Микола Костомаров, Детальна інформація

від діяльності поляків, зокрема письменника М. Грабовського, який «на

ставив» П. Куліша зненавидіти все московське (Див.: Савченко Ф.

Заборона українства 1876 p.— C. 375).

25

зта литература имеет не только свободньїй ход в книжной торговле и в журналистике, но и занимает почетное место во всех наших училищах и общедоступньїх библиотеках» '.

Але й таке ставлення верхів не змусило вченого полишити наполегливу боротьбу за легалізацію української освіти й культури. Як член Археографічної комісії, він видає кілька томів «Актов, относящихся к истории Южной и Западной России...», «Трудов зтнографическо-статистической зкспедиции в Западнорусский край...», пам'яток давньої руської літератури, українського й російського фольклору тощо.

Перша фольклористична праця Костомарова — його дисертація «Об историческом значений русской народной поззии» (1843) — була глумливо зустрінута журналістом О. Сенковським. В. Бєлінський теж вважав, що цей предмет не вартий вивчення. А М. Костомаров вивчав і публікував фольклор усе життя. З його праць варто назвати найважливіші: «Славянская мифо-логия» (1847), «Историческое значение южнорусского народного песенного творчества» (1872), «Великорусская песенная поззия» (1872—1873), «История казачества в памятниках южнорусского песенного творчества» (1880, 1883) і низка рецензій та дрібніших праць.

Останні два десятиліття його життя минули в напруженій роботі; часом він так захоплювався, що працював і цілі ночі. Та усе ж знаходив час ідля мандрівок — і за кордон, і по Росії та Україні, в тому числі на Біле Озеро, в Литву, по місцях Запорозької Січі, по Новгороду й Пскову, до Криму, на Соловецькі острови; бував на археологічних з'їздах у Петербурзі (1871), Києві (1872 і 1874), Тифлісі (1881).

1873 р. він зустрівся з овдовілою А. Кисіль, своєю колишньою нареченою, і влітку 1875 р. одружився з нею в її селі Дідівцях на Прилуччині. Дружина не тільки опікувалася ним, а була його секретарем і порадницею.

У 70-і роки М. Костомаров пише повісті. Відомо, що перший свій прозовий твір українською мовою на мотив української легенди про зв'язок з дияволом, який спонукав героя, бідного сільського парубка, до вбивства й цим допоміг йому розбагатіти, М. Костомаров написав у 1840 p., коли збирав український фольклор, захоплювався етнографією, історією, писав романтичні поезії та драми. З цього твору, повісті «Сорок літ. Малорос-сийская сказка», зберігся лише перший розділ, скопійований видавцем альманаху «Сніп» О. Корсунем. Через три з половиною десятки років письменник використав цей же сюжетний мотив, щоб написати моралізаторську побутову повість, дуже відносно пов'язану з міфом,— новий, по суті, твір «Сорок лет» (1876 p.). Але й він не був першим з його російських повістей. Письменник звернувся до прози вже уславненим вченим-істо-риком, фольклористом та етнографом, публіцистом і літературним критиком. І не дивно, що від його, наукових праць, які становили добротну історичну прозу, тобто жваве, невимушене, докладне зображення й інтерпре-

Савченко Ф. Заборона українства 1876 p.— C. 376—378.

26

тацію науково встановлених фактів, якому у вітчизняній науці поклав початок М. Карамзін своєю «Историей государства Российского», не так складно було перейти до історичної белетристики, причому із заявленою в ній вірогідністю, документальністю.

Звернімо увагу на підзаголовки його повістей: «Сьш. Рассказ из времен XVII века», а в першій публікації було ще й документовано: «Из архи-ва фамильньїх преданий» (1858—1864); «Кудеяр. Историческая хроника в трех книгах» (1874); «Холуй. Зпизод из исторически-бьгговой русской жизни первой половини XVIII столетия» (1878); «Черниговка. Бьшь вто-рой половини XVII века» (1880). До художніх творів наближаються опубліковані в останні роки життя письменника «Бьітовне очерки из русской истории XVIII века»: «Московские торговки», «Царский родич», «Черви» (1883).

Джерела його сюжетів — легенди, усні оповідки, власні життєві пригоди, а стосовно повістей «Холуй», «Черниговка» та «Бнтовьгх очерков» — то в їхній основі судові справи, і про це автор вважає за необхідне повідомити читача у спеціальних виносках, зроблених на початку або й у кінці своїх творів.

Що спонукало дуже плодовитого історика взятися до художньої прози, зокрема історичної? На ці стимули кидає світло «Послесловие» до першої з цих повістей — «Син»: «Цель настоящего рассказа,— повідомляє автор у примітці до твору,— бьіла представить в повествовательной форме чертн нравов, понятий, обьічаев и домашнего бьіта в XVII веке. Для зтого избра-нн историческая зпоха и частное собьггие такого рода, где бьі удобно било связать поболе разнмх явлений старинной жизни» '.

Чи й справді йшлося про популяризацію історичних відомостей «в повествовательной форме»? І так, і ні — ця відповідь1 випливає з уважного ознайомлення з першою історичною повістю відомого історика й маловідомого українського поета. Не забуваймо також про невідпорний чар давно популярних в Росії романів Вальтера Скотта. Міркуючи над повістю «Сьін», бачимо, що М. Костомарову імпонувала така обов'язкова риса вальтерскоттівських романів, як їх «антикварність», ряснота мальовничих описів реквізиту — одягу, зброї, збруї, житла зокола й всередині, архітектури, пейзажу тощо. У своїх історичних дослідженнях М. Костомаров теж був якоюсь мірою антикваром — як назвав його М. Грушевський, і це стосується передусім повісті «Син» з її докладними описами. Дуже, проте, динамічними виглядають масові сцени — облоги, штурму, розправ, грабунків, розподілу награбованого; ці похмурі сцени дають читачеві уявлення про реальні умови життя різних верств народу і про причини народних повстань. І навряд чи мали рацію закиди історику й письменникові М. Костомарову у нерозумінні соціально-економічних підвалин суспільного життя.

«Син» є зразком історичної повісті, яка вже не була виключно пригод-

1 Костомаров Н. И. Исторические произведения. Автобиогра-фия.— С. 516.— (Підкреслення моє.— В. С.)

27

ницькою та романтичною, а, в річищі загального тяжіння літератури до документальності, до жанру нарису, висунула вимоги історизму, вірогідності подій та обставин, аж до найменших деталей. Але щодо принципу побудови характеру ще не вийшла з вимог типово романтичної композиції образів — протиставлення романтичних героя та лиходія; не відмовилась від романтичного нагромадження жахів — убивств, помсти, різанини, страт тощо. Така практика не суперечила уявленням письменника про історизм твору.

Обстоюючи в полемічній статті про повість-хроніку «Кудеяр» (1874) право художника на деяку белетризацію, на «свободу изложения, при которой он может заставлять исторические лица говорить такие речи, о которьіх не сохранилось известий в источниках, и даже делать поступки, хотя бьі в источниках не значилось зтих поступков, лишь бьі только вьімьішленньїе речи и поступки не противоречили описьшаемой зпохе и характерам изображеннмх исторических лиц», М. Костомаров суворо дотримувався «правди внутрішньої»: «Я називаю внутреннею правдою вер-ность в изображении бьіта, нравов, понятий, побуждений, характера дейст-вий лиц в изображаемую зпоху» '.

Будучи реалістом стосовно історичних обставин і деталей, М. Костомаров розумів під «правдою внутрішньою» не зовсім те, що ми розуміємо нині; та й у самій дійсності XVI ст. було доволі яскравих, екзотичних барв, драматичних подій, пристрасних, навіть «демонічних» характерів. А традиція романтичної, зокрема пригодницької, розбійницької повісті чи роману зумовлювала великий вибір фабульних мотивів, перипетій, ситуацій.

В повісті «Кудеяр» чергуються зображення і торжества дужої людини: і вбивства нею беззахисної дитини, і тихого, але короткого сімейного щастя, і мук в'язня в турецькій тюрмі; є і втеча з рабства; є і розкоші ситого життя при ласкавому кримському хані; є моторошні сцени в катівні озвірілого напівбожевільного Івана Грозного 2 і не менш жахливі сцени загибелі людей в підпаленій з волі Кудеяра Москві. Усе це атрибути пригодницького роману, які, здавалося б, в найменших деталях вірогідні чи й просто документальні; але, знову ж таки, як і в повісті «Снн», концентрація цих епізодів стосовно долі тієї самої людини надає сюжету рис романтичної гіперболізації. Гіперболізований і сам його характер — похмурого богатиря, жорстокого й вразливого водночас (принцип конт-

' Костомаров М. І. Моє украинофильство в «Кудеяре» // Киев-ский телеграф.—1875.— № 85.— Цит. за виданням: Науково-публіцистичні і полемічні писання Костомарова.— К., 1928.— С. 249.

2 «...Все злодеяния, питки и казни, изображенньїе мною в «Кудеяре», не видуманш мною: все зти чертьі можно найти в источниках об зпохе Грозного, все они даже вошли в «Историю» Карамзина. Я в своей хронике не сочинял в зтом отношении ровно ничего: нет ни одного мучительства, которое бьі нельзя бьіло подтвердить источниками, и на многие из них можно указать, цитируя страницьі истории Карамзина» (Науково-публіцистичні і полемічні писання Костомарова.— Там же.— С. 249).

28

расту — теж романтичний). Автор ледь-ледь схитрував, пишучи у тій же статті, що «во всей моей хронике не приводится ни єдиного собствен-ного имени, мною самим вндуманного...». Справді, існував якийсь Кудеяр Тишенков, який 1571 р. навів орду кримського хана Девлет-Гірея на Москву; і був легендарний розбійник Кудеяр, про якого в багатьох місцевостях збереглися легенди, завдяки чому він став героєм і художніх творів (див. коментар автора). Вимислом є мотив таємниці народження Кудеяра, який, зрештою, виявився царевичем, сином князя Василія III і його першої дружини Соломонії Сабурової '. Вимислено всі епізоди його біографії, яка є стрижнем композиції твору.

Автор засуджує жорстокість, але виправдує наміри героя. «Создает-ся,— зазначає Ю. Мани, дослідник романтичної повісті В. Наріжного,— та двойственность моральной оценки... двойственность освещения, которая будет отличать трактовку разбойничьей теми и — щире — процесса отчуж-дения, отпадения главного героя от общества —_в русском романтизме» 2.

Від романтичної поетики у творі — й спосіб парної контрастної розстановки персонажів: похмурим образам страшного царя з поплічниками протистоять світлі образи князя-воїна Дмитра Вишневецького, ідеальної дружини Кудеяра Насті, ідеальних державних діячів Олексія Адашева й Андрія Курдського. Маємо й контрастну пару образів церковників — фанатичного Сильвестра й п'яного хитруна Левкія,— все це персонажі епізодичні. Після зміни декорацій виступають на кін турецькі й кримські можновладці різного рангу, їх слуги й воїни. Усі вони дотичні до долі героя і швидко проминають; знову з'являються лише цар і хан.