Микола Костомаров, Детальна інформація

На початку 90-х pp. з приводу позиції М. Костомарова щодо розвитку української мови та літератури виникла полеміка: спершу М. Комаров (під псевдонімом М. Уманець) опублікував у часописі «Правда» (1892.— № 5.— С. 303—305) лист М. Костомарова до київських семінаристів, де писав, що М. Костомаров висловлював думки про «домове» призначення української літератури заради заспокоєння уряду. М. Драгоманов (Народ.—1892.— № 13, 14) заперечив Уманцеві, твердячи, що М. Костомаров перебував на позиції панславізму, єднаючись у цьому з І. Аксаковим. Тоді І. Шраг (під псевдонімом Черніговець) виступив на захист М. Комарова й М. Костомарова, нагадуючи про вимушену необхідність для прогресивних публіцистів типу В. Бєлінського, М. Добролюбова, М. Черни-шевського, О. Пишна, а також і М. Костомарова використовувати езопівську мову для висловлення заборонених ідей. Аналізуючи його статті 1881 — 1882 pp., Шраг доходить висновку про неправоту М. Драгоманова: «Хіба ж у всім цім не виявив Костомарів, що він бажав широкого розвитку українського письменства, а «не одної елементарної словесності для народу», як пише д. Драгоманів, признавав окрімність українського народу і української мови, таку окрімність, яку «общерусс» не признає, і, кажучи про те, що було тоді найпотрібніше, знаходив, що на все єсть свій час, указував, що треба зараз робити, а з чим і постривати не шкода, що можна відкласти до іншого часу» 4.

1 Науково-публіцистичні і полемічні писання Костомарова.— С. 295.

2 Т а м ж є.— С. 296.

3 Т а м ж є.— С. 297.

4 Черніговець (І. Шраг). Українське письменство і М. І. Кос

томарів (Відповідь М. П. Драгоманову).— Правда.— 1892.— № 8.— С. 565.

36

Останні п'ятнадцять років життя письменника минули у майже безнастанній боротьбі із недугами; особливо тяжко перехворів він 1875 p.,— ймовірно, це був інсульт. Могутній організм змагався, брав гору, але траплялися нещастя; двічі — 1881 та 1883 pp.— його на вулиці збивали сани, причому другого разу ще й проволочили через площу. Він непритомнів, очунював у поліцейській частині. І все це — на тлі легеневої хвороби. Все ж, ледве недуга відступала, він просив йому уголос читати; а тільки зводився на ноги — знову йшов до бібліотеки. Сучасники не вірили чуткам, що історик хворий: як же було вірити, коли друкувалися нові й нові праці — сила дрібних, а з великих — історична розвідка «Мазепа» (1882), повість «Черниговка» (1881), драма «Зллинн Тавридн» (1884). Помер Микола Іванович Костомаров 19 квітня 1885 р. Його урочисто поховали на Волковому кладовищі в Петербурзі.

Нині читач уперше одержує чи не весь літературно-художній доробок письменника, що так довго перебував у затінку його блискучих наукових \x25A0праць, але в якому проглядає тверда позиція і безперечний художній хист.

«Потомство беспристрастно раздает каждому принадлежащую ему славу.. »

(77. И. Костомаров. Кремуций Корд)

В. Л. Смілянська