Микола Костомаров, Детальна інформація

У «хроніці» не знайдемо широких картин народного життя,— твір сконцентрований на головному героєві, і така композиція не сприяє розвиткові інтриги. Найрозвиненіші контакти героя з іншими персонажами — це сцени в розбійницькій ватазі, коли Кудеяр виношував план нападу на царя, коли той приїде на прощу у віддалений і загублений в лісах Радуницький монастир на Святому озері. Але й серед цього строкатого збіговиська, де випадок і недоля звели добрих і злих, розорених опричниками селян і звичайних грабіжників, Кудеяр теж почувається самотнім, і небезпідставно: за першої ж серйозної небезпеки вони ладні заради власного порятунку з головою видати свого ватажка.

Загалом, порівняно з повістю «Снн», цей твір динамічніший, з яскравіше вираженим пригодницьким сюжетом, і, хоча й тут ішлося про пізнавальну мету, все ж описам відведено небагато місця, вони виразніші й лаконічніші; не дивно, що читається він з непослабним інтересом. Повість користувалася успіхом у широкого читача; з боку ж реакційної преси на неї линула

1 Тієї ж думки дослідник цього періоду російської історії А. Нікітін

(Н и к и т и н А. Точка зрения. Документальная повесть.— М.: Советский

писатель, 1985.— С. 291—292.

2 Манн Ю. У истоков русского романа. // Нарежньш В. Соч.: В двух

т.— М., 1983.— С. 41.

29

Злива обвинувачень, квінтесенцію яких знайдемо у тій же процитованій вище доповідній записці М. Юзефовича: «Кудеяр» єсть последнее вьіраже-ние взбаламученного к Русскому государству воображения, хуже чего не придуммвал еще ни один из заклятих врагов России, даже польских. Цель ясна — представить русское самодержавне в ненавистном виде, и нельзя не удивляться изобретательности тех казней и мучительств, хотя бн и при Грозном, до каких дошла вдохновенная враждою фантазия автора...» ' Відповідаючи на подібні закиди у пресі, М. Костомаров був змушений опублікувати статтю, цитовану вище — «Моє украинофильство в «Кудеяре», де спростував обвинувачення у зловмисних вигадках й ненависті до всього російського 2.

Інтерес М. Костомарова до фольклору та міфології, в тому числі й до пізніших форм їх існування у свідомості людей, а саме — до забобонів, до яких належить і віра в існування нечистої сили, щомиті ладної втрутитися у мирські справи і згубити необачного, відбився й у його прозі. З цією темою пов'язані сюжети й згаданої вище української повісті «Сорок літ», написаної 1840 р. і пізніше втраченої (збереглася тільки копія першого розділу), і, як твердить В. Горленко, на раннього оповідання «Римская монета», написаного теж у 40-х pp., про що розповів йому в останні роки життя сам автор. Обидва ці твори, ще й українська драма «Косинський», зникли при арешті М. Костомарова у справі Кирило-Мефодіївського товариства. За переказом В. Горленка, «действие рассказа «Римская монета» происходит в России, в глухом уездном городке, но зта монета одна из тех, которне утаил Анания, продавший имение и принесший деньги апостолу Петру. Зто нарушение доверия, братского союза кладет печать проклятая на самьш металл, какими-то судьбами попавший в далекую землю. Переходя из рук в руки, монета становится источником несчастия и для лиц, к которьім попадает» 3.

Пізніше створена російська повість «Сорок лет. Народная малороссий-ская легенда» (1876) дуже відмінна,- наскільки можна спостерегти це за першим розділом, від первісного українського тексту, написаного в стилі народної казки з традиційним зачином і синтаксичними ходами й характерною оповідною інтонацією, що споріднює його з гумористичними повістями Г. Квітки-Основ'яненка. В російській же повісті «Сорок лет» — інші імена (спільне — хіба лиш Придибалки); цілковито втрачено інтонаційний лад казки і взагалі місцевий колорит (залишено кілька українізмів на означення деталей побуту). Авторська розповідь втратила попередню невимушеність і співучість. Це, власне, цілком новий твір, написаний на спільний з ранньою українською прозою фабульний мотив.

1 СавченкоФ. Заборона українства 1876 р.— С. 377.

2 Науково-публіцистичні і полемічні писання Костомарова.— С. 248—

251.

3 Горленко В. П. Южнорусские очерки и портрети.— К., 1896.—

С. 125.

Повість суто прозаїчна й про буденні, сказати б, речі. Герой так і не помітив кари, якої боявся все життя. А кара, як вважає автор, відбулася: «...началом обещанной кари бьшо его многолетнее земное благополучне, а ее завершением — потеря Бога». Поза релігійним мотивом твір містить відчутний соціально-критичний смисл.

Років через десять повість так захопила Л. Толстого, настроєного тоді дуже співзвучно, що він дописав до неї новий заключний розділ, опублікований 1902 р. в лютневому числі журналу «Образование». За Толстим, кара божа вилилася в непогамовні душевні муки, в постійний страх перед близькими, які нібито тільки й прагнули його смерті заради багатої спадщини, і тривала ця кара ще тринадцять років.

Найпомітнішу роль як рушій сюжету посідає містична тема про зв'язок з дияволом в повісті «Холуй» (1878). У ній, як і в пізнішій повісті — «Черниговка», як і в написаних в останні роки життя трьох «бнтовмх очерках», М. Костомаров йшов від готової розв'язки, віднайденої ним в черговій судовій справі. Серед маси перечитаних справ колишніх Приказів інтуїція художника вихоплювала ті, які таїли в собі несподівані, але такі характерні ситуації, що вбирали в себе цілі пласти суспільної свідомості. І завданням художника було вмотивувати таку розв'язку причиново-психологічно, подієво; це справді мала бути розвідка в глибини суспільної психології, заснована на науково точному знанні.

У цих повістях письменник не ставив перед собою мети змалювати незвичайні й захоплюючі пригоди героя, захопити читача вражаючими подіями, нестримними пристрастями, як того він прагнув у повістях «Смн» і «Кудеяр»; забуто й романтичну поетику. Читача, який призвичаївся до життєвої правди в народницьких повістях-нарисах П. Мельникова-Печерського, М. Помяловського, М. Лєскова, Ф. Решетникова, мала привабити й переконлива розповідь про долю одного з «малих сих» — людини, чи не найупослідженішої в післяпетровському суспільстві — звичайного кріпака на ім'я Василій Данилов.

Мабуть, лише нещасний Василій та легендарна пам'ять про Петра І користуються симпатією повістяра; у відгуках про покійного царя, який багато вмів і далеко бачив, ясно відчутна авторська апологія, котру не назвеш суворо історичним поглядом на цю виняткову постать; але такий підхід допомагає яскравіше показати те застійне міщанське багно, у якому загрузло російське суспільство після його смерті. У повісті маємо соціальний зріз цього суспільства в його міському варіанті. Автор демонструє незрівнянну моральну вищість простого холопа Васьки над своїми знатними власниками й жандармською владою, ще раз підкреслюючи цим власний демократизм. І поглиблений психологізм зображення, і соціальний історизм у погляді на тогочасну дійсність, безжальне оголення її волаючих вад — все це свідчить про те, що досвід реалістичної прози не обминув недавнього романтика.



ЗО

31

Не обминув, але й не став визначальним. В останні роки життя він публікує кілька оповідань і повість «Черниговка» (1880). Автора оповідань цікавлять не реалістичні малюнки буденного життя, а незвичайні, виняткові епізоди, в яких є щось таємниче, нерозгадане, можливо, містичне: це тема забобонної віри в примари («Вольная»), віщі сни («Тайновидець»), незвичайні прояви і збіги, мало не переселення душ («Фаина»), відгуки давніх злочинств («Ольховняк»), демонічні характери («Незаконнорожденнне»), драматичні ситуації, часом зображені дещ& іронічно («Приключения по смерти»). Герой оповідання «Тайновидец», єдиного з усіх, що грунтується на слідчій справі Тайного приказу, Петруша — простий і наївний, фанатично віруючий страстотерпець, образ якого має багато спільного з образом холопа Васьки Данилова.

Остання велика прозова річ Костомарова опублікована 1881 р. Це — «Черниговка. Бьіль второй половини XVII века». До підзаголовка автор дав пояснення: «Содержание взято из дел Малороссийского приказа, хранящихся в московском Архиве министерства юстиции (Кн. 46.—• Л. 221—228). Все лица, действующие в зтом повествовании, вмводятся с особенностями речи своего времени». А завершується твір авторською приміткою: «О дальнейшей судьбе возвращенной на родину Ганнн Кусивнм в деле об ней известий нет. Мн сірого держались, в основних чертах, той фабульї, на какую случайно наткнулись, рассматривая актьі, храіія-щиеся в московском Архиве министерства юстиции. Мьі дозволили себе в изложении вносить только подробности истории бьіта и нравов описьша-емого времени на оснований черт, рассеянньїх в различньгх источниках того века». На цій підставі В. Петров, справедливо твердячи, що «з пильного додержання подій, описаних в актах архіву, Костомаров робить принцип своєї мистецької теорії», все ж, на наш погляд, перебільшує, коли цей принцип абсолютизує: «Він лишається в рямцях вичитаного факту і нічого не додає від себе»; «нічого свого!» ' Річ у тому, що ця невелика справа опублікована 2. Це було відомо В. Петрову, і він міг спостерегти, що справа стосується лише долі Ганни Кус, тоді як сюжет твору по-романному багатолінійний і діють в ньому як історичні особи, так і вигадані персонажі; і якщо мало не кожен крок гетьмана Петра Дорошенка відомий авторові з різних історичних джерел, то лінія Яцка Молявки-Многопеняжного, згаданого в справі як козак Яцка Федоров без будь-яких подробиць, а також лінія батьків Ганни й матері Яцька,-сумний кінець Чоглокова цілковито нафантазовані автором.

'Петров В. «Чернігівка» Костомарова. //Костомаров М. Чернігівка. Бувальщина з другої половини XVII віку. Переклад Б. Грінчен-ка.— К., Книгоспілка.— 1929.— С. III, IV.

2 Актн, относящиеся к истории Южной и Западной России.— Т. 13 (1677 —1678).—Спб, 1885.—С. 217—222.

32

Та й в історію Ганни письменник вніс ряд змін, які увиразнили її образ, піднесли його, яскравіше виявили трагедію героїні.