неологізми чудової поезії М. Старицького «Сиділи ми, каганчик миготів...», М. Костомаров керувався переконанням, що тільки ті слова матимуть право на існування, які природним шляхом виробить сам народ, що піднесеться за допомогою освіти рідною мовою на вищий щабель духовного розвитку. А тому «чем по язьїку ближе малорусские писатели будут к простому народу, чем менее станут от него отдаляться, тем успех их в бу-дущем будет вернее». І вже тоді «обстоятельства впереди укажут, что должно будет писать далее» 2. Більше того: замість настирливого запевнення в статтях періоду переслідувань української культури, що українська література має обмежуватися зображенням життя простолюду, тут він уже пише: «Мьі вполне разделяем желание видеть малорусский язьік развитьім до такой степени, чтобьі на ием без натяжки можно бьіло передавать все, что составляет достояние культурного язьїка, но на зто нужно время и значительное поднятие умственного горизонта в народе» 3.