Микола Костомаров, Детальна інформація

У петербурзькому колі друзів дуже близьким йому був М. Чернишевський. У своїй автобіографії М. Костомаров присвятив М. Чернишев-ському кілька теплих сторінок, не приховуючи того факту, що «в своих убеждениях я с ним не только не сходился, но бил в постояннмх про-тиворечиях и спорах. Близость с ним сложилась в Саратове и продолжалась в Петербурге до тех пор, пока собнтия по поводу студенческих де-

21

монстраций не развели нас совершенно. Черньїшевский бьіл человек чрезвьічайно даровитьш, обяадавший в вьісшей степени способностию производить обаяние и привлекать к себе простотою, видимим доброду-шием, скромностию, разнообразньїми познаниями и чрезвьічайньїм остро-умием. [...] Черньїшевский в своей частной жизни, в своих приемах казался в вьісшей степени мягким, добродушним, чистосердечннм, люб-веобильньїм». Однак написав М. Костомаров і про ті крайнощі — «безбожне, материализм, ненависть ко всякой власти», які особливо неприйнятні були для автора «Автобиографии» 1875 p.: «Прудоново положение, что собственность єсть зло, Черньїшевский развивал до крайних пределов, хотя сознавался, что идеал нового общественного строя на коммунисти-ческих началах еще не созрел в умах, а достичь его можно только кровавьі-ми разрушительньїми переворотами» '. Мабуть, нині варто підійти не з такою категоричністю до оцінки обох позицій, як робилося донедавна. За українським літературним процесом М. Костомаров стежив від початку свого виходу на цей шлях — від опублікованого в альманасі «Молодик» (1843) огляду українських видань: рецензував він і Кулішеві «Записки о Южной Руси», і його роман «Чорна рада», «Украинские народньїе рассказьі» Марка Вовчка в її автоперекладі. Чимало уваги приділяв він і творчості Т. Шевченка, смерть якого сприйняв як тяжку особисту втрату. Про великого поета України, який водночас належав народам усього світу, М. Костомаров писав у рецензії на «Кобзар» 1860 p., у статті «Воспоминание о двух малярах» (1862), в огляді «Малорусская литература» (1871), у статті «Тарас Григорьевич Шевченко. 1814—1861» (1880). У виданому О. Русовим у Женеві 1876 р. «Кобзарі» Т. Шевченка він вмістив сповнені теплих почуттів спогади про поета.

А коли нарешті почав виходити журнал «Основа», серед засновників його був і М. Костомаров. Він працював у журналі якнайактивніше, виступаючи мало не в кожному номері. Тут опубліковано поезії «Із антології: І. Еллада. II. Давнина», «На добраніч», «Співець Митуса», п'єсу «Загадка», ряд статей на захист української культури й мови, кілька історичних праць, в тому числі «Мьісли о федеративном начале в древней Руси», «Две русские народности», «Гетманство Вьіговского». Згодом, після припинення видання «Основи», М. Костомаров разом із співвидавцем, професором Петербурзького університету М. Стасюлевичем, редагував «Вест-ник Европьі» (протягом двох років з осені 1865 р.); але й пізніше друкував там свої праці, так само як і в «Отечественньїх записках», «Современнике», «Киевской старине», «Русской старине», інших прогресивних газетах і журналах.

У вересні 1861 р. почалися студентські заворушення, спрямовані проти антидемократичних урядових заходів університетських порядків. Вони перекинулися із Петербурзького в Московський та всі інші університети

1 Костомаров Н. И. Исторические произведения. Автобиогра-фия.— С. 573, 575.

22

країни. Петербурзький університет закрили. Студенти запросили М. Костомарова читати курс публічних лекцій з лютого 1862 р. Але невдовзі одного з професорів було заарештовано. Студенти поставили вимогу викладачам, на знак протесту, лекції припинити. Дехто з лекторів, в тому числі й М. Костомаров, який вже оголосив публіці тему наступної лекції, відмовились припинити лекції. Не послухав він і М. Чернишевського, який пішов від нього незадоволений, і відтоді недавні друзі перестали бачитись, але незмінно зберігали пошану один до одного. Пізніше М. Костомаров пояснював свій вчинок небажанням підкоритися примусові студентів, які захопилися «модою на лібералізм» замість серйозних занять наукою, що для нього складало сенс життя. А тому, мовляв, й не слід було наражати новостворений вільний університет на закриття. Зрештою, конфлікт призвів до того, що М. Костомаров сам подав прохання про увільнення його від професорства. Але за тим фактом, що відставка була прийнята і що незабаром вченого попереджено про те, що уряд не має наміру допускати його до викладання в будь-якому університеті, стояла санкція Олександра II. З'ясувалося, що професор і цензор І. Касторський написав доповідну про антиурядовий зміст лекцій М. Костомарова і цар визнав загальне спрямування їх шкідливим, революційним.

Настали роки реакції, почалися переслідування української культури. 1862 р. у Вологді опинився О. Кониський, з яким М. Костомаров співпрацював у виданні підручників для народу; в липні 1862 р. у Петропавловській фортеці ув'язнено М. Чернишевського; наступного року скарано на смерть учасників польського національно-визвольного повстання (в т. ч. його доброго знайомого 3. Сєраковського), а іншим довелось емігрувати (Е.-В. Желіговському, Бр. Залеському, Й. Огризку та ін.). На самого М. Костомарова посипались звинувачення в малоросійському сепаратизмі, і він змушений був не раз полемізувати з опонентами. Уявлення про те, яким широким фронтом вівся наступ проти української культурницької і освітньої праці та головного їх діяча в Петербурзі — М. Костомарова, дає початок чергової наклепницької статейки, підписаної криптонімом П. Д. і опублікованої у реакційному «Вестнике Юго-Западной России» (1863.— Липень.— С. 75) — «По поводу письма г. Н. Костомарова к г. редактору и издателю газетьі «День» (День.—1863.— № 29): «Г. Костомаров жалуется на вькодки, правильнее сказать — на протести против него«Москов[ских] вед [омостей]», «Киевск[ого] телеграфа» и «Вестника» Говорского. Только?.. А «Соврем [енная] летоп[ись]», «Русск[ий] вести [ик]», «Русское слово», «Библиотека для чтения», «Время», газ. «День» и отдельньїе брошюрм о хохломании разве говорят в полвзу дела Костомарова?.. А «Трудн Киев[ской] дух[овной] академии», «Руководство для сельск[их] пастмрей», «Универс [итетские] киевск[ие] известия», «Сион»?» '

1 Цитуємо за виданням: СавченкоФ. Заборона українства 1876 р.— К.; X., 1930.— С. 192.

23

Однак М. Костомаров наполегливо змагався за видання підручників для народу, вбачаючи в них єдино можливий шлях просвіти народу. Він писав 25 лютого 1863 р. засланому до Вологди О. Кониському: «Ох, лихо, та й годі! От і працюй, як знаєш, і турбуйсь, коли вас з України по Вологдам та по Вяткам розсилатимуть. Тепер не той час, щоб у ссилку грати; треба дома сидіти нишком та працювати. Народна освіта — от наше діло, от чого нам треба добиватись, а з правительством треба у ладу якомога жити, пам'ятуючи пословицю: «Мовчи, язичку, кашки дам». Найбільш треба об тім старатись, щоб правительство на нашу справу вовком не поглядало, щоб не лякалось ані бунтів, ані якогось там сепаратизму та не мішало в нашій мові народові науку викладати. А то що з того за користь, як вас порозсилає, а народну мову почне нівечить. Ви там собі на чужині знидитесь, а на Україні народна справа як свічка стає. Пожалійте народ свій, панове, кожна така ссилка йому серце вражає» '. Як не відчути тут щирого болю за народну справу? І ніколи М. Костомаров не змовчував реакційній критиці, яка суперечила його поглядам, нехай і не завжди, з нашої точки зору, правильним. І свою наукову й літературну працю він вважав працею на користь обох народів — і українського, й російського. І, мабуть, нам годиться зрозуміти причину його реверансів російському скіпетрові і пам'ятати про М. Костомарова як передусім про автора сміливого листа до герценівського «Колокола» 2 і низки повістей, постійним лейтмотивом яких є протест проти тиранії, деспотизму, як про історика, що написав такі праці, як «Богдан Хмельницький» (1857, пізніше доповнена), «Бунт Стеньки Разина» (1858), «Очерк торговли Московского государства в XVI и XVII .столетиях» (1857—'1858), «Очерк домашней жизни и нравов великорусского народа» (1860), «Севернорусские народоправства во времена удельно-вечевого уклада» (1863), «Смутное время Московского государства» (1866—1867), «Последние годн Речи Поспо-литой» (1869), «Начало единодержавия в древней Руси» (1870), «Руина, историческая монография из жизни Малороссии 1663—1687 гг.» (1879— 1880) та інші. Сучасна оцінка місця М. Костомарова в розвитку вітчизняної історичної науки ще попереду; нам же цікаво познайомитись із ставленням до неї тогочасної офіціозної критики, що завзято переслідувала прогресивну думку в науці й культурі.

Найяскравішим вираженням такої позиції є доповідна записка сумно-відомого М. Юзефовича — в 40-і pp. помічника попечителя Київського учбового округу. Саме він нібито з наміром допомогти попередив М. Костомарова про близький арешт і виманив у нього — начебто для сховку — рукопис програми товариства, передавши відразу його поліції. На слідстві у III відділі цей рукопис став основним доказом зловмисництва М. Костомарова й причиною суворого вироку. Оцей Юзефович «прислужився» українській культурі й 1875 p., подавши доповідну, що лягла в основу т. зв. Ем-

1 Україна.— 1925.— № 3.— С. 75.

2 «Украйна» (анонімна) // Колокол.— I860—№ 61.— 15 січня.

24

ського акту 1876 р. про переслідування української освіти й науки, а також і всіх тих, хто ще не потрапив під караючу руку царської адміністрації після Валуєвського циркуляра 1863 р. Критикуючи журнал «Основу» як орган «украинофильской интриги», він додав: «Но деятели «Основи» рядом с своєю пропагандою задались еще особою мнслью: подорвать у малорос-сиян сочувствие к русскому государству унижением и опозорением его истории. Для зтой цели нашлось у них под рукою хорошее орудне, историк Костомаров, человек с несомненним талантом, но слабодушньш и бес-характерньш, чрезвмчайно восприимчивьга и страстно увлекающийся, которого можно направлять и вести куда угодно. Костомаров, одаренньш, кроме таланта, добрим сердцем и всеми свойствами честного человека, по своей бесхарактерности во всю жизнь не знал определенного направлення, всегда завися от внешнего влияния; он начал с того, что бьіл ярим панславистом, основателем общества во имя Кирилла и Мефодия для со-единения всех славян под русскую державу '. Потом, поступив под руководство Белозерского и Кулиша, он отдался всецело польско-украинофильскому направленню 2, пустил в «Основе» в ход две русские народности и изобрел русский исторический федерализм, чтобм показать исконное отсутствие в русской жизни народного и государственного единства. Накануне польс-кого восстания он дал Спасовичу увезти себя в Литву, ще вместе с ним братался с поляками, а потом писал против Польши. Возбуждаясь все более и более своими внушителями, он наконец, со злобою цепной собаки, стал бросаться на все, что єсть святого и чтимого в русской истории, грьізя с остервенением ее лучшие личности, подтасовьгаая и утаивая, для иска-жения собьітий, исторические памятники [...]. Плодн такой деятельности Костомарова составили целую историческую литературу, образовавшую особую школу и, конечно, надолго отравившую у нашей сбитой с толку молодежи отечественное чувство. [...] Но вся костомаровская литература написана увлекательно, пользуется притом ученнм авторитетом и потому пожирается с жадностью нашею умственно-растрепанною молодежью. Вся

1 Ось як виглядав «панславізм» Костомарова 1860 p.: «...Мьі бм жела-

ли, чтоб все другие славяне соединились с нами в один союз, даже под ски-

петром русского государя, если зтот государь сделается государем свобод-

нмх народов, а не всепожирающей татарско-немецкой московщиньї. В буду-

щем славянском союзе, в него же веруем и его же чаєм, наша Южная Русь

должна составить отдельное гражданское целое на всем пространстве, где

народ говорит южнорусским язиком, с сохранением единства, основавного

не на губительной, мертвящей централизации, а на ясном сознании равно-

правности и своих собственннх внгод» (Костомаров М. І. Письмо к

издателю «Колокола» // Колокол.— 1860.— № 61.— 15 січня.— Цит. за

вид.: Письмо Н. И. Костомарова к издателю «Колокола». С предисловием

М. Драгоманова.—Женева, 1885.—С. 13).

2 Той же Юзефович виводить початок «австрийско-польской интриги»